Раптом Андрієві приходить в голову, що, називаючи різних знайомих, слідчий весь час обминав деякі імена, які, здавалось, він мусив би називати в першу чергу. Так, він обминав ім’я... Катерини, Чого він обминав ім’я Катерини?.. Під серцем тоскно щемить, він пригадує з усієї давнішої практики, що слідчі, як правило, уперто обминають імена провокаторів, щоб їх не здемаскувати... А так само обминають тих, хто дійсно вмішаний, до справи, щоб не зорієнтувати свою жертву і не дати їй змоги виробити план оборони. Тримати весь час жертву в стані незорієнтованості, в стані внутрішньої паніки — це основа тактики слідчих. А ось жертва пуститься берега з відчаю й в сліпому шуканні порятунку видасть все те, чого слідчі не знають, що їм невідоме, але потрібне. Але.... Знову "але". Якщо це правда, то тоді чому слідчий назвав імена братів?! Якщо ж котрийсь із них зрадив... Значить, це припущення не вірне. Не вірне в першому разі, цебто, що слідчий обминає імена (слово "провокаторів" не повертається в Андрієвій голові по відношенню до своїх братів та Катерини і він тільки зітхає), бо інакше б він мусив мовчати. Не вірне і в другому разі, бо коли слідчий обминає імена спільників, то він би не мусив називати імена братів. Але стій! — ці дві речі виключають же одна одну! (По нервах іде гаряча хвиля). Якщо хтось із братів дійсно зрадив його, то тоді слідчий ні в якому разі не мусив називати їхніх імен!! —Андрій хапається за цю думку й не хоче з нею розлучитись. Він діходить висновку, що вірнішім буде таке: слідчим хоче, щоб Андрій завербував до організації своїх братів, бо тоді допіру буде організація мати справді солідний, військовий вигляд! Помалу, по довгому роздумуванні Андрієві починає здаватися, що в цім установі взагалі немає логіки, яку б він міг зрозуміти й устійнити. Немає ніякої закономірності. Тут якась окрема, чортяча логіка, нелогічна логіка, і згідно з тією нелогічною логікою тут все можливе... В кожному разі він не мусить поспішати робити поквапливі висновки... Принаймні він чув десь, що стукачів і сексотів теж тут не щадять і, коли це вигідно, "вербують" їх, саджають, б’ють, розстрілюють або засилають без жодних сентиментів. Навіть більше! — тут діє принцип, як ніде, — "мурин зробив своє діло — мурин може йти геть". Тому всякі свідки, які знають механіку цієї "фабрики-кухні", небажані, їх невигідно залишати живими, й тому їх, з правила, знищують після використання... Отже... Коло обертається до початку, до вихідної точки, піддаючи раптом пояснення, чому саме слідчий називає імена братів і домагається їхньої вербовки... Рятуючись від цієї болючої й страшної думки, Андрій пригадує, як слідчий робив натяки на "солідних людей", і думає, що ці натяки саме його братів і не стосувалися, це він сам вигадав... Після довгих міркувань, припущень, тривожних здогадів Андрій нарешті приходить до твердого висновку, що в і н н і ч о г о н е з н а є і що він мусить намагатися все взнати, але не вигадувати самому, пустившись берега. Адже він ще не бачив жодних документів. А слова й шантажування —— це метода, й тут треба бути на все приготованим. Не датись заплутати себе, а надто не заплутатись самому. Спокій. Нічого не може бути страшнішого, не може бути згубнішого, як моральна паніка. Звідки знати, як поснована ціла інтрига, й чого слідчі кінець-кінцем хочуть, і що їм ще прийде в голову, і яке буде місце окремих людей в цьому, і де початок всієї справи, а де буде її кінець?
Дійшовши цього висновку, Андрій зробив тверду постанову:
Добиватися згідно з законом за всяку ціну обізнання з матеріалами "діла". Добиватися згідно з законом очних ставок з усіма тими, хто свідчив, а чи буде свідчити на нього. У висліді — справа буде до кінця ясна і він знатиме, що йому робити.
Зробивши цю постанову, Андрій посміхнувся про себе:
Який ти все-таки дурень! Так, ніби те все від тебе залежить! Коли ж методика слідства зовсім інша й не на те направлена, щоб ти міг боронитися. Логіка, яка тут існує, і про яку тебе так добре "поінформовано", геть виключає все вище ухвалене!
Після того, зітхнувши, Андрій облишив Сізіфову працю й більше до неї не повертався. Життя йому готує багато несподіванок, але передбачити їх, як і виключити, поза його волею. Він лишає собі віру в те, в що вірить, а решта може бути собі, як хоче. Головне — не дати ту віру погасити. Якщо ж вони всі її погасять... Якщо погасять...
Але от саме цього й не може бути!
Ось саме це й є головне.
Решта — єрунда все.
І перекресливши так безнадійне гарцювання думки навколо проблеми слідства, як того нічного мотиля навколо пухиря в стелі камери 49-ї, Андрій переходить до іншого. Він переключає свої думки зовсім на інше. Він їх переводить, як переводять поїзд з одних рейок на інші,— виводить з тупика на широкий простір і пускає по квітучій долині мрій... Нехай іде...
Холодні стіни карцеру лишилися самі по собі. Їх не існує. Існує інше. Сліпуче в своїй реальності, до болю чітке, животрепетне, як саме життя. Ні, більше, — як життя, помножене на любов, на тугу за втраченим, на жагуче бажання його повернути. Повернути хоч так... І життя повертається, розганяючи темряву, розсуваючи понурі цементові мури.
Дюралюмінієвий літак підіймається в небо. Він підноситься з рокотом і пливе понад білими хмарками, пролітає в сліпучій блакиті, несучи горде людське серце над світом. Далеко внизу коливається сіра земля, як розстелена мана в тумані. Земля з тюрмами й з усією людською мізерією.
Андрієве серце упивається волею, радістю лету, гордістю небесної високості, тріумфом звитяжця, що здійснив думи Ікара, піднісшись в зеніт... В його душі, як в чарівній призмі, ні, як в могутньому акумуляторі, зібрались і вибуяли, дійшовши завершення, думи й прагнення людського генія за довгі тисячоліття, і він став не тільки його спадкоємцем, а гордим знаменоносцем і довершувачем... Все, що було в людині кращого за всю її історію, збудувало ці крила. В тім числі тут частка й його душі, його мізку, його волі, його творчої гордості…
Сонце блищить на крилах, космос пливе й обертається назустріч...
Внизу пливе земля й губиться в тумані... Там стоїть карцер — мізерна-наймізерніша цементова скринька... І бережуть її Великіни, Сергєєви, Фреї й Сафигіни, присвятивши тому все своє життя, — осуга людської історії, випадково названа людським іменем. Вони бережуть! Вони думають про ту скриньку вдень і вночі! Світ для них зійшовся біля цієї купки піщинок і цегли!.. Андрієва душа тріумфує — бережіть, бережіть!.. Андрієва душа тріумфує й шугає над світом... Пливе над морями, над пасмами гір... Над квітучими долинами... Над золотими пустелями... Над малахітовими жилами рік... Над материками й архіпелагами... Над безоднями океанів, де зійшлася докупи синява гори й низу й літак обертається, роблячи в ній мертві петлі, проходячи її наскрізь... Синява й синява... І знову гори, і знову пустелі й ріки...
Планета. Під ним його планета, така рідна, так добре знана, вивчена по книгах і спізнана колись з високостей, а на ній маленька латочка його землі, яку він найбільше любить... І через те збудовано на ній карцер — скриньку для волелюбних і гордих... Літак робить петлі над підлотою й зненавистю...
І довго Андрій шугає на крилах... Аж поки хтось не каже схвильовано в самісіньке його серце:
— Я тебе замчу давай літаком чорт його зна й куди!
Це Сергій, найменший брат, авіатор. Брат...
Тоді літак здригається й іде вниз штопором. Йде в синю безодню з головокрутною швидкістю... Удар! Сліпучі гейзери пари й вогню і... болю в душі...
Голос, що вчувся, такий був чіткий, такий до галюцінації виразний... Брат! Може, він думає, може, він оце про нього думає?!
Уламки побитих крил, як іскри, миготять де-не-де над холодною, чорною безоднею...
. . . . . .
Андрій зітхає й перекладає голову на другий бік на потерплих колінах.
Перед внутрішнім зором хтось листає велику книгу... Дива мистецтва, такі чіткі й яскраві й такі хвилюючі, якими вони ніколи не були, напливають одне на одне... Вся всесвітня скарбниця надбань людського генія, думи, й мрії, й титанічні пориви душ великих, позначених Божим перстом, втілені в фарбах і лініях, хвилюють душу...
Це, може, побільшена монографія з історії мистецтв Гнєдіча... Це, може, грандіозна монографія, ніким ще не сотворена, лише існуюча в уривках, тепер змонтованих у цілість пам’яттю, що все увібрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе пантеон божеської краси й величі людської душі, людського серця й розуму... Всі галереї світу тут... А межи ними Лувр... І Ермітаж... І галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києві, і фрески Святої Софії та Печерської Лаври, і фрески храму святого Петра в Римі... І музей Сковороди... І якийсь провінційний музей де збереглися два почорнілі образки геніального Мурільйо. І розпис козацької церкви в Переяславі... — все це змістилося в тій монографії, яку розгортає пломеніюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в обличчя загибелі, — розгортає на глум цьому склепінню й на поругання людської ницості й підлоти.
Божественна Джіоконда мружить очі і напливає на образ Богоматері, на дивні риси мадонни Сикстинської, найпрекраснішої з усіх мадонн, що проміниться любов’ю в ореолі легенди про майстра, що її сотворив, — про безсмертного Рафаеля Санціо...
Шкіци Мікеланджело й його титанічний образ Саваофа під стелею величного храму...
Тайна вечеря да Вінчі з захмареним вірним учнем Христовим — Юдою, з невловимим тремтінням передбаченої зради...
(Продовження на наступній сторінці)