Ось так він ловить Андрія, а Андрій навіть не спростовує безглуздя. Навіщо?.. Нехай... Андрій мовчить і з завмиранням серця чекає, чи не скаже цей наївний кулакастий дурень чогось цікавого й важного для нього, чогось про братів, про сестру, про Катерину... Сидить і думає, як би його чимсь спровокувати, щоб він показав донос! Донос! Або й ще що-небудь, що так пече й болить Андрієві. Але він ніяк не може дібрати способу, сам же Гордий, на диво, уперто обминає певні імена й не хоче вдаватися до певних шпаргалок, якими набите оте "діло". Очевидно, він має тверду інструкцію не чіпати певної групи імен і не оперувати тими матеріалами, які можуть зорієнтувати жертву, І він ту інструкцію виконує твердо і послідовно. З чого видно, що він не такий уже дурний.
Ловлячи Андрія, Гордий ненароком запитав, чи він не знає такого от Жгута? Сам тон запитання й погляд, яким Гордий при тому дивився в обличчя, змусили чуткого Андрія нашорошитись. Метода ставлення запитань ненароком і байдуже була добре Андрієві знайома. Коли в хаосі ставлять запитання ненароком — це й є головне. О, та він, здається, тільки клеїть з себе дурня, цей тип! Одначе такого прізвища Андрій не знав. А Гордий перепитав його кілька разів, притому пильно й скоса дивився в обличчя.
— Чи не знаєте ви такого Жгута?
Андрій не знає такого Жгута. При цім Андрій не зміг приховати свого здивування — він справді не знав ніякого Жгута. Те здивування не могло прослизнути мимо уваги навіть Гордого, й він лишився явно задоволений і справді гордий. Він за чимсь полював і вполював. Це йому вдалось. Андрієві було досадно, що він дав маху, а в той же час тривожно — "Що за Жгут!?" І якщо цей дурень про нього так питає, то, очевидно, в цім і є вісь всієї інструкції щодо імен. Гордому треба устійнити, чи знає Андрій Жгута. І без сумніву, вони зацікавлені в тім, щоб Андрій не знав. Це устійнено. І саме тому Андрієві було досадно. Згідно з його виробленими правилами — слідчим нічого не треба давати устійнити. Чим більша здезорієнтованість, тим краще. Та сама метода в обороні, що застосовується й при наступі.
Але устійнено, що Андрій не знає Жгута. Андрій же устійнив, що є якийсь Жгут, що відіграє в його справі, може, велику роль, та що слідчим залежить на тому, аби його не розконспірувати.
Одначе щодо Гордого, то хвилеве враження про його розум таки було безпідставним. Він був по-"хохлацьки" хитрий, це так, він вполював зайця з тим Жгутом, але розумові його здібності все-таки цим не були реабілітовані. Далі йшла комедія в попередньому стилі. Гордий імпровізував. Не маючи ніяких зізнань Андрієвих в ділі, знаючи, що їх не здобув ніхто, Гордий вирішив все-таки всіх перевершити й бодай якісь зізнання здобути. І він імпровізував. Він хотів всіх здивувати й таки розкрити контрреволюційну організацію, яка, на його глибоке переконання, існує. Існує напевно й відповідна до Андрієвих, Гордому відомих, поглядів. І Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрія на різних іменах, вигаданих ним фактах, намагаючись Андрія застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи на те, що людина під навалою тих вигаданих фактів впаде у відчай і розкаже вже невигадане, те, що вона має за душею. А цього саме й треба.
Лови Гордого кінчилися тим, що він страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум... Він пустив у діло свої кулаки... І треба сказати, що він цим своїм "розумом" володів геніально... Він сам в одинку давав з Андрієм раду краще, аніж Великін зі своїми помічниками. Правда, тепер в Андрія не було й третини колишньої сили... Боже, якби це сталося в перший день, отак один на один!.. Але тепер Андрій, після всього перейденого, був занадто кволим… Збиваючи до непритомності й одливаючи водою, Гордий довів Андрія до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, він не мав санкції убивати до смерті, а мав наказ залишати трішки живим...
І він лишив Андрія трішки живим.
Після цього слідство перейшло в знайому стадію "нукання". Гордий переконував Андрія, що йому, зрештою, "нічого не буде", якщо він "признається". Хай він розповість про свої всі справи і все буде "в порядку". А так переконуючи, нукав:
— Ну?!
А так нукаючи та переконуючи "хоч щось дати", Гордий, щоб підкріпити жертву, навіть давав Андрієві напитись води. І Андрій пив. Він у душі не мав на цього дурня злоби, бо—бо ж він дурень, і на гнів ще й на таких не вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково, що ламати рогами — мур, стовп чи людину. Клепав би своїми кулачищами паротягові казани і скільки б з того було користі!
Гордий нукає й знічев’я копається в купі книг. Він їх листає глибокодумно й кидає геть. І нукає.
Ось він знаходить якусь книжку, розгортає її й довго читає щось... І раптом вибухає саркастично й воднораз тріумфуюче:
— Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!!
Гордий потрясав якоюсь книжкою... В брунатній обкладинці... На тій обкладинці жирними чорними літерами написано:
"П о е т — а н а р х і с т, У о л т У ї т м е н!"
Андрієві щось пробігає по серцю. А Гордий уїдливо карбує, читає напис на титульній сторінці:
—"Любому й дорогому другові Андрієві Чумакові— Нур форвердс!" Ич ти!
Так, Андрій згадав, що там було дійсно написана девіз — "Нур форвердс!!", а подарувала цю книжку й написала "любому й дорогому другові" товаришка студентських років, Людмила У., безумно закохана в анархізм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархізму все, що було й є революційного, наснаженого і зненавистю до ВКП(б) і до всякого деспотизму. А так як девіз "Нур форвердс!" все-таки досить прозорий і небезпечний, то замість підпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за ініціал "У". Дівоча конспірація.
— Що це таке "Нур форвердс?"
— Вперед!
— А-а... Ну от бач! Я так і знав... Ага! Хто це такий? — потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом "Поет-анархіст". Напис на титулі він прийняв так, як і написи на всіх інших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархіста. — Хто це такий?..
Андрієві раптом перебігає химерна й зухвала думка. Думка в етилі шибеничного одчайдушного гумору. І, не здаючи собі як слід ще справи, що з того вийде, Андрій звісив покаянно голову й зітхнув:
— Анархіст. Великий анархіст.
— 3 н а ю!.. Де він є?
— Хтозна.
— Відкіля його знаєш?
— Знайомий...
— А-а, давно?
— З двадцять шостого року.
— Хто він такий? Де він живе?
— Один американець... А жив... у Києві...
— Ага, американець! Буржуяка! На якій вулиці?
— На...Так, на Деміївці.
— Будинок? Номер?
— Не пам’ятаю.
І закрутилася карусель. Слідчий взяв папір і строчив на нім карколомне відкриття. Андрій "щиро признався", що була така організація анархістів у Києві, підпільна й страшенно законспірована, до якої належав і він. Напавши так щасливо на слід, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, він добивався імен. Андрій мусив давати імена. І він записав у організацію всіх знаменитих людей історії, що бодай чимсь були подібні до анархістів, лиш пильнуючи, щоб ті імена були найменш відомі Гордому й іншим, йому подібним.
Так, справжнім лідером підпільної організації анархістів у Києві він проголосив Бенвенуто Челліні.
— Хто це такий?—-вилупив Гордий очі. Ім’я Челліні йому нічого не говорило. Він знав Беніто Муссоліні, а Бенвенуто Челліні... Проте, зрештою, яка різниця.
— Фашист?
— Ні, анархіст...
— Один чорт! Всі ви, сволота, фашисти.
Потім Андрій записав у анархісти Баруха Спінозу.
— А-а! Це жид... Раз Барух, значить, жид... — зорієнтувався Гордий вже сам.
Потім Ульріха Гутена, викинувши "фон".
— А це хто?
— Німець... один барон.
Потім Уго Фосколо.
— А це?
— Італієць...
Потім Івана Вишенського.
— А це?
— Українець!
— Ич, позбиралася всяка махновщина!
Так вони уклали досить солідний список.
Потім розписали всі явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутній. Склали стислу програму дії. Політичну платформу. Все, як належить. Наладили зв’язок з колами Нестора Махна в Парижі... Організація вийшла громоподібна.
Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранці Гордий, справді гордий і задоволений, відправив Андрія назад.
Змучений Андрій навіть не думав над тим, яку безглузду штуку він викинув (це вже в стилі Санька Печенізького!), — він думав над іншим, їдучи в "Чорному вороні". Він думав про таємниче прізвище:
— Жгут... Що за Жгут?! І хто де за тим прізвищем сховався?
За цим прізвищем сховався донощик і провокатор, це ясно.
Але хто?
І мимохіть в Андрія холонуло серце.
. . . . . .
П’ять днів не чіпали Андрія. А на шостий викликали.
Гордий сидів, розвалившись за столом, і дивився на Андрія. Лице його було червоне й його розтягав безглуздий сміх, але він його з усієї сили стримував. Мовчав. Нарешті процідив крізь зуби з незрівнянним презирством:
— Ех ти-и!.. І ти думав, що ми дураки?
(Продовження на наступній сторінці)