З тону самого Фрєвого запиту й з поглядів начальника, що досить ніяково позирав на Донця, Андрій зрозумів, що перед Донцем перспектива пиляти грати відпадає. Інцидент вичерпано. Донець вийде з халепи, сухий, а він, Андрій, заробив на цій усій "комерції" додаткову статтю. Але Бог з ним. Яка, зрештою, різниця, більше він матиме статей чи менше.
Андрієву статтю додаткову записали до протоколу. Потім покричали на нього. Обіцяли, що тепер вся його справа буде дуже швидко закінчена. Що він їм нагадує вужа. Що набридло вже їм панькатися з ним! І т. п. Після того Андрія відправили назад на Холодну гору, щоб він там схаменувся нарешті перед кінцем.
Андрій повертався назад з легким серцем — прокляту занозу з того серця висмикнуто. Він ніби заробив додатковий пункт, але в дійсності він нічого не програв, а тільки виграв. Пункт пунктом, але він виграв морально, реабілітувавши себе перед самим собою і давши тим усім мерзотникам ляпаса.
Найголовнішим же виграшем, мабуть, все-таки буде те, що він позбувся небезпечного слідчого, що, може, єдиний на все управління міг би дати з ним раду. А позбувся напевно. Донця реабілітують, але вже ніколи він не буде Андрієвим слідчим з низки зрозумілих мотивів. А це вже було непоганою компенсацією за зароблену додаткову статтю.
Були Кибальчичі, були Софії Перовські, були Желябови... Були народовольці, були українські революціонери, були, нарешті, італійські карбонарії — були герої... Де ви?! Гай-гай!.. Сіро й плескато. І як правий був Санько Печенізький! Та тільки ж сама система виключає цих показових героїв, що так геройськи умирають, роблячи шум і славу на весь світ... Де ?!. Господи! Скільки тих Перовських потенціальних і не потенціальних умирає тут щодня, задавлюваних нишком в темних закамарках! І ніхто проте не знає й знати не буде. А скільки їх росте, отаких Саньків Печенізьких, отаких Сашків Грязнових! І так само про них ніхто нічого не взнає.
Коли Андрій розповідав Санькові про славні імена революціонерів і політичних каторжників, що вміли "пиляти грати" й проламувати мури царських в’язниць, у Санька блищали очі. Та, дивлячись на камеру, Санько презирливо кривився й спльовував. Кепський, дрібний народ пішов, на Санькову думку. Ця Санькова думка різнилася від Донцевої тим, що не мала й тіні підступства а чи провокації.
Одначе в трійниках сталась одного дня подія, що захитала Санькове презирство до своїх сучасників, ствердивши, що безумці не перевелися. Після цієї події й Санько, й Андрій, і багато інших ходили, як очманілі...
Шість чоловіків, в’язнів, що сиділи в одному з трійників, раптом вирвались геть всередину тюрми, роззброїли внутрішню варту й розігнали комендатуру. Потім видерлися на подвір’я й тут дали справжній бій, намагаючись вихопитися через мури на волю, до велелюдного міста... Правда, в нерівнім бою їх усіх перебито... П’ятьох на тюремному подвір’ї, а одного вже за мурами на вулиці... Їх
перебили... Але слава гриміла, потрясаючи всіма численними корпусами тюрми до основ, довго, змусивши НКВД посилити в кілька разів варту й спричинивши наказ нещадно стріляти по вікнах при найменших спробах в ті вікна зазирати чи викидати якісь речі або записочки. Стверджено було факт, що відважні й до безумства непокірні не перевелися... І найдивнішим у всьому тому було те, що всі ті в’язні були політичні!
Ця подія освітила, як прожектором, все, що діється й виглядає на перший погляд диким безглуздям. Вона пояснила, чому так діється, для чого існує енкаведівська т. зв. політична профілактика й в чому її значіння. Вони ловлять рибку за принципом— ліпше посадити сто "не-винних", аніж не посадити одного "винного". Дійсно, ліпше посадити тисячу мирних обивателів, аніж не посадити одного гордого й відважного, здібного до великого спротиву. Це їм поплатно, така-от ловитва. А ще більше в тій профілактиці рації, коли взяти до уваги, що в кожній людині, яка ходить по світу, є маленька іскорка отієї гордості, яка колись, рано чи пізно, може вибухнути небезпечним полум’ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури.
Санько Печенізький ходив цілі дні не то, як закоханий, не то, як "мішком прибитий". Дуже йому сподобалася подія! Від, либонь, думав, що б йому такого й собі встругнути...
Прикрим вислідом події було те, що перелякані тюремники позбавили весь 2-й спецкорпус прогулянок на кілька днів, але то нічого.
Знову й знову обговорюючи цю подію тихенько в кутку, Санько нарешті висловив Андрієві радісну сентенцію, що, "Виходить, не тільки ми з вами сидимо правильно!"
Санько, одначе, не пиляв ґрат і не роззброював коридорного, бо то хоч і романтично, але видалося йому безглуздям. Та й спокійно не міг всидіти. Не маючи нагоди прикласти свою енергію революційне, Санько все-таки іноді викидав коники на втіху цілій камері й на поругання тюремної адміністрації та взагалі всіх, "хто не з нами".
Ось Руденко сидить у кутку в позі Будди й перед "люстром" священнодіє, видушує угрі й збирається голитись. Санько лежить на його місці поруч з Андрієм і мріє. Він фантазує буйно на тему: "От якби оце вони вирвались усі на волю! Всі! Камера 12-та й 10-та, й весь другий спецкорпус, і вся тюрма!.. Зайняли Холодну гору, а тоді зайняли весь Харків!.. А тоді!.. Стільки народу!! Боже!! А до них би пристала армія й авіація!! А тоді танки!.. І-іх!..
Саме на цім місці раптом до камери увірвався наглядач і рябцем кинувся до їхнього кутка. Впав на Руденка й вихопив люстро. І з тим люстром тріумфально й злорадно помаширував з камери. "Ага! Отепер вам усім буде!!" Він відібрав тяжко заборонену річ.
Санька страшенно вразила й огірчила така неспівмірність між його героїчною мрією й такою от мізерною дійсністю. Він зажурився. А найбільше зажурився від того, що весь їхній куток буде тяжко покарано, і не так він болів серцем за куток, як за своїх друзів — Андрія, Миколу й Руденка, — це ж їм приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести. Нудьгуючи, він крутився біля дверей і зазирав крізь щілинку в коридор, приноровляючись — стаючи навшпиньки або присідаючи, — щоб щось вгледіти. Це ж там коридорний вже, напевно, доклав начальству, воно зараз прийде і на підставі речового доказу про злочин буде біда. Санько помітив, що той "речовий доказ" коридорний сховав до столика. Тоді Санькові прийшла раптом ідея. Він змобілізував швиденько весь камерний пролетаріат І звелів їм зливати мерщій до параші все, що де є, — з мисок і з глечиків, з горнят тощо, щоб було повніше. А тоді несамовито затарабанив у двері:
— Коридорний! Парашу винести! Коридорний!.. Тече!! Повна-а!!!
Він тарабанив настирливо, доки коридорний не відчинив. Схопивши парашу, навіть не чекаючи, що скаже коридорний, великий гурт з Саньком на чолі потяг її геть. Двері зачинилися. Через якийсь час двері знову відчинилися, й хлопці принесли порожню діжку назад. Коли коридорний загримав засувами, замикаючи, Санько повернувся до дверей спиною й помаширував у куток через всю здивовану камеру, як солдат Швейк. Лице його розтягала блаженна посмішка, а в руках він тримав, як ікону, Руденкове люстро.
В кутку Санько добув швиденько мотузку і, перш ніж камера збагнула що й до чого, опустив люстро через вікно в нижню камеру, попросивши Андрія потелеграфувати, щоб прийняти коштовний інвентар на збереження, тимчасово. Санько прекрасно здавав справу, що з хвилини на хвилину може впасти трус на їхню камеру. Дійсно, тільки-но встиг Санько пустити мотузочку, яка побігла по підвіконню й геть у вікні щезла, мов слідок, за люстром до камери ввалилось начальство— альбінос, карнач, черговий корпусу та кілька хлопців у білих халатах. В дверях стояв понурий наглядач.
— Заключонниє! Садітесь!! — вигукнув альбінос свою ідіотичну команду, на якій він, напевно, поміщався й поза якою, мабуть, не вмів нічого іншого. І по тім істеричнім вигуку вся юрба поперлася в куток.
— Которі? — спитав карнач у наглядача, і той від дверей показав рукою на Руденка, Андрія, Миколу.
Санько теж був у кутку, оскільки куток потрапив в стан облоги.
Куток піддався наглій і пильній ревізії на предмет викриття люстра й різних інших заборонених речей. Санько з наївною міною навіть намагався допомагати шукачам щастя робити обшук, за що замалим не дістав по карку.
Крім кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нічого не дав, люстра не було. Карнач і альбінос кричали, обіцяли страшну кару, але... обшук нічого не дав, і для кари не було формальної підстави. Доскіпування теж не дали нічого.
Виходячи, сердитий карнач не витримав і визвірився біля дверей на коридорного, прошипів:
— Так де ж твоє люстро?!
Бідолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, кліпав очима перелякано й мурмотів:
— Було ж... Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть...
— Мабуть! — перекривив карнач і сердито сплюнув. — Ідіот!
Дійсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навіть був "речовий доказ!" і його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. І камера, зрештою, тут ні при чому.
Коли начальство пішло, через якийсь час Санько тихенько постукав у двері. Наглядач відчинив. Був він червоний, видно, добре йому влетіло.
— Слухай, товаришок! — звернувся Санько лагідно-лагідно. —— Ти піди в голярню на Сумській, знаєш? Там стоїть дзеркало... Так ти подивися в нього, який ти дурень...
Наглядач хотів ударити Санька замком, але Санько передбачливо відступив на три кроки й з наглядачевого заміру нічого не вийшло.
(Продовження на наступній сторінці)