А для того я це все згадую і відношення це має до "Тигроловів" те, що біографія цієї книги має такий пункт: за премію, заслужену цією книгою, я, сам того не підозріваючи, прощався з Йосипом Позичанюком, з людиною, яких усе-таки тоді в нашому суспільстві було не так багато. І він мені за мою книгу щиро тиснув руку.
* * *
Хай мені читач вибачить, але я ще хочу додати одну риску до характеристики цієї людини . Причому нагадую — людини з дуже тонкою психікою, дуже обдарованої інтелектуально, ліричної од природи, що, мабуть, ніколи нікого в життю не зарізала, ні вбила, і — одного з най-провідніших і наймаркантніших діячів нашого резистансу. Якось ми ночували в домі одного львівського купця. Просто нам не було де переночувати, і ми скористалися знайомством однієї людини. В Позичанюка була валіза, досить тяжка, але не велика. У мене тільки цератова течка. Повечеряли, і господарі вклалися спати. Ми теж збиралися до сну, як раптом на вулиці зчинився галас і стрілянина. Господарі посхоплювались перелякано, і заметушилися в смертельній тузі. Це напевно була гестапівська ревізія помешкань даного кварталу, чи облава, знову ж таки пов'язана з ревізією помешкань, як звичайно водилося. І от перспектива, що в хаті буде виявлено чужих людей без поліційного на те дозволу, увігнала господарів у непритомний переляк.
Позичанюк був зовсім спокійний. Він стояв лицем до вікна, що виходило у двір (але було зачинене), і пильно дивився в нього, ніби щось справді бачив. Лише руки йому, закладеш за спину, тремтіли. Він їх стискав з усієї сили, а вони таки тремтіли. Я дивився на ті руки і читав по них, який жах у душі цієї людини товчеться. І було мені трохи незручно за нього. Хоч самому мені страшнувато теж, але особливих причин аж до такого переляку я не бачив. Навіть при самому найгіршому.
Все це тривало, мабуть, небагато хвилин, той галас і стрілянина на вулиці. Довше тривало тягуче чекання наше на влом непроханих. Але гості не втомлювались. Поволі руки в Позичанюка перестали дрижати. Діти господаря, які теж були пробудились, знову уклалися спати. Нічого не сталося. Господарі пішли до себе і теж вляглися. Позичанюк одвернувся од вікна і посміхнувся до мене, підморгнувши на ту половину помешкання, де притихли діти й господарі. Руки його вже не тремтіли. Він постояв якусь мить, дослухаючись, знову посміхнувся і знову підморгнув, ніби глузливо. Мені було трохи незручно, що ж ти, чоловіче, посміхаєшся, коли сам ти такий боягуз? Він ніби прочитав мої думки,— все з тією ж посмішкою взяв свою валізу, поставив її на стілець і відімкнув... У валізі було помежи шматтям кілька гранат, кілька пістолів, література... 1 знову закрив валізу.
— Гм. Ну що б же ми робили в разі чого? — спитав я, зрозумівши і без того, в чому річ.
— В тім-то й вся проблема... Родина з малими дітьми — це тобі не ліс...
От чого в чоловіка тремтіли руки. Це людина з колосальною витримкою. Інший, піддавшись жахові і згубивши невтримність, вже наробив би дурниць, і на другий день плакала би ціла вулиця.
Ця зброя призначена була зовсім не для бою в хаті знайомих, а на подарунок товаришам у лісі. Але якби її знайшли — то вигинуло би тут багато народу. А ще більше вигинуло би, якби її ужити. Це справді був іспит характеру, совісті і ясності думки.
Другого дня, коли ми були вже під Миколаєвом і коли подарунок дістався вже за призначенням, Позичанюк признався, що це була найдурніша пригода в його житті, та що він зробив велику дурницю, взявшись перетранспортовувати те залізяччя. Ніби не було інших способів його доставити.
8
На провесні я зустрівся з Аркадієм Любченком після виходу його з в'язниці. Ми зустрілися у львівському шпиталі, де він підремонтовувався та відпочивав після "Гітлерового курорту". Перше, що сказав мені Любченко при цій зустрічі — це поздоровив з літературним успіхом. Та ще сказав, що якби ми були заклалися, то я, напевно б, парі виграв.
А коли я йему розповів, як же ж ця книга народилася, та що це, власне, він в усьому винен — не ходив би він до тюрми, то й було б усе в порядку, — він був щиро зворушений і щиро сміявся. Але вже інакше, як під смерекою.
9
Так що я мав-таки нагоду сказати своє: "От, бачиш! Як воно смішно буває!".
Окремо варто б вияснити, чому в "Тигроловах" багато галицизмів у мові. Це все-таки варте уваги. Дехто думає (а дехто говорив навіть у пресі), що це "згубний вплив галицького оточення на письменника". Ні. Галицизми до моєї цієї книги прийшли зовсім не з "галицького оточення", бо воно ще не встигло вплинути на мене після мого прибуття зі сходу. Галицизми до моєї книги потрапили, як це не дивно, з Далекого Сходу. Вони потрапили разом з тією ніагарією життєвого матеріалу, вражень, спогадів, відчувань тощо, про яку я говорив, і вляглися разом з усім у цю книгу. Я вже колись розповідав у своїй публічній доповіді, робленій у Львові, а пізніше виданій окремою брошурою "Україна біля Тихого океану", про те, як я раз на базарі в Хабаровську зустрів двох старих переселенців — діда й бабу, як баба лаяла діда на увесь базар: "А най би тя шляк трафив!", бо коняка заступилася за голоблю і старезний дід ніяк не міг з тим дати ради. Це були переселенці з Поділля, з Гусятина, що 50 років перед тим прибули на Далекий Схід. Коли я, здивований і зраділий, що чую рідну мову, заговорив з лайливою бабусею, виявилося, що вони древні мешканці Далекого Сходу, Зеленого Клину, з Чорноберезівки, 16 кілометрів від Хабаровська. А ще виявилося, що обоє, і дід і баба, говорили чистісінькою подільською говіркою. Тоді я, здивований, запитав бабусю, як же це так воно трапилось, що вони вже півстоліття на Далекому Сході, мають армію дітей, невісток, онуків і правнуків, а не навчилися і досі говорити по-тутешньому. І тоді бабуся відповіла мені, зітхнувши:
— Хтозна ж... Як воно язик не наламується...
Відтоді я полюбив і цю фразу "Най би тя шляк трафив!", і всю цю подільську говірку з її "вьйо!" замість "но!" тощо. І без звучання цієї фрази і цієї говірки я собі не можу відновити в пам'яті Хабаровського базару, без образів цих двох селян, двох древніх переселенців з Гусятина. Ба, не можу згадати без звучання цієї мови й цілого ДеВеКа.
Але це ще не все. Це ще не галичани були. А я ж там мав галичан, і це вони позначилися на мовному колориті моїх далекосхідних днів і спогадів про них. Такими були люди, мої знайомі, друзі і товариші ще з Києва і Харкова, товариші праці, а потім товариші недолі, яких я зустрічав, або з якими був у концтаборах БАМЛАГу та в Комсомольську. Це — колишній головний редактор і начальник столичного українського видавництва молодечої літератури "Молодий більшовик" — Грицай... Поет Дмитро Загул... Письменник Кічура... Редактор центральної далекосхідної української газети (під час українізації переводженої Скрипником!), а до того редактор видавництва при ЦК МОПРу — Дідушок, колишній УСуС... Професор Перегинець... Колишній кореспондент РАТАУ — Мельник, запроторений до Комсомольська за реваншизм... Останній хоч і не був галичанином, але так звик жартувати над своїм приятелем, чистої води галичанином, говорячи з ним завжди "на його рідній мові", що це ввійшло в нас у звичку (звичайно, без жодного злого наміру та злопихання, а так, у товариському достосовуванні один до одного).
Всі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на матерній мові з усіма її діалектами в далекій чужині та ще й у неволі. Тож нічого дивного, що на колорит моїх мовних спогадів лягли ці рефлексії. І вони зринули й під час писання книги в Моршині, за 13 тисяч кілометрів. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам'яті. Пишучи книгу, я хоч і не втиснув у неї їх, але я згадував про них, а в вухах, ЗВУЧАЛИ їхні голоси, їхні слова...
Ось звідкіля в "Тигроловах" галицизми. При другому виданні я їх майже всі повикидав. Але даремно. Нехай би було так. Бо ж "з пісні слова не викидають". Так ось з тими "галицизмами".
Це було б і все головніше з біографії "Тигроловів".
10
Кожен раз, коли я беру цю книгу до рук, я пригадую свого малесенького помічника, синочка інженера Б. — "Вуйку! Що ти тут робиш?.." Ні, це треба уявити, дорогі мої читачі!
Так книги взагалі не пишуться, як ми писали. Тож ми не книгу писали — то ми разом дурили смерть. І мені страшенно хочеться, щоб той рукопис якимось чудом уцілів десь і щоб колись потрапив до моїх рук. Я б його беріг, як реліквію. Мій помічник, напевно, ніколи про те не згадає, бо просто не пам'ятатиме, не знатиме про це. Він зараз виріс і може, сам вже десь бігає в ролі "тигролова". Але я про те пам'ятатиму завжди. Як то часом смішно пишуться книги. Причому одна половина книги, червоним олівцем, написана на незрозумілій зовсім мові. Але я знаю, що в ній життєвого оптимізму, віри в людей і безмежної любові до них більше, аніж у другій половині, писаній химерним якимсь утікачем з того далекого, помічникові моєму незнаного, пекельного якогось "сходу". І було б мені шкода, якби вона безслідно пропала. Бо якщо говорити про поему всепереможного оптимізму, то вона була найбільшою мірою якраз там, у тій другій половині.
11
Ось так, дорогий читачу, часом народжуються книги.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)