Деякі "щасливі" пройшли вже по кілька разів "конвейєр", а деякі сидять по два роки й не бачили слідчого у вічі. Загубились. Був випадок, коли один поцікавився, коли вже нарешті його викличуть, і тюремна адміністрація не могла ніяк взнати, до кого ж він належить, до якого слідчого та по якій справі. Отак упіймали людину, вкинули б будку, як гицель пса, та й забули. І почали ту справу виясняти по всіх інстанціях, а в найнижчій інстанції — в райвідділі того району, звідки людину взято, — начальник змінився, і справа заплуталася безнадійно. Але звільняти людину ніхто й не думав. Де там! Коли ти вже сюди потрапив, то вийти звідси ти не мусиш! Таке правило цієї інституції. Що ж до "діла", то — "Була б людина, а діло знайдеться!" — це з скрижалі заповідей цієї установи. То нічого, що людина сидить два роки без виклику. Не біда. З концтабором чи з кулею вона все одно не розминеться.
Непереможна, залізна діалектика!
В цій камері Андрій взнав про існування щонайменше мільйона контрреволюційних організацій в СССР, крім тих, що були вже йому відомі. Просто дивно, як та совєтська влада досі трималася й на чім вона трималася! А організації були такі, що однієї б вистачило ту владу повалити й розвіяти на порох. Скажімо — організація колишніх червоних партизанів, яка нараховує сотні тисяч жахливих "терористів, повстанців і диверсантів, підтримуваних ідейно всім фашистівським і капіталістичним світом". А ще ж організація РОВС (руський офіцерський союз). А зо дві сотні українських "страшних повстанських і терористичних організацій!" А організація шпигунів! А терористична організація спортовців яка "очолювала й використовувала в контрреволюційних цілях всі маси спортовців України й СССР". А це ж грубі мільйони найздоровіших та ще й добре наспортованих людей! А організація мисливців і рибалок, які, кожному відомо, всі навіть вдають рушниці й по кілограму пороху та шроту завжди про запас.
А організація комскладу РККА! А організація вчителів! А організація прокурорів! А організація залізничників України під проводом Малія!? А організація студентів! А організація інженерів? А організація письменників! А організація митців! А організації вірмен, персів, німців, турків, корейців, молдаван і циган... А, нарешті, організації вегетаріанців та взагалі безліч організацій усіх незадоволених з нестачі галош та цибулі.
Абсурд? Абсурд. Але все це є, і на все це понаписувані й навіть "щиросердно" попідписувані безліч протоколів, і за все це люди ось так сидять і чекають смертної кари або каторги.
Коли ж до того додати існування справжніх петлюрівців, хвильовистів, шумськістів, троцькістів, дашнаків, бухарінців, правих, лівих і перпендикулярних "уклоністів", сіоністів, соратників Тухачевського тощо, тощо, то просто дивно, як та совєтська влада все-таки тримається. Це належить до найбільших чудес світу. Це не сьоме вже, а восьме чудо світу. Сьомим чудом є цей ось корпус, що стоїть і не розсипається, хоч в його череві товчеться зразу а десять тисяч чоловік "страшних ворогів народу", а розрахований він царським будівничим всього на кілька сот людей. Хіба це не сьоме чудо світу? А ще більше чудо таке:
Ось в цій камері сидить 340 чоловік, а... двері часом не замикаються. В це тяжко повірити? Тяжко! В камері сидить 340 страшних "ворогів народу" з найжахливішими статтями обвинувачення, згідно з якими кожен мав би сидіти прикованим на ланцюгу та й ще той ланцюг перегризати, а вони собі сидять і нічого, не розбігаються, виглядають в незамкнені двері на сходи й кепкують з наглядача. І наглядач тим недуже переймається, що так часто забуває замкнути двері, — куди вони розбіжаться?! З СССР все одно не вибіжать. І він має цілковиту рацію.
Часом в цей "звіринець" вскакує сам начальник тюрми й кричить несамовито:
--— Заключонниє!!! Садітесь!
Це щоб усі сиділи, а він міг вільно височіти над усіма. "Заключонниє" сідають, а начальник походжає, набундючившись. Сам він низенький, обрюзклий з обличчя, рудий і з очима альбіноса. Дегенерат. Справжній, непідробний. Богом сотворений дегенерат. Альбінос. Кажуть, що він дослужився до чину начальника тюрми, пройшовши спершу через кар’єру ката — того, що розстрілює. Це правда. Андрій його з першого ж разу впізнав — ще в ті часи, коли Андрій сидів уперше, альбінос цей примелькався йому, водивши на імпровізований розстріл, та взагалі працювавши в тюремній зграї, й заходячи часом до камери з невідомою метою — для психологічного впливу.
"Заключонниє" сиділи, а альбінос походжав по камері, наступаючи на ноги, зазирав у всі кутки. Сам. Такий герой. Вдирався межи 340 страшних "ворогів народу", як в клітку з левами, і не боявся. Часом знаходив заборонену річ — скажімо, люльку —— й тоді була біда. Взагалі ж, йому подобалося, що от таке юрбище здоровенних людей, а всі його, маленького альбіноса, бояться. Сидять, як турки, і він навіть, кого схоче, може турнути ногою. Він упивався своєю могутністю. 340 чоловік в цій камері і безліч у всій тюрмі сидить жахливих "ворогів народу", а ще не було випадку, щоб його ці "ублюдки" й "агенти фашизму", "бандити й душогуби" хоч раз роздерли навпіл.
Посівши обидві частини камери, 340 чоловік були розташовані по секторах, мимохіть гуртуючись в групи за національним принципом: окремою групою сиділи вірмени — це був вірменський квартал, потім жиди — це був жидівський квартал, потім греки, група німців, там три турки, там три поляки там росіяни, але це все, як мозаїка, було вкраплене в основне море українців. Коли б намалювати все це графічно, вийшла б ні більше, ні менше мапа народів СССР з тією тільки різницею, що домінантою тут були б не росіяни, а українці.
З Андрієвих старих знайомих сидів тут ще Руденко, професор Манєвич і Зарудний. Решту десь розкидали по інших камерах.
Як і в суспільстві, так і тут, була частина людей, які самі себе вважали за провідну "еліту", що їй належалось бути упривілейованою. Ця "еліта" займала найкращу частину першої, чистішої й світлішої, камери. Тією найкращою частиною було місце біля лобової стіни, насупроти дверей, прозване "президією". Найкращою ж ця частина була тому, що була найдальше від дверей, так що там можна було робити багато речей, яких не можна робити десь ближче, навіть в шахи грати, а крім того, тут було найчистіше повітря й найвидніше, бо був найменший щиток на вікні, й, повітря циркулювало безперервно. Посіла ж це місце "еліта" так, що їм було досить просторо, й нікого не пускала до своєї касти. "Еліта" та складалася з самих найгорлатіших типів, найяскравішою репрезентацією яких був такий Хорошун, колишній чекіст, що в революцію організував "Комітет не журись" і грабував населення на свою користь. Словом, бандитував в повному розумінні цього слова й незрозуміле, дивно було, чого він тепер тут опинився? Долі було вгодно, щоб цього типа знав у обличчя Микола, бо він був з його країв і був знаний широко по всій околиці. Коли Андрій вислухав Миколу та почув цього типа горлання в "президії", то вирішив ту "президію" якщо не розігнати, то зайняти, окупувати, а тим часом подумав:
"Чого цей тип тут? Адже це чекіст високої марки, й його не могли посадити за "Комітет не журись". Яку функцію він тут виконує?.."
Андрій насупився й довго видивлявся на "президію"... Треба вловити момент... В ту президію" вже он втиснувся Руденко, примостився з самого краєчку й підморгує, а це вже якесь завоювання. Ти буде хвостик, за яким прийдуть лапки.
Тим часом вони сиділи в темній і вогкій другій половині камери.
V
Дні текли по-ярмарковому і, може, саме тому жваво. Так, ніби люди зумисне інсценізували той ярмарок та шарварок, інсценізували з усієї сили, щоб тільки ні про що інше не думати, про все забути, забити собі памороки...
Від вранішнього "Маня, на повєрку становісь" і до пізньої ночі життя в камері вирувало, кипіло у ключ. Чим тільки тут люди не займались.
(Продовження на наступній сторінці)