Викрякують гайворони, кружачи і шукаючи корму на чорноземі, де селянин не має собі ні ріски.
Забарно відходить він! Від степового повітря роз'ятрилася в єстві дика несить, що, мов незримими кігтями, пронизувала, в пекучому відчутті. Лихоманила нерви і тьмарила свідомість. В розпалі мучення зневолювала кудись рухатися наосліп, без глузду і стриму; дражнила злісно, як пораненого вовка, найменшою дрібницею: ось, мертвою бур'яниною, об яку затнувся чобіт, і також бризками, що від неї сипнули на руку.
— Що там: є живі люди? — питає жінка.
— Круків більше.
— Їх можна впіймати? — цікавиться син, глядячи пильно, непорушними очима.
Батько став: його раптова думка вразила.
— Можна, а навіщо?
— Так...
Можна; тільки їх не їдять—смердючі. Хіба спробувати?
Він молотком розбив кінський маслак, поклавши на дривітню. Обсмоктував кусники і обгризав. Діти ж відмовилися. Хоч не була доня хоровита, як покійний первісток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що лякав батька: ніби остання прикмета, дитячий погляд — поза довколишністю. Блаженненька доня! — терпить сумирне. Навіть пробує всміхнутись, але не може; такими і зостаються риси обличчя, як застигли в виразі болісної зосередженості. Безгоміння в хаті.
Більше із звички, ніж необхідності, Дарія Олександрівна ходить коло печі і мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупішими пайками. А далі? Обличчя не відзначує в собі жодного настрою, крім гіркої понурості, що вкорінилася в істоті, ніби нова вдача. З терпеливістю, дивною самій, господиня зносить голодні болі. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває вражений: така сила противлення недузі і зморі, особливо виголодженню — в жінки, ніби слабішої; коли ж рухається так вільно! — витриваліша, ніж він. Йому голова обпливає кружма, з нападами потемнення в очах; ноги, як колоди, в темно-рудих гнійничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак і задихався.
Обмивши руки, до вікна підходить; здається, душа вражена вся, мов обдертий чорноклен, і перенесена в круг без сталих байдужих речей, замість яких тепер інші, хоч подібні. Торкають гостро і чіпляються до нервів. З беззвучним гамором надходячи звідусіль, пронизують і наповнюють страшним неспокоєм — його! — хто жив завжди в тихості серця. Зробився ж, мов собака. Дрібнички ранять. Він часом ладен був розридатися з ображеності і набіглого болю. Що говорилося і діялося, враз побільшувало свій вигляд, з мукою обпалюючи його свідомість і збуджуючи нерви до заперечення, ніби в відчайному викрикові на кожну окрему вразу і на всі: щоб позбутися їх і відсторонити якийсь невідступний намір.
Також для рятунку від них душа вимарює собі на допомогу, з хвилюючою видивністю, багато вражень в незвичайну повторність їх. Чуттєвими зривами, пекучими, як від приску, заповнює існування, сама зв'язуючи власну особистість в навісному полоні.
Що рівноважилося в переживаннях — розбито на окремості, як хворі півтіні, що стали мучити серед безвихідності. Чужою стала і немилою довколишність: ніби з глухими глибинами, що, крізь замкнутість, обвіяні в злий подих і небезпеку. Все відійшло від коренів, як і сама душа: ніби хитається, не маючи вже рідного приєднання в існуючому. Страшенно звузились уявимі простори видимості, мов завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити лютий зойк — не з звуків зойк, а з почуттів! — той, що терзає, як розпечене і разом жахливо чорне вістря крючка, вгородженого в єство, але невидного. В'ївся і створив недугу. Нема спромоги проти неї і нічого нема, що могло б звільнити.
"Як мені втишити себе?" — відчаюється Мирон Данилович.
Він побачив дим над своїм двором, довіяний з горбовини, що над річкою, і чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився і в думці вилаяв того, хто десь розводить багаття.
Вернувся в хату і від змори приліг; хотів забутися в дрімоті. Мучений безпорадністю, терпів, як на кутні перед мордуванням, закривши очі.
Здавалося: надходить погибель. Довго лежав, кволий, мов травина, зрештою, дрімота перемогла. Враження ж від близького диму і далі непокоїть якусь ніби замістосвідомість, бережену в сні — без реальної самозвітності денного "я" в його світлі. І дражливий неспокій таки збудив.
Мирон Данилович, підвівшися, посьорбав юшки з сизуватими волоконцями конини, аж причорнілими, що розкипілись і плавали в мисці.
Хотів вийти: розвідати про дим, а несила! — чув, що недужий; знов ліг і потопився в сонну непам'ять.
Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
— Я хочу з вами, тату! — припав Андрій, — Візьміть мене!
— Мокро надворі.
— Тату, я — з вами!..
Жаль стало: нудиться синок і нидіє. Взяв його. Пішли до надрічного горбовиння з глинищами; ген там, на схилі, підводиться дим — їдкий і темний, від землянки. Кругом бур'яни, що видержали мороз і завію, і ось тепер, під кінець зими, в розтепель, ні впадуть, ні похиляться; стирчать, як руді списи і стріли.
— Чого дим, тату, страшний? — питає син.
— Скрізь дим страшний тепер, скрізь.
Відповівши хлопцеві, Мирон Данилович відчув: справді, страх нападає через той дим, що відучора непокоїть.
— Ні, тату, цей дим — як смерть!..
— Що ти вигадав собі? Перестань!
На пустоші син помітив западину: так буває над недавно викопаною і швидко загорненою ямою.
— Тату, дивіться, кістку видно!
— Яку кістку?
— Ось, із землі: це людська...
— Звідки взятися?
Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.
"Вбито когось і з'їдено, а кістку .в яму..."
Найближча до поховання — та землянка, що, справді, жахливо димить. Став: дивиться на неї Мирон Данилович, і син теж очі туди втопив.
Нора в схилі подібна до печери, відгороджена від світу низькими дверима і стіною, в якій, замість вікна, дірка з осою шибкою. З бляшаної труби, що поверх шибки виведена, курить моторошний дим і тягнеться по схилу, як привид ядучого змія.
— Не підходь до такого місця, сину, ніколи, чуєш? — ніколи!
— Чому?
— Так: не підходь, і все! Жінка, що там живе — божевільна; вона здатна вбити, кого подужає.
— Чого — божевільна?
— Не знаю; може, зацькували...
— За що?
— Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цієї пустоші, як вернувся з висилки, то побачив, що хату розвалено — там, при горбі була. Жінку і двох дітей вигнано, в сінях в родичів тулилася. А він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив. Йому дозволено тут жити — на власній садибі. Вдруге ставити хату при горбі ні з чого, а тут сама гора приймала, .в печері. Щось я давно його не бачу ніде. То, була, все тут копається або никає по згір'ю, — все, мабуть, згадує старе господарство. І діти коло нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобі, щоб сюди ногою не ступив!
— Чому їх не видно?
— Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!
Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог. Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.
Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснування; конина кінчилась, і підступав давній страх.
Всі в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.
Зродилась думка — вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:
— І я! — в степ...
— Куди тобі? Он який кашель, — сказала мати, — сиди тихо, як Оленка!
Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли — на один з них приник подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
— Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.
Вони бредуть у грузькому "салі", землі з холодною водою, і беруть жменями зерно з шаньок. Коли махнуть рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не падають: знесилені від голоду. Крайні два, недалеко від Катранника, поговорили між собою стиха і почали набирати зерна в рот — жувати його, щоб хоч трохи підкріпитись. Наглядач, побачивши, як вони жують, зчинив крик:
— Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправлю в суд — дадуть десять років тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і привалить.
Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:
— Чого руку до рота тягнеш?
Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:
— Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені вскакувало в рот.
"Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють — і кінець, як нам".
(Продовження на наступній сторінці)