«Древляни» Віктор Близнець

Читати онлайн повість Віктора Близнеця «Древляни»

A- A+ A A1 A2 A3

Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. То мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько вийшов з патріархальної сім’ї поліщука, в якій жили образи й духи древлянства, а дід пам’ятав ще французьке нашестя, а кріпацтво було тінню недалекого минулого, стихійним лихом, як, скажімо, чума, голодовка або повінь отого й отого — пам’ятаєте? — року. Батько воював під царським орлом, під серпом і молотом революції, під гавкіт куркульських обрізів. Він увібрав у свою душу цілу епоху, та не просто увібрав, а відсіяв найтрагічніше і найгероїчніше, відсіяв, як зерно, і воно, очевидно, проростало в ньому довгими ночами, коли він лежав в окопах, готуючись до атаки. Воно проростало, це зерно, і колосилося в його спогадах.

Ми, діти, дуже любили зимові вечори, коли батько вилазив до нас на піч, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під наші голови, починав розповідати. Він був тесля і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці…

Я давно задумав книгу з батькових оповідок та все відкладав, боявся сфальшивити, боявся потьмарити словесним пилом найсвітліші враження. Справді, чи зможу донести хоч краплину лукавої народної усмішки, передати спокійний розважливий тон людини, що пройшла, як казала мати, і Крим, і Рим, і мідні труби, наїлась баченого й пережитого по зав’язку? Не берусь — не зможу. Хочу всього-на-всього дещо переказати з чутих оповідок, переказати по-своєму, гірше, звичайно, від самого причетника…

Солдат, що немало повоював на своєму віку, батько цінував слово, як патрони. Він часто повторював: словом можна убити і словом можна підняти з мертвих. Або ще так: добре слово не сорочка, а душу гріє. І коли він у пам’яті перебирав минуле, вголос роздумував над тим, що було та билом поросло, то робив це заради одного: словом своїм піднімати й підбадьорювати інших.

Отож і почну з батькової притчі…

СЛОВО ПРО СЛОВО

ПРИТЧА ПЕРША. ЧМИРІ

Ветхий пліт обвалився, почорнів, лозу в одному місці наче возом вирвало, в ту дірку Денис підглядав, як збирається сусід на косовицю.

Розвиднялося. Сонце ліньки вставало з теплого кубла, воно, обважніле й заспане, нехотя лизало росу на лугах за річкою. Сонце блукало в долині, а тут, за хатами, ще таїлася полохлива синювато-холодна тінь червневої ночі. В таку рань лиш погріти старечі кістки, і Денис не вийшов би на зорю з доброї волі — нужда погнала. Він став за рогом, трудно постогнав, аж, здається, весь полегшав, у холоші набралося димної свіжості— ух, швидше під рядно! Намірився бігти, але зупинила цікавість.

Грицай товчеться, сусід.

Чорти його батька знають, коли він спить. Вже хлів почистив, парує свіжий кізяк на гнойовищі. І двір од клуні до воріт вишкріб, наче язиком вилизав. І підправив стіжок торішнього сіна, стеблину до стеблини склав, обгріб, ще й вилами приткнув. Чорти його батька знають, у людей запас, худоба й старого не з’їла, а воно, загребуще, не спить, косу лаштує, дня йому, бачте, мало.

Дірка в огорожі така, хоч возом заїжджай, Денисові й голови не треба задирати — сусідський двір як на долоні. Ну от, гахкає. Клинки набиває. Коса в нього клепана, він ще звечора клепав, чорти б його клепали, не давав заснути. А тепер оно для годиться шмаргонув мантачкою, пальцем попробував жало — і цмокнув. Видно, гостра коса, то й цмокає, щоб тебе в болоті цмокало.

Дениса проймають дрижні, жовте зів’яле тіло його колотиться. П’ятірнею вп’явся в підштаники, на груди цупить, кулак аж під ребра загнав, немов за душу вхопився, щоб вона, клята, не вискочила. Обличчя в Дениса — як сухий реп’ях, між тих колючок зблискують вогники. Підштаники полотняні, матню іржа з’їла, сяка-така сорочка була — з плечей парубки здерли, літо собаче, добра б йому не було, — ух! — за спину шкребе, очі сльозяться, прогавиш, що там сусідечко робить.

Грицай не бачить Дениса, котрий героїчно страждає, підглядаючи в діромаху. А може, й бачить, та звик до дідової матні. Словом, він хазяйновито ладнає причандалля. Обгорнув ганчір’ям брусок, обгорнув похідну бабку й молоток — і в торбу. Задумався: чи все? Заходився вкладати їжу: сало й часник — без цього ні смик, жбан для води — теж сюди.

Денис поїдав очима Грицаєву торбу. Ге! Як на тиждень напхав. Вишкварка, самі кістки та жили, а їсть, мабуть, — як не в себе. О, вже зібрався, кинув на плече косу й граблі. Воно сухе та прудке, і на піч не вкладешся, як буде Грицай під лісом.

Денис посилає очі за сусідом, і видиться йому рівний, без єдиного корча й горбочка Грицаїв луг, а рядом свій — поприщений, там купи гнилля, там замулило, там лоза погналася. І сьогодні сусід виголить свій луг, а на Денисовому поляже і той чубець, що наріс; корова світить ребрами, і пліт обвалився, собаки наче розтягали його.

Грицай вийшов на вулицю.

Денис ще глибше пхнув кулака в зів’ялий живіт. Щось смоктало його за душу — не втерпиш.

— Грицаю! — кахикнув Денис.

— Ну? — коса й граблі описали півколо.

— Візьми й моїх лобуряк. Хай сіна вкосять, а ти пригледь.

Грицай мовчав. Мабуть, зважував: брати чи не брати на свою шию такий хомут.

Про Чмирів казали в селі: обійди та плюнь, здоровший будеш. Жили Чмирі, як лишай на дереві. Плодилися, вигрівалися на сонці, одні лягали в землю, інші з’являлися на світ, але ніхто ніколи не бачив, щоб Чмирі бодай соломинку переламали. Була в них латка землі, так на ній, у бур’янищі, лиш сусідські кури кублились. Двір стояв чорний, немовби вигорів, і хата як після пожежі — облізла й перехнябилась. Чмирі паслися з того, що давала земля задарма. Там ягід назбирають, там грибів, там, дивись, дурна риба скочить до рук, там підберуть те, що зверху лежить. За цей дурняк поплатився колись один з Чмирів, лисий парубок Гаврило. На чужому весіллі набрався, як жаба мулу, не донесли його ноги до хати, а вклали серед дороги в баюрі. Тоді в старому поліському селі просто по вулицях блукали свині, хоч і свійські, але дикуваті — худющі, немов хорти, з рудою наїжаченою шерстю. От свиня, блукаючи, надибала Гаврила, рох-рох, і давай смакувати хрящами. Обгризла п’яному вуха до корінців, од носа лишила тільки дві дірочки. Так і звікував Гаврило з обчухраною, мов капустяний качан, довбешкою.

Чмирі жили не по-людськи і вмирали не по-людськи.

Денисів батько втопився. Йшов з лісу додому, якраз повідь була, залило водою низи. І що б йому піти на місток? Сажнів сто, не більше. Але він почухав потилицю: далеко. Почвалав убрід, закрутило його — і булькнув на дно з краденими чобітьми. А Денисового брата, кажуть, власна гвинтівка вбила. Служив той у війську, довго служив за віру, царя і отечество, аж тут війна з турками. Чмир як Чмир, за всю службу ані разу не чистив свою гаківницю. Ствол забило піском, трусни — павучат витрусиш. Як він обводив круг пальця своє начальство, лишається таємницею. Так от. Погнали солдатів у бій. Турки в атаку, наші — ура за царя! Чмир прицілився, клацнув, гвинтівку як рвонуло та осколком — хрясь! — бахнуло вояку по лобі, тут і спочив "бравий" солдат.

В інших Чмирів доля була не краща. Того застукали на гарячому (переплутав, де своя клуня і де чужа), той за легким хлібом подався на Кубань та й здимів. Тільки Денис, здається, поклав собі вмерти власною смертю, держався хати, як гнида кожуха, літом і зимою висихав на печі. Три сини-соколи дужими плечами підпирали батькові стіни, підпирали завзято, аж тріщали порохняві сволоки.

— Так ви той, — кахикнув Денис, — візьміть синів, чорти б їх узяли. Я сам пішов би, так сухота-ломота, яка вже робота.

"Звісно, ломота, — буркнув про себе Грицай. — Колода від лежнів гниє, не те що людина". Він хотів було мовчки рушати, але в цю мить заревла корова у Денисовому хліві. "У-у-у-уг!" — не заревла, а застогнала голодна скотина, і безнадійна коров’яча туга вжалила Грицаєве серце. Він кинув оком на чорний Денисів двір, на якусь неприкаяну, наче забута кузня, хату і сказав:

— Піднімайте хлопців, та швидше, бо нерано.

Але Грицаю довелось попождати.

Як будив Денис парубків, важко сказати. Чути було, що в хаті гуркоче дерев’яний піл, сиплеться дранка, двигтять стіни, наче б’ються там лошаки. Аж ось гримнули цебра в сінях. Далі малювалась іконна картина. Одвірки були перекошеною рамою, а бородаті хлопці в полотняних сорочках до колін — хрестовим розп’яттям. Один за одним, мов святі образи, з’являлись вони в квадраті дверей, дерли до вух сонні роти, "гу-а-а-а!" — розлягались могутні позіхи, руки з хрускотом тяглися до неба. Видно, батечко підсобляв коліном, бо ісуси, гикнувши, вилітали з іконної рами.

Денис зняв з кілка щербату косу, всучив її старшому синові і випхав парубків за ворота.

Тут відбулась сценка, здається, дрібна, але вона відгукнеться потім.

Грицай вдруге намірився йти, коли це вибігла Марфа, його дочка. Гордовита красуня полісянка з глибокими сірими очима, виніженим білим личком, вона, видно, розпашіла біля вогню, бо вся рожево світилась. Марфа вибігла з хати, тицьнула в батькові руки вузлик:

(Продовження на наступній сторінці)