– Хто це?! – раптом злякано зойкнула дівчинка.
Прямо до ніг мандрівницям викотився коричневого кольору пухнастий клубочок. А потім із нього з’явилися довгі руки, хвіст, ноги та кумедно усміхнена мордочка.
– Та це ж ... мавпочка, ось хто! – заплескала в долоньки дівчинка.
Раптом до вертлявої підлетів червоно-синій папуга какаду, і вони про щось швидко заговорили, перебиваючи одне одного. Марґо тільки й розібрала вигук про новорічне свято. Потім пернатий і мавпочка обернулися до мандрівниць та стурбовано поцікавилися:
– Чи не підкажете, як зустрічати Новий рік?
Не встигла Марґо й рота розтулити, як Рита вже замуркотіла і про сніг, і про ялинку, і про прикраси...
– А пальми у вас ростуть? – поцікавилася дівчинка.
– Ще б пак! – зраділи папуга й мавпочка.
– Оце й буде ялинка!
І нові друзі подалися шукати найкрасивішу пальму. Аж ось і вона: на березі океану з простягнутими врізнобіч вітами-долоньками, ніби і справді чекає на прикраси.
Тут мавпочка й папуга тихенько між собою перемовилися і зникли – тільки листочки зашелестіли.
Марґо з Ритою здивовано перезирнулися, а вже за мить нові приятелі прибули до "ялинки" з численними родичами.
Ураз мавпочки повисли на пальмових вітах веселими гірляндами, а папужки вкрили крону1 різнокольоровими прикрасами.
– Оце так Новий рік! – сплеснула в долоні вражена Марго і... прокинулася.
РIЗДВЯНИЙ ЗАЙЧИК
Хто не знає, що Дід Мороз на новорічні й Різдвяні свята прибуває до нас, у зачаровану сніговіями Україну, з далекої кришталево-крижаної Лапландії? Срібнорогі крилаті олені несуть його сани білими пустелями Півночі, і над закованими в іній лісами, і над засніженими містами та селами – ви ж бачили, як він пролітав над вашим будинком? Тоді за вікном роїлися легким вихором сніжинки.
– Ой! Що це?! – скрикнув Андрійко, розглядаючи прикраси на ялинці. – По-да-ру-нок… Марійко, він отут тільки-но з’явився!
– А це, – безтурботно озвалась Марійка, – різдвяний подарунок твого улюбленого Діда Мороза!
Шестирічний Андрійко усміхнувся старшій сестричці-школярці:
– Ось бачиш, а ти не вірила в чарівника Мороза!
Марійка не встигла відповісти, бо мама покликала її на кухню ліпити вареники.
І з сиром, і з маком, і з вишнями… Смакота! Та ось уже начинки немає, а невеличкий шматочок тіста залишився.
– Нічого, донечко, зліпимо з нього вушко, – каже матуся.
– А можна, – озвалася Марійка, – я зайчика виліплю? У школі навчилась.
Голівка, довгі вушка, спинка, коротенький хвостик, прудкі лапки…
– Яке гарненьке зайчатко! – замилувалась мама. А воно – ой! – лапкою змахнуло борошно з вушка.
– Щось я сьогодні стомилась, спочину хвилинку, – присіла на стільчик мама. Марійка ж прихопила зайчика і – до ялинки! А там уже тато з Андрійком іграшкову снігову гірку з санчатами лаштують – від Діда Мороза, як каже хлопчик. Тато ж тільки руками розводить: виходить, так.
Раптом сніговій відчинив кватирку, і в кімнату залетів вихор сніжинок, закружляв навколо ялинки – біла борода, вуса, біла шапка і шуба, тільки очі блакитні…
– Дідусь Мороз! – разом скрикнули діти, а тато кинувся зачиняти кватирку:
– І справді, як морозно!
– Запрошую вас, дітки, на новорічний бал! – проказав дідусь-чарівник. – А це вам дороговказ. І Марійка відчула в долоньці снігову грудочку, яка чомусь не танула, хоча й іскрилася сріблом справжнього снігу.
Дід Мороз уже помандрував далі, вони ж з Андрійком стояли під ялинкою, взявшись за руки, і здивовано дивилися на срібний сніговий клубочок.
Після вечері діти чи не вперше не просили батьків читати їм казку. – Дивина! – переглянулись батьки. – Що ж, на добраніч! Нехай вам, любі, сняться казкові сни!
За вікном світилися сніги. Марійка прокинулась від холоду. Це сніговий клубочок скотився їй до плеча.
– Не розтанув, – зраділа дівчинка.
– Пора на бал, – почувся чийсь тонесенький голосок.
– Хто це? – здивувалась Марійка. – Це ти, зайчику? Ти умієш говорити?
– Так, умію. Та не гаймося, сідай мерщій мені на спину! – пропищав довговухий.
– Як ти підріс, – здивувалась дівчинка, – і став таким пухнастим!
– Андрійку! – гукнула сестричка, але зайчик її заспокоїв. Мовляв, брат полетів з Дідом Морозом на санях, а її пожаліли будити – так усміхалась уві сні! – нехай же додивиться сон.
– Що ж, – погодилась Марійка, – справді поспішімо!
І ось уже тільки сніг хмаринкою летить за ними з-під зайчикових лапок та іній часом легкою фіранкою майне перед ними! А сніговий клубочок попереду котиться, сяє, як невеличка місячна грудочка, шлях вказує.
Чи довго, чи ні вони так мчали полями, гаями, долинами, а тільки ось і зупинився клубочок на просторій лісовій галявині.
Чи так воно було, чи ні? Ліс довкола як чудова картина на стінах намальована. Сніг на галявині як килим, витканий з білої вовни. А де ж школярка Марійка? Стоїть на галявині принцеса в смарагдовій сукні – наче струнка ялинка. А поряд – ой! – зайчик закрутився дзиґою і став казковим принцом.
– Хто ви? – здивувалась принцеса.
– Я принц із казки про Попелюшку.
– А де ж Попелюшка?
– Це ви. Такі карнавальні костюми приготував для нас великий чарівник Дід Мороз. Та ось і він!
Оглянулась Попелюшка, а довкола і принци, і принцеси, і звірята лісові, і птахи небачені. Серед них Дід Мороз з рицарем заморським у золотих обладунках.
– Вітаю з прибуттям на карнавал! – посміхнувся привітно Дідусь Мороз. – Розважайтеся ж, радійте разом з усіма Новому 2020 року!
– Чому дві тисячі двадцятому?
– Довгим був ваш шлях сюди, мила Попелюшко, ви мчали не тільки через простори землі, а й через роки в майбутнє! – пояснив чарівник Мороз.
Заграла музика, і закружляли в повітрі легкі сніжинки, закружляли в танку гості майбутнього – і люди, і звірята, і птахи.
Попелюшку запросив до танцю юний рицар, лице якого було принцесі знайомим.
– Хто ви? Чому мені здається, що я вас знаю? – запитала вона.
– Чарівник Мороз не змінив моє ім’я – Андрій.
– Андрійку?!
– Марійко?..
І вони весело розсміялися, здивовані і щасливі.
– Скільки радості, добра і злагоди чекає на нас у майбутньому! – усміхнулась Марійка.
– А тепер признайся, ти вже віриш у Діда Мороза? – згадав давню суперечку Андрійко.
Але відповідь сестри розтанула в звуках нової мелодії. Карнавал дзвенів, переливався хвилями музики, радості, веселощів. Та ось крони дерев зайнялись рожевим сяйвом ранку. Золотий іній осипався з віт, і кожен з гостей майбутнього одержав подарунок – каблучку. Та тільки примірили їх гості карнавалу, як почали повертатися додому. А навздогін їм линув голос чарівника Мороза:
– Щасливих Різдвяних свят!
Прокинулась Марійка вранці, а вікно так гарно розмальоване памороззю. Що це? Простора галявина, обрамлена деревами в інеї, сніжинки, різдвяний зайчик – чудова картина! На підвіконні ж дрімає справжнє зайчатко – тільки чомусь воно біле-біле, пухнасте, наче із снігу.
– Подарунок Діда Мороза! – здогадалася дівчинка. А поряд дві помаранчеві краплини – то розтанули чарівні каблучки із золотого інею.
СВЯТКОВИЙ БУКЕТ
Жила-була собі дівчинка Василинка. Ніколи не журилася, а сміятися вміла так дзвінко, наче то лунав чарівний дзвіночок. Люди любили сміхотунку і називали лагідно Веселинкою.
Більше за все цікавили дівчинку казки, що їх оповідала донечці матуся, як тільки випадала вільна хвилинка. Та Веселинці цього було замало. Отож, коли батьки передплатили їй газету "Казковий вечір", дівчинка навчилась читати та й взялася сама до казочок.
Минав час. І ось дізналася завзята читачка, що цього літа в улюбленої газети іменини! Зраділа Веселика, дзвіночком задзвенів її веселий сміх:
– Знаю, знаю, що подарую іменинниці – квіти з чудового лужка за нашим садочком!
Там щоліта розцвітали поміж трав білі ромашки, яскраві гіацинти, дикі гвоздики, маки, запашні квіти чебрецю, материнки, сині і рожеві дзвіночки і багато інших, які знала й любила Веселинка. Ясна річ, вона не збиралася зривати своїх улюбленців – хотіла намалювати їх. Але чомусь лужок не поспішав зацвітати.
– Потрібен дощик, щоб рослинки набралися сили для цвітіння, – пояснила неня.
Що ж робити? Як допомогти лугові розквітнути?
Неподалік віддзеркалювала безхмарне небо річка Південний Буг.
Недаремно кажуть, що назва Буг походить від слова Бог – чарівна річка! Отож, синьоока, почувши про турботу Веселинки, здійняла зі своїх рясних хвильок легеньку хмаринку, яка полинула на крилах теплого вітерця до лугу.
– Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику!.. – радісно заплескало в долоньки дівчатко.
Хмаринка розсипалася по траві маленькими іскринками, але тільки ледь-ледь зросила траву.
– Мало нас, мало нас, – шепотіли вони.
(Продовження на наступній сторінці)