Це ставало нестерпним, такі слова, і Андрій за ними не чув дотиків лінійки, під серцем млоїло й він хотів закричати, щоб Сергєєв перестав, не лінієчкою стукати, ні, а стукати його по голові такими своїми словами. Сергєєв, помітивши вплив своїх слів, не переставав, посміхався іронічно й вів своєї... Говорив про щастя любити й бути любленим. І що проти цього варте все інше на світі, ти скажи!? На якого чорта треба мати ще якісь амбіції? Якісь ідіотичні ідеї, й примхи, й ослячу упертість? Для чого? І мати якийсь сентимент до інших, особливо до таких, що не варто їх захищати? Все одно ніхто не оцінить його героїзму, всі його продадуть, всі на його місці давно б завербували його й оком не змигнули... Народ пішов паскудний, нікчемний, копійчаний! Якого ж він чорта дає себе роздавити, упершись, як осел?! І т. д., і т. п. Сергєєв говорив і говорив, та все карбував і карбував лінійкою.
Бачачи, що Андрій зціпив зуби й не реагує ні на які його слова так, як він хотів би, Сергєєв посміхається іронічніше, але не злоститься. Замовкає, якийсь час ще стукає лінієчкою. Нарешті уриває цю свою гімнастику й вертається до столу. Кладе лінійку геть, сідає, закурює запашну папіросу й, відкинувшись на спинку крісла, дивиться на Андрія примруженими очима. Потім занурюється в папери. Листає їх, читає. Зрідка підводить голову й байдуже запитує: "Ну?"
Підганяє, щоб Андрій говорив. Щоб нарешті говорив. Але підганяє апатично, зовсім не наполягаючи. Андрій мовчить. Сергєєв теж мовчить, читає щось, нудиться. Підводить голову через якийсь час і знов підганяє: "Ну!?" І знову мовчить. Так в безкінечність.
Андрій дивиться у вікно, розграфлене в клітинки решетом, як школярський зошит для арифметики, й ледве-ледве перемагає сон, що навалюється в тиші з усієї сили. Відчуває, що його плечам стає гаряче, але так само гаряче й його п’ятам від млості, від утоми. На дворі день вже хилиться до вечора і йому все більше хочеться спати. Спати, тільки спати! Плечі зудить, здається, ніби вони понабрякали йому, хоче помацати, але ліньки звести руку, — нехай. Апатія. Байдужість. Нехай, то дурниця порівняно з усім...
Нарешті, після довгого нудного нукання, Сергєєв позіхає й зводиться. Підходить до напівсонного Андрія й зупиняється перед ним:
— Ну, ти будеш говорити? — питає рішуче. Андрій мовчить, примруживши очі. Тоді Сергєєв ударяє лінієчкою по плечі... легенькою дерев’яною лінієчкою!.. Несамовитий біль проймає, як блискавка, Андрія до самих п’ят. Неуявний, божевільний біль!
— Ну?! — кричить Сергєєв з усієї сили, щоб перекричати біль. — Говори, сволоч! Говори нарешті!! — І знову б’є лінієчкою ро плечі.
Почались тортури, яких Андрій не міг передбачити, не міг навіть уявити, дивлячись раніше на ту безобидну, прокляту лінієчку. За кожним ударом біль шарпає тіло й душу, обтинає йому нерви, мучить мізок... Але він не кричить. Закусив губи до крові й мовчить, лише водить божевільне очима. Він не в силі логічно думати, не в силі захищатись, не в силі протистояти тому болеві. Душа мечеться в побитому тілі, як пташка в клітці, марно шукаючи порятунку...
Він тільки мукає за кожним ударом і все більше обливається потом... І в гарячковій уяві встають дивовижні картини, в які оформляється все раніше чуте в коридорі, з герметично закритими дверима, все те скавуління, й мукання, й нявкання... Втративши панування над своїми нещасними нервами, Андрій божевільне схоплюється назустріч лінієчці, але його збивають з ніг, гатять під боки обцасами й знову саджають на стілець.
--— Говори! Говори!! Говори!! —й часті удари по плечах.
В тім крикові був несамовитий наказ, якому обезволілі нерви ось-ось мали піддатися, не в силі протистояти більше!
— Говори!.. Говори!!
Андрій утримується на якійсь останній грані, загнуздує свої нерви, кличе на допомогу всю свою пекельну злобу й закусює губи. Лише стогін виривається крізь ніздрі. Стогін, подібний до мукання. Сорочка на плечах прикипіла до шкіри, бралася рудими плямами. Плечі були, як біфштекси...
Тортури набрали убійчої методичності. Сергєєв б’є не часто, через певні інтервали, б’є несподівано, і через те біль від тих ударів особливо нестерпний. А в інтервалах Сергєєв кричить, як тресор, нагнічуючи на свідомість, налягаючи все на одне і те ж, впоюючи в обезволілу душу просту формулу порятунку:
— Говори !! Хто був?! Хто в організації?! Говори!..
До того крику зринає Великінове: "А брати?!" І Андрій затинається всіма рештками своїх сил. Ще якби не це, то хтозна, може, Андрій в нападі відчаю почав би називати якісь імена, перші, які спали б на думку. Може, він повівся б так, як той Карапетьянів Аслан, чесний чистій черевиків. Але оте "А брати?" стало бар’єром, через який він не міг пересягнути. Слідчому, мабуть, і в голову не приходило, що саме зводить всі його намагання, всю його працю нанівець, — він і в голову не клав, що вони ж самі допомогли своїй жертві отим тактичним промахом, отим своїм недоумкуватим ходом, поставивши неперехідний бар’єр...
Тортури тривали довго, але без жодних наслідків для самої справи. Були лише наслідки для нещасного Андрія — він був зовсім близький справді до божевілля. Він уже не володів собою, лише обливався холодним потом, звивався всім тілом і за кожним ударом, здавалось, котився в чорну безодню. Думки йому плутались, він викрикував якусь нісенітницю… Потім він перестав звиватися, нерви не сприймали болю як слід. Коли вже Андрій перестав реагувати на удари, коли на устах йому виступила кривава піна, а очі набрали маніакального виразу, коли він почав задихатись, конвульсійно шарпаючи кадиком, тоді Сергєєв облишив, вилаявся й кинув лінієчку на стіл. Сам він був блідий і спітнілий не згірше за Андрія.
— Диявол!.. Чорт!.. Чорт!.. — мурмотів злісно, шагаючи по кімнаті й нервово закурюючи цигарку. Він розгубився. Такого йому, далебі, в його практиці ще не було, щоб людина так уперто мовчала, навіть не кричала по-людському.
— Диявол!!
Потім Сергєєв зайшов за стіл і сів, відпустив геть оперативника, либонь, щоб той не бачив його нервовості й розгубленості. Сидів, хмурив брови, дивився в папери, злісно листав їх сюди й туди й не знав, мабуть, за що взятися. Подивився на Андрія, що з піною на устах сидів, переважившись головою через бильце стільця, налив води в шклянку, встав і підніс її Андрієві до уст. Андрій безпам’ятно ковтнув кілька разів, розливаючи воду собі на груди, й одвернув голову набік. Сергєєв одніс і поставив шклянку на вікно й сів на своє місце. Помалу заспокоївся й вже сидів, листав якусь книжку й іронічно посміхався. Тиша. В вікні померкло, зарожевіло, потім взялось цитриновим кольором, потім стало опаловим. То осіннє небо погоріло на непогоду. На вітер. Вечір. Сергєєв опустив штору, — закрив тією тяжкою шторою опалове небо, увімкнув світло. Вечір.
До кімнати зайшов Великін, в сорочці з закасаними рукавами, спітнілий, немов щойно від верстата чи різник від своєї праці.
— Ну, як він? — спитав він Сергєєва.
Сергєєв засміявся:
— Я йому зробив, бач, які гарні еполети, зробив його генералом... Не еполети, а цілі тобі біфштекси по-англійськи!.. А він — мовчить. Тільки мукає, як бугай. От гад, скажу я тобі! Я такого ще не бачив... Диявол! Чистий диявол!
— Нічого, нічого! Тільки без містики, будь ласка. Якщо нам доведеться завтра викинути його в яму — то й чорт з ним. Але раніше він все-таки заговорить. Ручусь тобі... вусами Сталіна. Треба його привести до пам’яті.
Андрій чув, що вони говорять, але ним володіла цілковита прострація, звуки доходили, мов крізь водяну стіну. Нехай роблять, що знають, що хочуть. Ось вони ллють воду на голову. Ось для чогось заголюють рукав і, перше ніж Андрій встиг обернути тяжку думку здогаду, для чого це вони заголюють рукав, вірніше, одночасово з раптовим страшним здогадом його шпигнуло в руку повище ліктя, потримало руку мить і пустило, висмикнуло жало. Андрій скинувся...
Перед ним стояла людина в білім халаті й тримала в руці шприц.
— Що ви зробили!? — скрикнув Андрій.
Великін і Сергєєв засміялися.
— Ого, швидко подіяло, глянь! Нічого, нічого. Це для того, щоб ти не збожеволів і не здезертирував...
Людина в білім халаті, не проронивши ні слова, пішла.
Андрій відчуває, як по жилах розливається тепло і разом з ним по нервах розтікається жах. "Що вони вробили?! Що вони впорснули?! Боже мій!.. Як же це? Як він дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого він не в силі подолати й від чого він зробиться слухняною, безвольною мавпою, яка робитиме все, що вони накажуть?!" Про такі речі він чув від людей, і саме тому всю його істоту огортає божевільний страх. Він дослухається до себе, до своєї голови, до свого серця. Кусає губи... Голова гуде, як і перше, але взагалі ніби нічого, ніби все нормально. Але ж це зразу, а що буде потім?!
(Продовження на наступній сторінці)