Чмир зірвався на ноги, заточився, пішов якось боком, цілячись головою в двері. Оце й був той момент, коли Чмир зненацька тікав із двору. Хлопці схопили його за плечі, на руках обкрутили по хаті, а посадить було нікуди, то й плюхнули батька на долівку під образи. Правда, і божниці, як і дубової лави, давно вже не стало: в зимові вечори, коли надворі стріляв мороз і дровець не хватало догнітить останні краплі бурякової, Чмир потроху пускав на розпал усе, що горить. Пішли під сокиру і мисник, і стара діжа, і рубель з качалкою, і навіть шевські колодки. А проте, звільнившись від речей, які загромаджують світ, чмирівська хата нітрохи не попросторішала. Може тому, що стеля була низька і чорна від самогонної пари, що вікна затулені диктом і соломою, що стіни облупились до бурої глини. Здавалось, хата зсередини колись вигоріла і тепер стоїть пуста й обсмалена.
Треба сказати, що Чмир лише з великої нужди одривав від серця своє кревне майно і робив це з душевною мукою. Коли рубав на тріски важку ікону Марії-заступниці, слізно просив святу діву простити йому смертний гріх і божився, що, як тільки надере щільників у лісі, поставить їй найбільшу свічку. А взявся за лаву, довго зітхав, обмацував різьблені ніжки, і кожну задирку на широкій дубовій спинці, і те місце, де витер яму, сидячи на лаві перед вікном. Хіба легко збутись нажитого — ось так полоснути сокирою, навпіл розколовши добротну лаву? Чмир поплював у долоні, замахнувся колуном і пом’янув при цьому сусідку Марфу:
— Ич, басарабська шльондра, прив’язала пса коло дров! Їй поліняки жалко! Там батько-покійник на тридцять годов нарубав сушняку, а вона пса прив’язала, така злюща тварюка, не приступишся…
Грицаєва Марфа, як скабка, давно сиділа в Чмиревому серці, не давала старому спать. І зараз, після двох банок самогону, сидячи на долівці, Чмир згадав Марфу і одразу аж протверезів.
— Слух-те, хлопці, сюди, — він поляскав долонею по холодному долу. — Сідайте ось тут, коло батька, я щось скажу.
Двоє патлатих на печі п’яно гигикали і, задерши ноги, стусали один одного під задки. Оникій стояв біля плитки, обнімав гарячий куб і щось говорив у корито.
— Оникій! — гукнув батько. — Плюнь на братів, вони п’яні. Йди сюди, мостись, це про тебе річ.
Старший синок, найслухняніший, з гуркотом розвернувся, ступив у куток і мало не впав на батька — добре, що в стіну вперся і по стіні з’їхав до батькових ніг.
— Ех! — гаряче дихнув синок старому у вухо, обняв його за шию і затягнув, як на весіллі:
На Мур-рамськой дар-рогє
Стояло трр-ри сасни…
— Цить, дурний, — сказав батько. — Слухай, що я придумав: треба тебе женить… На Марфі.
— Ви що? — п’яно блимнув Оникій і пустив очі під лоб. — Ви що? До неї ходить цей… як його? Кса-ве-рій…
— Сказано — дурне! Ксаверій!.. Таку хату, такий погріб, такі коні спустить — і кому? Ти що? Маєш клепки в голові? Треба віднадить того жениха.
— Як віднадить? У нього сила бугаяча. Лісоруб! Хрясне раз — і кінець мені і вашій свайбі.
— Е-е, боже мій, у кого воно вдалося! Та не та сила, що сила, а та, що й силу обкрутить. Пойняв?
Оникій потряс головою, в якій бамкали дзвони, і нічого не міг второпать.
Батько безнадійно зітхнув:
— Помру, у мене точна прикмета, хто вас, дурних, годувать буде? А в Марфи… одного сала в кадці до покрови стане, сам перевіряв.
— Дак той… Ксаверій вугли обтира.
— А-а, боже мій!.. Поголоску треба пустить. Так і так, мовляв, порчена. — Батько прихилив синову голову до свого плеча і став напучувать. — Знаєш, де в Марфи кладовка? Ага ж, оце вікно, причілкове, у наш двір глядить. Так от, щоб ти знав, рама в тім вікні виймається, я гвіздки повихитував… Ти й залазь у кладовку на ніч, спи собі нищечком, а вранці, коли на вулиці людно стане, виходь із кладовки та через сіни, через їхні ворота, щоб усі бачили, як ти від Марфи виходиш. І не тюпай зігнувшись, наче під полою гуску тягнеш, а йди собі фертом, зубами присвічуй, бо ти від дівки вертаєшся. Пойняв? А люди побачать: раз виходить, другий раз виходить, і пустять поголоску: "Чули? Оникій у Марфи нічкує…"
— Ви що? Ксаверій на клоччя поб’є, він за Марфою аж труситься…
— Нічого, хай поб’є. До свайби засохне… Ти помацай батька: о-о, бачиш? самі рубці та гулі. Скільки раз товкли мене на гарячому, казали: гимбель йому! А я, слава богу, живий і цілий, бо в нас кість така — чмирівська, кришиться, а не ламається… І тебе, кажу, чорти не вхоплять.
— Еге ж, ви не знаєте Ксаверія: він як кип’яток. Були молодці, до Марфи клинки підбивали, дак він їм ноги повикручував. Ух і тороплений!
— Ото й добре, що гарячий. Поб’є, а ти оближись і своє роби, на очі потикайся, хай застає тебе в Марфи; покипить-покипить та й плюне на тебе і на Марфу, і піде шукать іншої дівки.
— А Марфа? Це ж Грицаївське поріддя. Там така горда, що й не дмухни.
— Господи! Що таке гордощі? Як скажуть їй люди "шльондра!", як скажуть "порчена!", як скажуть "з парубками тягається!", де ті й гордощі дінуться. Сама прибіжить до тебе, ще й ноги цілуватиме: бери, бо хоч сторч головою!.. Аякже! То з батьком губу можна копилить, а сиротою не далеко поскачеш.
Поки Чмир напучував Оникія, молодші брати в два голоси витягували на печі:
Ой радуйся, земле, ра-дуй-ся-а-а,
Син бо-жи-и-и-ий народи-и-ився.
…Ніч випала темна, якраз для святого діла: Чмирі виряджали Оникія до молодої на розглядини. Батько вийняв раму і тихенько, щоб рама не дзенькнула, поставив під стіну. І сини були тихі, ступали нечутно, перемовлялись коротко, — видно, що звикли до нічної роботи. Ось вони гуртом взяли молодого за ноги, за кістлявий зад і, сопучи, підняли його на руках. Вікно було високе, отвір чорний, і вітер шелестів під стріхою. Оникій злякався:
— Хло!.. куди ви? Як бухну головою!..
— Цс-с-с! — засичав батько. Він стиха покректував, бо важко було держать жениха на витягнутих руках, та ще коли й хміль шпигає тобі в голову. — Цить, кажу! Падай у кладовку, не бійся, там під вікном лантухи з борошном, я вже не раз лазив.
І хлопці піддали Оникія, той зірвався, полетів сторчма і десь у темряві кавкнув.
Тихо було. Ніщо не скрипнуло в Марфиній хаті.
Оникій у пітьмі намацав свої ноги, стягнув їх докупи. Сів, угрузаючи в щось м’яке. Прислухався. Дринькнула рама об лутки і з шерхотом увійшла в пази. Почулись глухі скрадливі кроки, та скоро й вони затихли. Повів батько синів на благословенну піч.
Оникій позіхнув, розлігся на мішках з борошном і подумав, що ніколи не спав так по-царськи: диви, як на перині лежиш! А дух — просто галушками пахне!
Скоцюрбився Чмир і став угрузать — в галушки, в пійло, в тепле болото; пірнула кудись його кам’яна голова, і очі склепило сном, як медом.
— Ну й що? — зустрів Чмир сина, коли той повернувся вранці од Марфи.
Син стояв перед батьком білий, як лебідь, весь у борошні, і тяглись за ним білі сліди, наче хтось щіткою по двору поквацяв. Лапчаті сліди вели од Марфиних воріт до чмирівського порогу.
— Бачив Марфу? — спитав батько.
— Еге ж… проспав.
— Як проспав?
— А так. Прокинувся, а вже сонце у верхню шибку загляда. Я в сіни — нікого нема. Я в хату — двері якраз прочинені — і в хаті нікого. Мабуть, Ксаверія шльондра спровадила, а сама худобу погнала… Дивлюсь: на стінах рушникі-і-ів, як у церкві, а на лаві пиріг гарбузяний, ще свіженький, аж душок над ним в’ється. Дак я за пиріг…
— Де він? Давай сюди!
— Еге ж… По дорозі ковтнув і не зглянувся.
— А-а, ссуча душа, хіба ж так можна!.. Треба вночі було, як вони любенько заснули, тарараму наробить, щоб той, женишок, прокинувся да огледів, як Марфа ще одного кавалера приховує.
— Еге ж… А хто мене розбудить?.
— Ну? Бачили таке диво? Прогавить, щеня, і Марфу, і погреби з закусками.
Хлопці озвалися з печі:
— Ми його, батьку, розбудимо. Всиплемо джмелів за пазуху, не проспить.
Послухав Оникій батькової науки. Наробив тарараму.
Було це на другу ніч.
Батько Чмир саме заснув першим сном, а після бурякової, після горілої, скажу вам, спиться так, наче тебе привалили колодою, і голова хропе десь окремо, а серце, як не лопне, гупотить десь окремо, а ніг і рук твоїх і зовсім нема. Чмир і спав у такому розчленованому стані, коли це нагло затарабанили в шибку. "Хто?" — спитав батько Чмир, а воно тарабанило. "Хто?!" — спитав батько Чмир, а воно тарабанило ще дужче. І тут батько подумав, що він не питає, а тільки думає, що питає. "Добре, зараз відкрию", — сказав батько Чмир і пішов одчинять. Помацки витяг засув, розчахнув двері, а воно тарабанило так, що й хата тряслась. "Ага, — подумав батько, — це я лежу собі, а мені здається, що я в сінях…" "Йду!" — сказав батько і прокинувся, і ноги поїхали з лежанки, а голова ще спала на припічку. А коли він піймав носками долівку і спробував іти, то його понесло спиною вперед і довго водило по хаті, сюди й туди, і як він не вивертався, так спиною і втрапив у сіни.
— Хто? — спитав батько.
— Ой боже!.. Пустіть! Це я, Оникій.
(Продовження на наступній сторінці)