Цей день закінчився для Зайценків двома подіями — завалився гнилий саж і хтось вибив білу банду з Лозової. Так уже було два роки підряд: падала станція, падало щось і в дворі. Як налетіла сотня Голохвоста — повалився Зайценків пліт. Як посунув був Каледін — з’їхав набакир колодязний зруб. Що на станції, те й у дворі. Там гори битої цегли — і тут купи розкислого під дощем лампачу. Там спалені обідрані вагони — і тут облущена хата, стріха давно протікає, хлівець шкіриться в небо голими кроквами. Там хазяйнують вояки — і тут нема спасу від оружних. Світ наче зірвався з кореня, понесло вітрами його казна-куди, та все через їхнє село, через бідну Михайлівку; полки й дивізії валом валять у степ і там рубаються за ту анахтемську станцію. Кого вже тільки не було: і дутовці, і денікінці, і шкуровці, і навіть якась сатана в жіночій подобі повела свій загін у широкий степ та там і ляснула. Зайценко, що натер язика на клятій політиці, так визначив міжнародну ситуацію: "Кажу, світопредставлєніє. Якщо й не буде потопу, то однак виздихаєм".
Опускалась на степ вечірня завіса, затихав далекий бій.
— Хо-хо, діла твої, господи! — зітхнув Зайценко, очкуром затяг бурчливий живіт. І мовив — Тепер, бабо, жди когось на постій. Вдень ото рубаються, а на ніч розбігаються по хуторах і селах. Ще ніколи Михайлівку не минали.
Вони пішли в хату, що пахла сирими кутками й цвіллю: на долівці масно чорніла яма, де збиралась дощова вода. Як завше, дід послизнувся в тій ямі.
— А щоб ти згоріла, анахтемська! — лайнувся на калюжу та й проскочив до столу.
Хтось чмихнув собі в кулак.
— Це ти, Килино? — бликнув у пітьму Зайценко. "Мовчить. Ну звісно, дочка. Їй все хихоньки. Пліт обвалився — сміється. Стеля впаде — сміється. Наче бісенята лоскочуть дівку. Заміж би треба, вже двадцята весна спливла, так світ тепера який? — не заміж візьме, а в зашморг". — Світи каганець, на вечерю щось готуй! — буркнув Зайценко в глухий куток.
Вогник вихопив з — пітьми зрожевіле від усміху дівоче лице, смаглі, сонцем підпечені щоки, великі гарячі очі й довгу смолисту косу, що звивалась до пояса. "Бач, і на злиднях вродилось", — потеплів Зайченко, милуючись своєю найменшою. Килина, мов той вогонь, сюди крутнула косою, туди війнула спідничкою, і вже на столі скатертина, і зелена цибулька, і печена в кожушках картопля:
— Готове, їжте!
Батько гукнув із другої половини синів. Жмурячись на світло, вийшли чотири сини, стомлені цілоденною роботою: натовклися хлопці в глитая Журенка, оправляючи стіжки пшениці. Низькорослі сухорляві сини (всі в батька-степовика) обсіли кружком полив’яну миску.
— Ех, оце б дрібку солі, — мрійливо втупився в стелю Зайценко. — Донбас під боком, днів за п’ять пішки змотався б. Люди так і роблять: мішок на плечі та й гайда по шпалах. — І батько вже ніби вмочив у сіль пісну картоплину, і тільки до рота, як щось нагло загупало під вікнами.
— Гей, люди добрі, є хто живий?
— Тьху, так і знав! — плюнув у хатню калюжу Зайценко. — Не дадуть і душу посолити.
Він присвітив коліньми на порозі. Перед ним гриз вудила вороний, як осіння ніч, жеребець, на коні сидів бравий молоденький вершник у сірій солдатській шинелі.
— Можна до вас на постій? Роту свою розквартирував, тепер собі шукаю притулок.
Оком знавця визначив дід: не офіцер, ні. Той не балака довго — за петельки хазяїна: "Вашу мать!.."—і в хату.
Посмілішав Зайценко:
— А хто ти такий, вибачай на слові?
— Хіба не видно, батя? — пограв молоденький червоним бантом у петлиці.
Гарний бант, як у жениха, нічого не скажеш; та не завадило б прощупати гостя з політичного боку.
— А все ж: хто ти такий, питаю, і за кого будеш?
— Я, батьку, з лісорубського роду, міцного заводу, і стою за робочо-селянську.
— Хто вас зна. Один каже: "Я — за всесвітню" — і штани з тебе зніма. Другий каже — за єдину-неділиму, — і порося під ніж. Третій, бач, за самостійну—і крутить півневі голову.
— Так то буржуї, батьку. Ми їх сьогодні добре трусонули під Лозовою. Чули?
— Чули. Сьогодні ви їх, завтра вони вас.
— Нікода! Останню контру добиваємо. Сказав комісар Мамай: "Ось викуримо Денікіна з Донбасу — і буде мир хатам і обща комуна".
— Ну-ну, подивимось… То куди вас, у хату?
— А ми люди не горді, пролетарської крові, нам хоч і в сараї.
— Та воно в сараї і вільніше. Не так блохи кусають. Килино, постели вояці!
Чорнява Килина прошмигнула під батьковою рукою, а Тихон побрьохав через калюжу до персонального лежака. І, зітхнувши: "Ох-ох, діла твої, господи!" — склепив Зайценко важкі свої повіки. Не відав старий, кого він пустив у свій двір. Не знав, не гадав, що десь у дідька в зубах сидить на болоті крутий чоловік Хома Гаврилович і що доведеться, хочеш не хочеш, породичатися з ним.
Вранці торсала баба Зайценка, що мрецьки спав на пустий живіт, штурхала межи плечі, гаряче, по-змовницькому шепотіла: "А ходи, діду, до вікна, глянь, що воно робиться".
— Уп’ять баталія в степу? Щось вони зрання…
— Та ні, роздери очі, глянь лишень у свій двір.
Стягла баба зачумленого діда. Підійшов Тихон до вікна і як роззявив рота, щоб натщесерце позіхнути, та так і скам’янів.
Він побачив таке:
Солдат, що вчора хвалився бантом, роздягся до пояса; він дивовижно білий, якийсь нетутешній: і чуб у нього лляний, і брови білясті, і довге лобате лице мов не знало спеки. А ба, ловко вистукує сокирою, підправляє скособочений зруб. Поруч нього Килина, мов галка поруч селезня; вона, вертка й маленька, стоїть навколішки, у ночвах полоще солдатські жмутки. Вояка зирить на чорну дівочу косу, що спадає на землю, Килина зирить на білу вояцьку спину, яка виграє мускулами, і вони обоє усміхаються, і ранішнє сонце бризнуло їм у вічі повну жменю того нестривоженого сміху. Вороний кінь, прив’язаний до плоту ("Ге!.. — і пліт уже залатаний!"), з цікавістю стежить за роботящими молодятами.
— Ну? — сіпнула баба Зайценка.
— Ну? — сіпнув Зайценко бабу. — Що ти нукаєш, бабо! Та виглянь, кажу, на вулицю, щоб ніхто, бува, не підгледів. Виглянь, бо рознесуть брехню по селу, за сто літ, бабо, не висьорбаєм.
Протряхає на сонці зжовкла від поту солдатська сорочка, лопотить на вітрі жухле галіфе, а діда гризні гризуть, душу виїдають. Оте чуже манаття — як більма. "Розвішала!.. На всенький степ майорить. Хоч би сонце дужче пекло…"
Хух! Слава богу, збирається вояка. Аж на серці, кажу, відлягло. Мо’, булькне туди, звідки взявся, та й кінці у воду.
Солдат скатав стареньку шинель, до сідла її приторочив. Червоного банта — до свіжої сорочки. Натер сукниною чоботи. Весь блищить, як нова копійка.
Ось він легко скочив на коня, пругкий, ставний, мов у сідло влитий. І кінь чортом вигнув шию, блиснув кров’яними білками і, танцюючи, гордо виніс вояку на шлях. Їде вершник вулицею, молодий, білозубий, бант — як рожа, чуб розвівається, на губах — парубоцька усмішечка, кінь грає "бариню", дівки на тинах повисли, тріщать порохняві тини, на весь куток вибухають дівочі виляски. І Килина — гульк до огорожі, впилася очима в нього, серце мало не випурхне: то її щастя на вороному коні. Побігла б за ним, заступила б од заздрісних віч: "Мій! Мій!"
— Килино! — мов студеною водою накрила мати. — Марш мені в хату, воду з калюжі вигреби!
День минув тихо, нічого не скоїлось у степу, на воєнному "тіатрі". Нічого не впало і в Зайценковому дворі. Зате михайлівським хлопчакам була втіха: на вигоні лаштувались солдати, був серед них один, мов каланча, в червоній шкірянці, рябий-рябий, як у пасльоні, він підкидав пацанів аж під небо і з дужим сміхом ловив над землею. А ще один, видно, командир, з рожевою квіткою на грудях, гарцював на коні перед строєм і гукав:
— Здрасте, мамайці!
В сто горлянок гаркали солдати:
— Слу-жим революції!
А з вечірньою млою той, на вороному, повернув до Зайценків.
— Сходи, бабо, в сарай, щось вона довго стеле зальотному.
Пригнала баба Килину, дівка ні на кого не дивиться, щоки горять, вона ще й сопе, і гризе, і гризе хвостик важкої коси.
— Слухай, Килино. Слухай, що тобі батько скаже. Ти чула, що роблять охвіцери з тими дівулями, котрі були прив’язались до красних? Ти чула за Ганьку? Як її теребили, бідну, по живому різали, звізду на спині випекли і за коси тягли по селу: так, нахвалялися, буде з усіма, хто заграє…
А мати:
— Та він же чужий, хтозна, що в нього на мислі, поглумиться та й кине, по всьому світі вештається, мабуть, де став, там і пристав.
А брати:
— Зятьок знайшовся. Ти ба, порядкує, як у себе вдома. Наче ми, хазяї, без рук.
А Килина:
— Ви собі як знаєте, а я пішла, та трішки й постоїмо під зорями.
— Ти куди? — батько.
— Ти куди? — мати.
— Ти куди? — брати.
Руками, як частоколом, заступили дорогу. А вона — шмиг у щілину! — тільки майнула спідничкою.
— Поб’ю, — сказав батько.
— Коси повириваю, — сказала мати.
(Продовження на наступній сторінці)