«Сад гетсиманський» Іван Багряний — страница 20

Читати онлайн роман Івана Багряного «Сад гетсиманський»

A

    — На "У"..

    — Узуньян... — пробелькотав тремтячим голосом вірменин з золотими зубами.

    — Ще! — буркнула голова понуро.

    Мовчанка. Більше не було на "У". Голова зникла, закривши "кормушку". По якімсь часі ляда відчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись чомусь злими очима на Андрія, голова промовила таємниче й уперто:

    —На "У"!..

    — Узуньян... — сказав знову вірменин жалісно й так само, як і перше, тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрія.

    --— Ще! — промовила голова з притиском.

    --— Мовчанка. Голова не зводила з Андрія очей. Нарешті промовила:

    — А твоя як хвамилія?

    — Чумак.

    Голова зціпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нічого. Лише по хвилині промовила:

    — Ану соберись!..

    — З вещами? — спитав Андрій не без іронії.

    — Ні, без... Давай так, без штанів. За минуту щоб був готов!

    "Кормушка" зачинилась. В камері майже всі пирснули зо сміху.

    — На "Р""! — сказав Руденко злобно з кутка, імітуючи наглядача.

    — 0-ррр-лов... — озвався Краснояружський, імітуючи Узуньяна.

    — Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з віщамі!

    Сміх. Це так нібито тут викликають.

    Потім почали підбадьорювати Андрія, щоб не боявся, бо сьогодні неділя, а крім того ще — це денний виклик, так що нічого, мовляв. Вечірні й нічні виклики страшні, о, то страшні! А вдень — це скоріше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвейєр... Бо й так буває.

    Загриміли засуви, відчинилися двері, й Андрія поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсія. Його завели до вартівні, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втіху всім арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.

    Потім був обід. Спершу зацокали десь по всьому коридору кормушки, в камері 49-й всі нашорошилися. "Обід!" Черговим камери був Руденко— він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала лада "кормушки", й скомандував понуро:

    --— Випий воду!

    Випити воду, звичайно, ніхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвейєром — права сторона до Краснояружського, ліва — до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба — рештки денної пайки — й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все одно він не їсть уже кілька днів, але Андрій відмовився.

    — Я на казенному утриманні, товариші, отже мені мусить бути виданий законний "інвентар".

    — Та хтозна...

    — А хліб Ви маєте? — спитав Руденко офіційно. Він був дуже суворий і в той же час якийсь смішний в своїх трусах, змайстрованих з обдертих кальсонів, голоногий і голопузий, з рудим пушком на шкірі і геть весь укритий ластовинням, особливо на грудях та спині, що його робило дуже подібним до хлопчика-школяра, отакого собі Васильченкового "Перепеленяти". Або ще до отакого собі голошийого, обскубаного, цибатого півника.

    — Ні, не маю, — відповів Андрій, — а що?

    — Та нічого... (павза). Голодний будете.

    Андрій знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потішаючи, додав:

    — На що йому хліб! І на що йому миска-ложка! Га-га!.. — А тоді повернув лице до Андрія: — Тут, брат, деякі спочатку по декілька днів не беруть хліба й ложки в рот — не лізе, брат, а здебільша назад геть пре другим кінцем... Так що не журіться, завтра пайку одержите та й мені віддасте... А сьогодні Вас на харчі ще, мабуть, не записали, пізно прибули Ви... Га-га!..

    Охріменко меланхолійно дістав з-під купи свого лахміття брудну торбиночку, вийняв з тії торбиночки шматочок хліба, подивився на нього — на той шматочок — жалібно, а тоді зітхнув, переломив шматочок надвоє й протяг половинку Андрієві. Андрій відмовився, подякувавши, зворушений. Тим часом відчинилася кормушка й наглядач простяг руку в камеру, в другій руці тримаючи черпак. Йому Руденко подавав порожні миски, він наливав і повертав повні. Наглядач розливав якусь руду юшку, що чомусь називалася борщем. Мабуть, тому, що була зварена з червоних помідорів. Від тих помідорів залишилися тонюнькі шкірочки, й крім тих шкірочок більше в "борщі" нічого не було — ані картоплини, ані капустини, ані тим більше чогось м’ясного, чогось від борщу. Гола червоняста юшка з шкірочками. Наливши двадцять сім порцій (миску Ягельського теж подали, хтось з’їсть!), наглядач спитав: "Усім?" — а коли почув, що бракує одному новакові, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще й про хліб заговорив, наглядач зовсім розлютився й процідив крізь зуби: "Нічого, не здохне до завтра, подумаєш!" — і гримнув кормушкою.

    Тоді Андрій, що ще секунду перед тим не хотів і не мав найменшого наміру турбуватися про обід, встав і постукав у двері. Наглядач відчинив кормушку:

    — Хто стукає?!

    — Я.

    — Що таке?

    — Будь ласка — миску, ложку й мій хліб! — це було сказано спокійно, офіційним тоном.

    Наглядач страшенно здивувався, він був просто приголомшений. "Диви! Хтось іще сміє й може тут вимагати!!" — аж наче говорив увесь його вигляд. А далі насупився й прорік уголос:

    — Гляди, щоб я тобі не дав так, що тобі й їсти буде вже нічим! Ич ти!.. Почекаєш до завтра! — і закрив ляду.

    Андрій знову постукав. Наглядач шпарко відкрив ляду і визвірився:

    — Чого грюкаєш тут?!

    — Будь ласка, — промовив Андрій, як і перше, спокійно,—чергового корпусу сюди!

    Ляда шпарко закрилася перед самісіньким Андрієвим носом з розрахунком той ніс розквасити, але не вийшло. Андрій постукав енергійно. Дужче! З усієї сили!, не чеканячи, поки кормушка відчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щілинки:

    ---Негайно чергового корпусу сюди!!

    Вся камера шикала на Андрія, але він не звернув уваги. Зціпивши п’ястуки й зуби, він намірився тарабанити в двері доти, доки вони не відчиняться. По коридору задудніли кроки, якась метушня, й враз кормушка відчинилася — за нею стояв черговий корпусу, але вже не той, що привів Андрія, а якийсь інший.

    — Я черговий корпусу, в чому річ? — запитав суворо.

    — Будь ласка, — промовив Андрій чемно, — миску, ложку й мій хліб!

    — Гм; — гмикнув черговий глузливо,— а може б, ти почекав до завтра, чоловіче!

    — Добре,— згодився Андрій таким самим тоном, — а ти тоді, чоловіче, задумайся добре ось над чим: як я сьогоді дам дуба з твоєї вини, то тоді тобі доведеться сідати на моє місце, щоб мій слідчий мав над ким вести слідство. Добре? Дітей маєш?

    —— Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста...

    По тих словах черговий замовк і більше нічого не сказав. Тільки подивився пильно на Андрія, зміряв його оком з голови до п’ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.

    Через яких п’ять хвилин Андрієві принесено миску зі "борщем", ложку й пайку хліба. Андрій переломив пайку надвоє й половину зразу віддав Охріменкові, пам’ятаючи, як цей Голіят жадібно дивився на свій крихітний шматочок, коли ламав його надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій випив "борщ" навхилки, а хліб, другу половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти. Сховав же він її в той спосіб, що зробив із своєї спідньої сорочки-майки імпровізовану торбинку та й вкинув хліб туди, а до хліба поклав і ложку. Ось це й будуть його "вещі"!

    Після "борщу" дано ще буквально по одній ложці каші, звареної з яшної крупи За своєю консистенцією це було щось середнє між кулішем і нормальною кашею, як її варять у кожного вдома. Але від нормальної каші подане їство відрізнялося не тільки консистенцією, а й кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав Краснояружському, що, як і Охріменко" мав справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.

    Це й був увесь обід.

    Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в’язні ніяк не могли опам’ятатись, як це трапилось. Взагалі тут ніхто нічого не просить, а тим більше не вимагає, бо ніякі заяви й скарги ніколи й ніким не беруться в рахубу і лишаються "гласом вопіющого в пустелі" і в той же час зовсім не "гласом вопіющого в пустелі", бо відважні дістають за це дещо, а саме — карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді й биття. А тому ніхто вже ніяких заяв і скарг не складає, і то не тільки наглядачам чи черговим, а й взагалі нікому в цій "богоспасаємній установі". А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закінчитися погано для Андрія. Андрій теж був такої думки, але махнув рукою — йому, зрештою, байдуже.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора