Ветеранові цегли і вапна — людині,
що не прочитала навіть свого пашпорта зроду,—
цю книгу з любов'ю присвячує син.
ВСТУП
Мале дівча, моя босенька музо!
Прийди, як тінь, і васильковий цвіт
Твоїх очей на руку заскарузлу
Зрони замислено...
Привіт Тобі, привіт!
Щодня й щовечора, у праці й на дозвіллі,
Мов корабель хисткий за радісний маяк
Над океанами, отак тримаюсь я
За усміх милий у своїм запіллі.
От і тепер, перо у піт вмочивши —
В живицю людську,— в морі суєти
Дивлюсь на Тебе... Хай прибій колише.—
Благослови! Даруй усмішку лише,
Як промінь золотий.
Химерні рими і слова прості,
Але з Тобою ми хоч ветхе й не оновим,
Зате й нового на старім хресті
Не розпнемо. Нам лиш перебрести
Ось море це й згадать забутих словом.
Ні "Ах", ні "Ох" — ці терміни поетів,
Здобутки всі останніх двох епох —
Не нам визбирувать — "емоції" підперти...
Ба, їм ще не три чисниці до смерти!
Пан скепсис?!
Прошу!
Місця тут на двох.
Мале дівча, моя свавільна музо!
Коли на п і т ми рим не доберем,
То не надінемо і машкари лакузи
І козирем, як тим бубновим тузом,
Не вдарим "димарем".
Димар для нас — то лиш ікс метрів цегли
Та ігрек диму — сизий-сизий дим!
Ніхто ще молодости, шлункові підлеглий,
З охоти власної не заряджав туди.
У простім одязі, без вигадки й мінору
І без мажору, боса, по землі
Неси ж свою задумливу покору,
І прапор радости, піднятий просто д'горі,
І спокій на чолі...
Що? Не "сучасно"?! Може.
Припахає
Десь пасеїзмом*? Хтось візьме на "го"?
Нехай і так. Але для Тебе, знаю,
Навіть екструкції* премудрі загинає
Пророк Семенко со апостоли його.
Мале дівча, моя босенька музо!
Мов Суламіт біблійна на жнива,—
Замурзана,
у сонці,
як жива,
Йдучи до черги десь, склади в усмішку профіль.
МУЛЯРІ
І
Ридає бас, немов орган в костелі...
Над капітелями комахи — мулярі,
Аж ген-ге-ен в колисці угорі
Розводять письмена щітками в видноколі.
Пісок і вапно... Клей... Ультрамарин...
І співи, мов псалми на мові Зороастра...
А на підлозі краплі алябастру,
По стінах — золото цитрин.
Могутня арфа струнами гуде.
В барвисті шиби вдерлося до храму
Сліпуче сонце
й в хмарах тиміаму
По вівтарях навшпиньки йде.
Ридає бас — старий псалми розводить:
"...Циганка десь заплакана ішла..."
Солоний піт
з корявого чола
Біжить,
спиняється
і висиха, як сода,
У зморшках-коліях. Важкий солоний піт!
Що перед ним людська мізерна мова?!
Що перед ним і "материне" слово,
Хоч би й у вівтарі обронене до плит
Холодних і німих?!.
Від вапна плями долі...
Над капітелями комахи — мулярі
Аж ген-ге-ен в колисці угорі
Розводять письмена щітками в видноколі,
Дієзи ставлять в соняшні ключі,
Торкають сміхом соняшні мечі,—
Цибулі з'ївши, курять і піють.
У храм чужий прийшли із власним богом
Й щітками довгими розводять по чертогах
Над вівтарем чужим
релігію свою.
II
Премудрий Ра — Єгипту божество,—
Як в африканській спаленій пустелі,
В ультрамариновій, аж зсиза-синій стелі
З зеніту звис розпеченим єством.
Що бачить він — обкрадений чабан?
Чого націлився, немов орел на птаху?
Може, побачив древнього феллаха?
Може,— засипаний пісками караван?..
О, ні! В півдні старий премудрий Ра,
Щодня забрівши в синь ту неозорну
І із землі зробивши лазню, горно,
На цятку на маленьку позира:
На риштуванні в вапні і піску,
З цеглинок кладучи дванадцяту пілястру,
Двадцяту тисячу беручи по вершку,
Там, вигинаючи "Ліщиноньку" струнку,
Комахи мружаться на предка Зороастра.
Превражі скептики! І скільки не печи,—
Лише співають, цеглу кладучи.
* * *
Рука, мов ріпа, чорна і шорстка.
Лице солоним поливом залите,
Перемережане, поїдене, порите
Лице в найстаршого робітника.
Цигарка на губі і жил вузли на скронях.
Аж скаче щебень... Над залізняком,
Мов келепом, правує молотком
І витирає піт вершком долоні.
Цеглина к цеглі. Тисяча к другій...
Дзвенить... Гуде... Скрегоче... Дзвонить знову.
Аж наче кубики лаштуються самі!
І виростає велетень німий,
Мов сфінкс задуманий, чіткий і загадковий
Простяг пілястри. Рій стрімких колон
Наставив в небо. В шумі стан спружинив
І вищірився міліоном тонн
Рудої цегли...
Чим не Вавилон?!? —
Колючий, мов їжак, і ладний, як машина.
У кожній лінії проглядує душа,
Чуття і мисль. Деталь — то ж епопея!
Коли б отак поети у віршах...
Коли б хоч трішки у моїх віршах
Того вогню й майстерності тієї!
Рука, як ріпа, чорна і шорстка.
І піт шорсткий склепить, мурує очі.
Сердечний стукіт — стукіт молотка,
А лиця — ніби тесані з кілка:
Нічого не пече, не мучить і не смокче.
Стікає час... Що день — то далі в ход.
Що мить — то ближче до якоїсь цілі.
Якої?..
Гей, верстай там! Примодлуй!!
Розводь!!
Тягни!!! —
Й зовсім байдуже, що до тіла
Прилипло рам'я*. Думи не для них,
Як не для них цей дім. Для кого?..
Для "народу",
А може,— для негідника, для ката нагорода,
А може,— храм для "геніїв",
А може,— дім "святих"...
...Феллах в пустелі?
Чи вітрило на морях?!
Та то ж вони, що десь ще з Атлаг
Споконвіків складають піраміди
Й хороми
Фараонам і царям!
* * *
На риштуванні
в вапні і піску,
З цеглинок кладучи стонадцяту пілястру,
Трисоту тисячу беручи по вершку,
Там вигинаючи "Ліщиноньку" струнку,
Комахи мружаться на предка Зороастра.
Рожевий вечір зорю протрубив.
На риштування злізли сиві тіні,
І в ніжнім, в золотому павутинні
Забився втоми птах...
І молоток одбив,
Одстукав шабаш малиновим дзвоном.
Затихли скреготи. Струснулись фартухи.
Опорки від рудавої трухи
Геть розвантажились.
І вщух весь шум з розгону.
Пекло їх сонце, і періщив град,
Тріпав норд-ост, сліпили хмари пилу...
І, не зломивши комашину силу,
Премудрий Ра за мур містичних гряд
Склонив чоло.
Прочах і жар спроквола.
Тоді,
Обтерши фартухом незграбні клешні-руки,
В маруднім одягу, з лицем, як у марюки,
По шабаші
Незламні злазять долі.
І, знизу глянувши на діло рук своїх,
Десь ту чи ту навівши корективу
І не дивуючись на витворене диво,
В спокійній гордості рушають...
Слід по них
Розквітнув піснею. Гайнули звуки низом
Ген-ген до обрію...
А вже аж на мосту,
Урвавши пісню посередині просту,
Зняли розмову про фактуру, про карнизи...
Рожева сутінь... Сміх... І дотепи, й резони..,
А з-за лісів, з-за золотої зони
Ступає ніч.
III
Мале дівча,
вже й Ти з черги додому!
Несеш фунт солі? Музо ж Ти моя!
Де ж Ти була? А тут без Тебе я
Воюю з римами, нудними, як солома.
До кого вдатися і в кого попросить?
Слова оті — то не слова, полова,
Мовляв мудрець,— й вогонь в одежі слова
Не вартий шеляга. І це в такі часи!!
Що гнеш отак, а гнеться не туди.
Чи так й тобі у черзі таланило?
Немає блиску, і немає сили,
Одна нудьга... Ти більше не ходи!
Може, удвох не так тяжка робота.
Ми їх і цеглою, й піском, оті слова!..
І, бреше,— заблищить фактура, мов жива!
Уже ж підгоним ми той блиск до блиску поту.
Іди ж — спочинь. Глянь — місяць сріблить чоло.
Поплив сосновий дим і пахне, як смола...
То мати вже з поденщини прийшла.
Неси ж
фунт
солі.
IV
Всю ніч листав я душі мудреців,
Натомлений за день, шукаючи розради
В анналах вічності.
У стосах папірців,
В томах важких шукав я манівців
До тої істини, до зачарованого саду.
Постала в чергу сумнівів орда,
Мов знаків запитання безконечна рота...
Шукаю... Нишпорю... Та ні маленького ж сліда!
Хоч би манюнька істина! Хоч тінь її бліда.
Воістину —
Тяжка робота!
А думка б'ється...
Вчора в суєті,
"Плебей", з "плебеями" ступивши за арену
По шабаші, я ж обіцяв знайти
І взавтра істину велику проректи
Бодай з наближенням до правди хоч на частку енну.
Вібрує думка. Кліпа каганець.
Його поставив я, щоб не показно людям,—
Щоб не спитали, що я тут сную?
Чого "чинам" десь спати не даю?
Порядок нехтую?.. І "голову на блюді"
До ніг закону, щоб не понесли
Жерці його...
Гей, істино крилата!
У безконечних і чітких трактатах
Лише кінці, лише вузли...
А ніч, як вічність,— темна і невірна.
Настане день — і знову... Й знаю я:
(Продовження на наступній сторінці)