Андрій сидів на стільці вкрай знесилений і чекав тортур. Чекав чогось нового, несподіваного, непередбаченого й ще не спізнаного. О, арсенал у цих мучителів невичерпний і, здається, безмежний, геній цієї новітньої інквізиції поістину подиву гідний. Коли перевалило за північ, коли мури всього управління сповнилися так добре знайомим тоскним, приглушеним клекотом, в Авдрієвій кімнаті почалися таємничі приготування. Забігали якісь люди, зазирали в двері, перешіптувалися з Сергєєвим, позирали таємниче з-під лоба на Андрія й хапливо щезали. Сергєєв подовгу зупинявся поглядом на Андрієві, немов вивчаючи його обличчя перед початком чогось особливого. Вийшов, лишивши Андрія самого. Потім швидко вернувся. Зачинив вікно і опустив тяжку штору. Нашорошився. Зараз щось почнеться... Він чогось чекав, либонь, хвилюючись сам. До кімнати забіг Великін — вийшов. Забігли два здоровенних оперативники—теж вийшли...
Раптом вгорі, по той бік стелі, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, і враз за тим розітнувся несамовитий, божевільний крик... Когось, мабуть, били пластом об підлогу, взявши за руки й за ноги... Андрій чітко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об підлогу. Андрієві здалося, що це вдарили його, по тілу побігли комашки, він відчув, що блідне ще дужче, аніж був до того. Одначе ледь-ледь посміхнувся: він розгадав, що це все значить. Психічна атака. Для "того" — страшні тортури, для нього ж психічна атака. Одним пострілом убивають двох зайців...
Знову гупання й знову несамовитий крик... Знову... Знову... По стелі тупцяється багато ніг, галасують, а над усім зринає фугасом зовсім неймовірний, нелюдський, безтямний рев після кожного удару...
Сергєєв зблід, дослухаючись до того реву над головою, хоч і удає з себе байдужого, "залізного".
— Ну? — питає Сергєєв Андрія з притиском.
— Що?
— Чуєш? — повів бровою, на стелю.
— Чую...
— Ну як?
— Здорово кричить...
— Отак і ти, гад, ревітимеш зараз, як паротяг!
Андрій не відповідає. На стелі ще дужче гупає й ще дужче розтинається рев на всі можливі тони, разом злучені, так ніби раптово реве орган на всі голоси.
Сергєєв бігає по кімнаті.
— Ну? — запитує сердитим голосом, і Андрій схоплює, як той голос злегка тремтить.
—Що?
—Чу-уєш?!—голос тремтить.
—Чую…
—Ну, як, гад?!.
—Здорово кричить...
Гупання покриває Андрієві слова. Від реву в Андрія в самого морщиться шкіра й чоло береться потом, але він тримає себе з усієї сили. Дивиться на Сергєєва й бачить, що психічна атака діє на його "залізного" слідчого куди в більшій мірі, аніж на нього. Мабуть, бити й в азарті не чути крику своєї жертви, це одне, а слухати збоку — це зовсім інше. Сергєєв мне цигарку, закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблідло, чоло взялося потом, русявий причесаний чуб спітнів і здеформувався. Зупинившись перед Андрієм, Сергєєв витріщає очі:
— Ну?! — він кричить, намагаючись криком привести свої нерви до рівноваги.
— Що? — запитує Андрій тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить:
— Чу-уєш?!
— Чую...
— Ну... Ну, як?!. Гад?!
— Здорово... кричить...
— Отак... і ти... гаад... ревтимеш... як паротяг!!.
Он який ти, думає Андрій. Він бачить, що нерви слідчого вириваються з-під контролю. І то від такої дурниці! Чого ніби? А Сергєєв підходить до вікна, шарпає штору й відчиняє вікно, знову зачиняє... Рев на горі вибухає й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба... Знову—знову...
— Ну як?—питає Сергєєв, не глядя на Андрія.
Андрій мовчить. Він дивиться на слідчого й згадує того, що вранці вмощувався на дошках... І так, наче хто просвітлює Сергєєва промінням — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.
— Слухай, слідчий! — говорить Андрій тихим, хрипким голосом.
— Що?—скинувся Сергєєв. І
— Дозвольте слово мовити.
— Ага, надумав? Нарешті!.. Ну, говори. — Сергєєв, виразно зрадів, що до нього заговорено. Аби тільки не чути того реву нагорі. — Ну, говори...
Андрій витримав павзу, дивлячись в розгублене, бліде обличчя.
— Дивлюсь я на вас і мені вас жаль...
— Що? А-а... Що ж ти, барбос, агітувати здумав слідчого, га?! — але то було промовлено без люті, а так собі з робленим смішком, рятуючись від крику нагорі.
— Ну-ну, давай далі.
— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очима на стелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Атож... Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким "народ"!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе "карающу десницю", пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні... Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово... І мені вас жаль... Ви мені говорили про дівчину... Ви мені говорили про матір... Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя, — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас... Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу... Ви чуєте, як "він" там кричить? Дивіться ж мені в лице!! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово. — Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, "як паротяг", заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої... Ви обійматимете своє щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимем і витимем і ви прокленете той час і годину... Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнській ласці, ви не матимете її — ми кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо...
Андрій говорив, а Сергєєв дивився все більше приголомшено, поширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби Андрій підгледів найінтимніший куточок його душі й показав усім... І от він стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хоробливі плями. Зловив Андрій його зловив на найінтимнішому, на найбільше затаєному, такому болючому й такому страшному.
Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про все те знає?! — так, здається, й кричав увесь його вигляд.
А Андрій говорив ще якийсь час в несамовитому пафосі. Помалу той пафос спав. Нарешті Андрій зітхнув і тихо закінчив:
— Ви молодий, але ви все втратили змолоду. І сон, і спокій відцураються вас... І от на нас поросте "чортополох", як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете... Так, ви йому заздритимете... Бо на тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всерозторощуючий гнів..: І ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше вічне, незгладиме й незнищиме позорище...
Андрій скінчив. Сергєєв сидів і розгублено тормосив волосся. — "Чорт!" — мурмотів ледве чутно.— "Чорт" — "Диявол!" — Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, і в кімнаті стояла тиша. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам’яті. Так його оглушила Андрієва тирада. Нарешті скривив обличчя в посмішку і, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав зміненим голосом:
— Звідки ти... все це... знаєш?
Андрій нічого не сказав.
— На, закурюй, — простяг Сергєєв цигарки. — Чорт з ним, бери закурюй.
Андрій відмовився.
— Гм, даремно... Ну нічого...
Сергєєв закурив сам і довго мовчав, давлячись димом. Рука його, тримаючи папіросу, тремтіла.
— Ти диявол, ти це знаєш?
— Чув.
— Так от я тобі кажу... Диявол... Ну, чорт з ним... Гм... Чорт з ним! (павза). Так... Знаєш що?
— Що?
— Розкажи мені що-небудь... Ні-ні, не про діло. Під три чорти!.. З тебе, сатани, все одно нічого не видоїш! Розкажи що-небудь... Так собі, що-небудь... Ти, здається, був на ДВК?
Андрій підтвердив.
— І китайців бачив?
— Бачив.
— І японців?
— Бачив.
— І китаянок? І японок? І тварин бачив? І гори, і ріки, і мисливців, і все бачив?
(Продовження на наступній сторінці)