«Розгром» Іван Багряний

Епоха... Вибігає деталями й ударяє ними сліпуче, нагромаджує, монтує з них цілість... Та й знов розсипається виром. Лише окремі з них довго бринять ще, полишивши слід за собою.

…………………

...Над сонячним морем летить альбатрос... Мов блискавка, перетинаючи сонячні промені, він загинає спіраль над крейсером, що носить ім’я моєї Вітчизни, обходить наструнені щогли, і прапор за ним поривається в небо... Погойдуючись над безоднею, над розгойданим малахітом провалля, сталевий чорноморець, гордий чорноморець наставився жерлами німих гармат в імлисті обрії, примружився зором нашорошених ілюмінаторів на сизий контур берегів і таємниче мерехтить в напруженій тишині передгроззя... Запанцерований. Мовчазний. Загадковий. Тривожачий своїм сталевим таємничим полиском...

І кричать стрижі, і мечуться меви й ластівки над реями, збентежено в’ються і всі разом припадають до рей. Чіпляються на них і на троси... І кричать розпучливо, товпляться і кричать...

А на палубі, білий, як мева, походжає штурман. Юний і похмурий штурман... Поки заступати на вахту, дивиться в загадкову далину, дивиться як бриє крилом альбатрос, і, приклавши руку до брів, насвистує зухвалу мелодію... Відважний вихованець штормів і бур і сміливий піонір майбутніх, вимріяних, ще не бувалих рейсів. Він дивиться в далину і сам себе бавить задумливо:

..."Чудесні дива ходять по морях..."

……………………

...Гудуть вентилятори. Висять гамаки над прольотами межи сходами всіх шести поверхів... Сліпуче сяють молочні пухирі в стелі й на стінах... Штурман босий і напівголий іде по тяжких ґранітових сходах, скроплених краплями його ж крови, що стікає йому з уст, з побитих рук і ніг, лишаючи слід там, де він пройшов... Іде, заклавши руки назад, оточений трьома "заплічних діл" майстрами й конвойними...

Це він робить вже стодвадцятий рейд по цих сходах, проходячи повну програму мук т. зв. "Великого конвеєра" в універсальній катівні УГБ... Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої, жорстокої інквізиції — по Голготі сміливих, волелюбних і гордих... Такий же замріяний, незламний і затятий, як... як моряк з крейсеру, що носить ім’я його Вітчизни...

А потім...

………………………

Завиває вітер і сліпуче мерехтить сніг... Стріляють дерева, розриваючись на п’ятдесятиступневому морозі, і стовпами стоять блискучі пилинки до самого неба...

Штурман "грає на баяні" — (пиляє ліс)... З такими як і сам тягає велику пилку в глибоких снігах, на сибірській каторзі... Убраний в лахміття і нужу, на такім лютім морозі, як сама люта епоха, — грає він ось так "на баяні" й підспівує... І насвистує ту саму зухвалу мелодію — мелодію замріяного чорноморця... І дивиться на сліпуче сонце, приклавши руку до брів, і посміхається в лискучу морозяну імлу:

— "Чудесні дива ходять по морях..."

………………………………

Маленькі деталі. Дрібні кадри, вихоплені з грандіозної епопеї, з хаотичної і страшної цілости.

Фільми біжать і міняться. І пересновуються, і перехрещуються...

Плинуть обличчя і руки, і усмішки, і гамір великих товпищ, і шелест самотніх келій... Великі події й дрібні епізоди... На весь світ відоме і нікому не знане... Трагічне і смішне, величне й ганебне, героїчне і підле...

Від давноминулого до недавнього, до того, що зроджує найбільший біль і найгостріше підстьобує нерви.

Я намагаюсь вхопити кінець і ввести все якось в систему, укласти в рямці послідовности, — бодай частину, бодай один акт, бодай одну сцену з тієї велетенської епопеї, з тієї історичної вистави, що нагадує собою дивовижний вертеп. Бодай останню, таку пам’ятну мені сцену. Заключний акт.

І тут — раптом знову зринає Вона... Її образ... Образ юної і прекрасної, як сама юність, виставленої на позорище... Простреленої, оголеної, замороженої і так виставленої на лобнім місці, на перехресті шляхів Історії...

Тоді я зціплюю зуби й напружую пам’ять. Я хочу упорядкувати цей жах, я хочу упорядкувати цей кадр з великої епопеї, я хочу стежити за ним у всій його цілості, в логічній послідовності, в трагічній його викінченості, ба, — у всій буденній документальності, навіть у всій прозі деталів. Цей — один з безлічі, але окремий акт епопеї. Привести його в систему, власне повернути йому систему, порушену божевільною повінню, тією нестримною лявіною, що все трощить і перевертає вибухами найяскравішого, сліпучими фоєрверками найбільш кричущого.

І її обличчя, її постать — є теж тим кричущим. Пущена, як постріл в небо, як прапор, як клич і як обвинувачення, вона встає над усім...

Але це — фінальна сцена. Це є крапка. Апотеоза...

Я зціплюю зуби і напружую пам’ять, шукаючи точки початку, логічного початку в нелогічнім хаосі подій. Я повертаюсь знову і знову, а вона стоїть надо мною:... "Мусиш!.." — Так, мушу...

І я щільніше закриваю повіки, щоб вони не розбігалися ті кінці, ті деталі. Я хочу зібрати їх докупи. Зібрати і випустити послідовно їх, закарбовані в найдальших заломинах мозку... І випустити ті ляльки, що з’являючись на бозна якому пляні, метушаться і скачуть, нагадуючи чомусь урухомлених олив’яних салдатиків, — конкуруючи з людьми, лізуть з усіх шпар... Вони вириваються, збиваючи одно одного, але я їх запихаю назад. Вхопивши першу ліпшу точку в безкінечнім ланцюзі причин і наслідків і взявши її за умовний початок, я хочу щоб вони вибігали логічно і за порядком, і вірно у їхніх стосунках до подій і до людей, — всі ці химерні ляльки дивовижної драми.

Я хочу вернути систему такою, як вона була — систему шматка доби, яка сама тії системи не мала; знову перефіксувати все і скріпити для самого себе. І так лишити в своїй пам’яті...

І безсонними ночами переглядати знову і знову, лежачи горілиць, — дивитись, як вони оживають і біжать під склепінням повік, змушуючи серце тремтіти.

...Химерний театр. Мінливий і хисткий, і найбільш документальний театр моєї дзвінкої самоти.

 

IV

Це — вертеп.

Велетенський, і ще не бачений вертеп, де збожеволілий режисер, знехтувавши всі закони театральної штуки, урухомив раптом усе зразу. А може, розгубившись перед грандіозністю сценарія, він здався на самих акторів, давши їм волю... І от кожен з них став сам собі режисером... І всі вони в творчому ентузіязмі зажили і зарухались кожен по-своєму, кваплячись навзаводи себе показати, — перед лаштунками й поза лаштунками, і перед заслоною, і з боків, і зовсім на неозначених і непередбачених точках неосяжної сцени... На могутнім театральнім пляцдармі...

І ім’я тому пляцдармові, цілому тому театрові — Україна...

На цім пляцдармі, в цім, власне, театрі й відбулася перша і справжня, історична ця вистава, цей карколомний вертеп. І вже його не можна так поставити наново, бо в його поставі брав участь цілий світ. Потім все рухнуло. Режисер переляканий утік. Він утік зразу після прем’єри...

Але все одно такі вистави бувають лише раз.

Потім з них можна зробити вже тільки умовну мініятюру, — в межах людської пам’яті, в рямцях тієї пам’яті і на її пляцдармі...

Режисер утік, і я намагаюсь перебрати його функцію... Власне мій вертеп вже не потребує режисера, як не потребує й сценарія. Я просто випускаю весь той хаос в тій послідовності, як він був, і лише регулюю рух, як той поліцай на перехрестях війни. Все мусить іти за порядком.

Хаос мусить іти за порядком. Я пильную історичної правди. Я намацую ледве вловимий каркас в тім хаосі — каркас системи, мережу послідовности й логічного зв’язку, складний стрижень життьової невигаданої трагедії. А намацавши його, я відкриваю заслону...

Вертепні ляльки затемняють героїв, лізуть з усіх шпарин, розмахують руками й клейнодами і кричать... Лізуть крізь завісу, вистрибують до залі і навіть на вулицю... Маршують... Біжать... Кривляються і репетують... Я їх запихаю назад, не завжди даючи раду, бо не знаю тих законів мистецтва, які дозволяли б все те вкласти в якісь рямці.

Вертеп...

Всі ті ляльки і чортики — з труп’ячими голівками, з орлами, з зорями і так без нічого, — в голубих, сірих і рудих мундирах і без мундирів — знову і знову видираються й галасують на всіх мовах, і я ледве бачу крізь їхні товпища знайомі обличчя — обличчя властивих героїв... І знову я їх запихаю назад, всі ті ляльки — всі ті менші й більші, головні й другорядні уособлення отих "двунадесяти язиків", що ордами перемаршували аж тричі через простори моєї Вітчизни в диму і грохоті...

Я воюю так з ними, аж поки не ловлю себе на тім, що я насилую історію... Тоді я даю їм цілковиту волю. Лишаю тільки за собою право опускати й підіймати заслону стомленої уяви, — опускати тоді, як губиться зв’язок в тім хаосі, як щезає в нім образ тії, що стоїть над усім на Голготі, і підіймати — лише вглядівши її гордий профіль. Решта випадає в чорне провалля "антрактів".

Так я маю реґулювати вертеп. Регулювати жахливу повінь, відтинаючи геть кадрилі цілі серії їх, що переобтяжують хаосом, і роблючи там провал, павзу, коли можна бездумно лежати і лише слухати, як гуготить серце. І внутрішнім зором дивитися в ЇЇ обличчя, тільки в ЇЇ обличчя.

Та вони — всі ті ляльки і блазні — вдираються в антракти і галасують в темряві. Все ж таки галасують.

(Продовження на наступній сторінці)