«Древляни» Віктор Близнець

Читати онлайн повість Віктора Близнеця «Древляни»

A- A+ A A1 A2 A3

— Нате, свіженькі пиріжки спекла, — і метнулась назад. Чмирі підковою заступили їй дорогу, котрийсь ущипнув русокосу гордячку, тут же пролунав дзвінкий, ляпас. Це сталося просто й блискавично. Чмир ковтнув облизня, не моргнувши оком; Марфа, як лісова козуля, стрибнула в кущі та в двір. Парубки, мов нічого не скоїлось, перевальцем пішли за Грицаєм.

— Басарабська шльондра, — тільки буркнув хтось із Чмирів услід русокосій.

У Дениса сльозилися очі. Здавалось, він плаче, одірвавши дітей від серця. На шляху маячіли невиразні постаті: попереду клятий сусід-щупляк, на шворці за ним, заступаючи небо, йшли Чмиреві сини-соколи.

— Ще й сонце не снідало, а я вигнав дітей, і б’ють їх, понімаєш, у писок на голодний живіт. Шльондра! — плюнув Денис на ту стежку, якою було промайнула Марфа.

Скрушно позіхнувши на ранню зорю, Денис пошкрьобав у тепле кубло.

Тим часом Чмирі гойдались та гойдались за косарем, у холодному піску друкували ведмежі сліди. Довго чи не довго плентались, аж ось і кринчанські левади, за левадами луг, далі синіє ліс. Сонце над лісом — як стигле яблуко, червоне та іскристе. Грицай підвів хлопців до їхньої десятини, де валявся купами хмиз та полегла осока, і поспитав:

— Ви хоч умієте косити? Отако налягайте на п’ятку, носком не рийте землю і не стрижіть вершки, а беріть під корінь. Ясно? — розказав і показав, як воно люди косять, а сам подався на свою ділянку.

Чмирі уважно вислухали науку і, певно, ухвалили, що слід не кваплячись переварити її. Отож і вляглись на траві, підперши колінами сонце. Мило й любо на лузі. Сонце пече, коники сюрчать, у лозах синиці чигикають, голова так і прилипає до пахучої землі, як до меду. Перетравлюють хлопці науку. А Грицай немов заповзявся: шах-шах, шах-шах — кладе й кладе валок за валком. Сорочка змокріла, він скинув сорочку, спина блищить, немов олією змащена, піт дзюрками тече за пояс.

— Косить? — питає Чмир братів-невільників.

— Косить.

— А наше стоїть?

— Стоїть.

— Хай стоїть, чорти його не візьмуть.

А сонце все вище, а коники сюрчать голосніше, а спека, що в пеклі, — дур у голові закипає. Обморило бідних ісусів.

— Косить? — ледве поверта один язиком.

— Косить.

— Наше стоїть?

— Стоїть, щоб воно згибіло.

Прекрасна людина, коли працює. Ну от Грицай. Що в ньому видного? Дядько як дядько. Сухенькі плечі, руда борідка, лице мідно-червоне од смаги, очі світло-сірі, наче теж вигоріли на сонці. Та гляньте, як він працює. Тугий, мов із бронзи кований, він, здається, не косить, а править таємничий обряд. Розмахнеться та з присяду — шах! — прожене косу, раз-два — коротко переставить ноги, від його чобіт — дві темні смужки назад, так утоптав, як проїхав; по праву руку — темно-зелена стіна трави, по ліву — свіжий валок, рівний-рівненький, наче клав по шнурку. Шах-шах, шах-шах! — розмах, поворот, підхід. Це музика, це ритм, це священнодійство. Кожний рух відточений: широкий захват, плавний, але дужий ривок, покірно лягає трава, хилить зеленого чуба до ніг бронзової людини. Пройшовши ручку, Грицай упирає в землю кісся і красивим жестом — дзень-дзень — бруском по срібній шаблюці. Довго бринить у повітрі оте ніжно-срібне "дзень". Угрівшись, він хлюпне в обличчя джерельної води. "Ух, здорово!", усміхнеться, і в ньому тоді усміхається все: і хмільні од напруги очі, і кожна волосинка на мокрому підборідді, і навіть краплини поту на гарячих задиханих грудях.

— Косить? — питає Чмир.

— Косить.

— Щоб його по жижках косило.

Грицай час від часу зиркає на Денисову латку. Лежать парубки. Підпирають колінами сонце. Ще бідолашних притягне сира земелька. Та ось, гляди, виткнулись із рогози три вовнисті клубки. Сонні зачумлені очі вп’ялися в Грицая. Лупають на косаря брати-невільники. Ого, скільки прогнав жмикрутяка! І зав’язка йому не лопне. Так, не дай боже, до вечора й виголить свою ділянку.

Клубки збились докупи. Радяться хлопці. Іржать. Може, візьмуться-таки до роботи?

— Печінка всохла, — каже старший. — Піду води хлебну.

Лугом плентається, метляючи жовтими полотняними рукавами. Суне до Грицая, бо їхню криницю замулило. Ну йдеш пити, то йди собі, хіба жалко води, криницю обклав камінцями, б’є джерело аж зі споду, пий — і хочеться пити, та коли йдеш, не розкидай же покосів. Чмир, зачмирений, став проти косаря, пошкріб п’ятірнею волохату потилицю.

— Дядьку! Що це з вами?

— А що?

— Спину й руки поприщило.

— Мо’, кропива вжалила?

— Еге ж. А не Марфа болячку принесла? Ото вона з басарабами вештається в лісі, а в них, кажуть, хвороба якась летюча.

Чмир думав чи не думав, бовкнув та й поплівся до дармової води. А Грицай дихнув — не видихне: креснуло копитом під груди. Що він ляпнув, той Чмир? За Марфу?.. Батько ж гадав, як лучче: хай дочка послужить куховаркою в лісорубській артілі, буде копійка до скрині. І свати, слава богу, траплялися, і дівка в пошані ходила. А воно, бач, як обернулося: мов та мошкара, з темних кутків полізли чутки. Мовляв, сякі-такі цигани, всі порчені, всі лайдаки, з ножами пристають до стрічних, воно ж ліс, діло темне, а дівка одна між них.

Грицай поплював на клепані долоні, глянув на сонце — повернуло з обіду, і з серцем наліг на косу. Та одразу ж відчув: сила вихлюпнулася з рук, вдарила в голову, в гарячі думки. Він шморгає косою, а в очах той ліс, та ножі, та вереск дівочий… Га, ляпнув парубійко: поприщило. Воно й справді наче стягує шкіру, і шилом під лопатки — штрик! штрик! — аж тебе пересмикує.

Грицай не оговтав перших пекучих думок, як уже метляє рукавами середульший Чмир. Йдучи до криниці, він теж зупиняється коло сусіда, бичкувато обходить його ззаду і каже:

— Яй-яй! Обсипало вас, це точно. І занесли ж кляті басараби пропасницю…

— А не заціпило б тобі, хлопче! — на крик зривається дядько.

Тюкнувши, Чмир поплентався геть. Грицай провів його зацькованим поглядом. Знизу, від річки, від старих корчів, потягло моховою сирістю, пробіг холодок по мокрій спині. І сонце вже не гріло, воно застигло в студеній блакиті, немов жовток на дні холодцю. Темна хвиля котилася лугом, вихлюпуючи тінь під Грицаєві ноги. І тінь, і холодна тривога заповзали в його душу, як тоді вночі, коли щось підняло його з ліжка й погнало в потемки, в лісові хащі. Обшарпаний, здичавілий, він прибіг на ранок у табір лісорубів, щоб власним оком глянути на тих басарабів, на дочку при них. Запахло людським житлом — і він трохи знітився. Гм, басараби. Здається, мужики як мужики. Тільки дуже чорні та бородаті, з нетутешнім блиском цибулястих білків… Лісоруби по-хазяйськи точили сокири, всівшись на колодах, курили люльки та все підхвалювали Марфу: гарна дівка, добру кулешу варить. І він, старий дурень, кліпав очима, встидавшись бабського страхополоху. І Марфа сміялась, горнулась до батька: "Ви що, тату, не знаєте моєї вдачі?.. Та й люди ж добрі, а послухали б, які пісні співають!.." Пісні піснями, а слід було взяти дочку за руку, та в село, та додому: хазяйнуй, мовляв, у дворі, кат з нею, тою копійкою, на мідяк заробітку, а поговору — на всю тисячу. Він би висотав із себе жили, та вже пристарався б на посаг, бо дочка в нього одна, одна вона, як пам’ять про покійну матір.

Коли вся душа в роботі, то й робота за втіху, а зараз ні смаку, ні тої жаги не було. Не косив — мучив, жував тягуче стебло. Грицай став, прислухався до себе: от напхали його вовною — і все. В тілі — дрімотна в’ялість, ломить поперек; "гух, гух" — гухкає під череп. "Мабуть, гарячка. Спершу допався, гори вергав та, либонь, упрів, а воно й проняло…"

— Дядьку! — це вже третій Чмир. — Згляньтеся на себе. Аж чорні. Отак мій дід, як сибірки піймав…

Грицай натискає кісся, воно тремтить, мов живе, і трава дибиться чубом, ворушиться.

— Щось погано, — хапнув пересохлим ротом повітря і: — Ху-у-у! — видихнув тяжку безсилість. — Стомився. Доведеться, видать, кинути сьогодні.

Виткнулись патлаті головешки з рогози. Одинока постать на лузі прикувала їхні погляди. Бачать ісуси: мов п’яний, сперся Грицай на косу, хитається. Не одірветься від підпори. Та раптом поснував, поснував нерівною ходою, розгрібаючи валки. Побрів лугом. Бронза його плечей пожухла.

— Пішов?

— Пішов.

— А наше стоїть?

— Стоїть.

— І довіку стоятиме.

Дома Грицая звалила гарячка. Казали, горів огнем, кидався з постелі, щось страхосудне ввижалось йому, і він гукав у чорне вікно: "Лізе… Дочко, тікай!" — сам поривався бігти і раптом затих, не стуливши очей, немов проглядаючи тьму: "За що?.."

З цим нерозгаданим "за що?" і помер.

По смерті Грицая блукав попід хатами Денис Чмир, віяв жовтими холошами й скрушно зітхав:

— Ехе-хе… Був роботяга, нема. Нема і не встане більше. А жив би, чорти його матері, літ сто з гаком, аби не шльондра ота… Занесла, бачте, хоробу з лісу, прости й одведи — вона ж летюча, сибірка.

Чмирям було мало Грицая. Вони щиро взялися за Марфу.

Цю притчу батько завершував словами:

(Продовження на наступній сторінці)