Коли відкрилася завіса й коли дивна Маруся з того нереального, розігруваного на дерев'яному помості світу предстала перед морем мерехтливих очей світу реального, — всім її стало дуже жаль. Яка ж вона гарна! Вона була така гарна, така ніжна, як лілея, така чарівна своєю молодістю, така реальна, сповнена віри в прекрасний світ і любови до свого нареченого, вона була таким реальним втіленням дівочої краси й незайманості, що всім її стало безмежно жаль. І це не жодна вигадка! Це ж справжня дівчина, це Ата!.. Всі знали, що її продав брат чужинцеві й поганцеві, турецькому мурзі, продав за дукати, як худобину, а вона про те не знала й, може, ніколи й не взнає, хто та як її продав. Над нею, над її красою, її коханням, її щастям, над її тихим світом навис страшний меч, який ось-ось упаде, а вона не знає...
Батьківський дім в Богуславі. Тихий світ. Малесенький рай. Батька немає, але є в неї Мати, є в неї вірна подруга Леся і є в неї коханий — лицар Софрон — друг її брата. Вони з коханим мріють про щастя, про вірність, про дружбу й любов вічну... Це те вічне в людях, що завжди в усіх часах і у всіх серцях зроджується знову й знову, як фенікс, нове і неудаване, живуче й животворяще, і зворушливе... А за ними — осяяний сонцем рідний Богуслав. А над ними тяжкий вирок злої долі... І ціле гроно легенд з міста Нашого...
Всім було Марусю шкода, і звідси, власне, починається наростання справжньої дії, — справжньої дії, цебто того, чого не поясниш словами, — співдії отого світу, що на сцені, й того великого, що насупроти...
Роль легендарної Марусі була так виконувана живою й теж прекрасною дівчиною, що вже й бутафорія, блискітлива й фантастична, і бутафорний "оселедець" на її коханому, його бутафорні шаровари — перестали бути бутафорією. А вірші вже не були мертвими, ходульними, ні, вони були живими й прекрасними, западали в саму душу. А найглибше западав у душу той дівочий голос, чистий і ніжний, вимовляючи ті слова віршовані, наповнюючи їх життям і серцем:
...Росла я тут у скритій гущині,
Під ласкавим дозором батька й неньки,
В захованім кубельці й розцвіла,
Не знаючи ні чарівних розкошів.
Ні бенкетів, ні ласощів чадних,
Ні жадної сп 'янілої принади.
Про чудеса на світі чула я
Хіба в казках...
І вірить у те глядач. І хвилюється, бо це віддавалося в самісінькій глибині його серця, як і його власна невисловлена мрія. І тремтить, бо знає, яка ж і біда була та й знов чигає на цю просту й таку гарну дівчину. Тепер продану чужинцеві...
Почуття нереальності й древності неухильно й радикально руйнувалося, бо серця в залі билися тепер, а не колись.
За кожним словом напруження й хвилювання в залі наростає. Це відчували всі на сцені й теж все дужче хвилювалися тим творчим хвилюванням, що рухає людину до вершин творчого пафосу, розкриває глибини людського серця й утілює їх у рухові й слові, передає це іншим і змушує безліч сердець битися в одно. Кудись, до чогось же це все йде, за якоюсь химерною, сильнішою за їх усіх логікою...
Заручені закохані милувалися й мріяли про щастя, а вірна подруга дівчини з матусею готували придане, готували весільні окраси, низали намисто з перлів і коралів, добирали дукачі... Готували все до шлюбу...
Але не дукачами було переповнене Марусине серце вщерть. Воно було сповнене коханням і вірою в свого обранця, і любов'ю до своєї Батьківщини, вірним сином якої був її коханий. Воно було сповнене радісним звучанням від слів вогненних її милого:
...Край ніг твоїх кістками ляжу я,
І навіть їх не переступить ворог!
Це було так гарно... І горда та ніжна дівчина слухала цю сповідь і обітниці милого, такого мужнього й теж гордого, й вся пломеніла від щастя, від того голосу щирого і від хвилювання в нім глибокого, її серце вторило йому з самісіньких глибин:
...Ти лицарем, орлом
Мені запав найперше в серце.Дужих
Побідників, звитяжців запальних
Воно любить, кохати тільки п може...
І мариться, що по Вкраїні ти
Скрізь досягнеш і слави, і почоту,
І схилиться до ніг твоїх чолом
Уся пиха, мізерією вкрита...
І сяяло її лице, як сяяли ген золоті бані замріяного, залитого сонцем Богуслава.
Тихий рай. Нескаламучене море людського щастя. Мерехтіння людської радості, що розпросторюється навколо, розходиться, як луни від великоднього дзвону, й наповнює серця всіх... Заля нишкне заворожена, зворушена. Нехитрі люди, що більшість з них може вперше прийшли оце до театру, сприймали все відкритою душею й безпосередньо, не втаємничені в "проблеми" й "механіку" мистецтва лицедійства, не розкладені пересиченістю дешевого всезнайства. Але й ті навіть, що були театрал оманами й багато чого вже бачили на сценах багатьох театрів, були теж заворожені й безмежно зворушені, така гарна, така чарівна була Маруся з Богуслава. Мерехтіння її душевних відрухів приворожувало. Яка вона неповторно мила! І яка вона нещасна, та Маруся з Богуслава!.. На гальорці не одна з жінок і не одна з молодюсіньких, працею замучених, дівчат вже тихесенько сплакували, може, від власних нездійснених мрій, а може, знаючи, яку ж і біду приготовила доля, що ось-ось має грянути над головою тієї дівчини...
І лихо впало.
Саме тоді, коли люди в тому раю тихому були, здавалося на вершині щастя й ніщо того щастя у них не могло б відібрати й затьмарити, саме тоді, коли з'явилися подруги-дівчата, заквітчані, закосичені, й разом з нареченою, побравшись нею за руки, почали співати веснянки:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле... —
десь узявся брат-Юда, терзаємий душевними муками зрадника. Він хотів би повороту, але вже повороту нема. Започатковане ним лихо тепер котилося само, й не можна було його зупинити, не можна, відвернути... Приведені Юдою татари раптом увірвалися на чолі з своїм мурзою, вони схопили наречену й ще декого з дівчат... Все геть сплюндрували... І щезли.
Продана сестра дісталася її "господареві", що прокричав тріумфально:
"Аллах керім! Моя! Моя! Моя ханум!"
……………………………………………………………………………
Якась велика, ще до кінця не схоплена правда видерлася крізь мішуру, переступила через умовності театральної бутафорії, через всі блискітки дешеві, й примусила душі всіх стрепенутися... Навіть в перших рядах, де недавно панував неподільно скепсис, коли загорілися лампки в залі під час паузи, ніхто іронічно не посміхався. Упереджене начальство стримувалось. Якщо не від зворушення стримувалось, то принаймні тому, що кожен відчував, як вся маса людей — простих і нехитрих, щирих серцем, схвильована до найглибших глибин душевних, а при такому явищі як ти будеш посміхатися! Навіть Страменко опустив носа, бо його теорія про "трудящих" терпіла поразку, — він опустив носа й, думаючи, що всі на нього конче дивляться, на теоретика "нового соціалістичного суспільства", щось говорив до "Генеральної лінії" — Людочки Богомазової з перебільшеною серйозністю й заклопотаністю, навіть не помічаючи, що об'єкт його раптової уваги зовсім не підходящий ані до часу, ані до місця, — він "обмірковував, мовляв, якусь дуже важливу, сторонню справу". Добриня-Романов обернувся до залі й водив шкельцями окулярів по балконах зосереджено й дуже пильно, ніби когось шукав, або рахував там своїх студентів. Павло Гук сидів у першім ряду, простягнувши наперед ноги й зосереджено дивився на носки черевиків, хмурився, зрідка Скоса позирав на Сазонова... Решта начальства теж позирала на Сазонова, тримаючи "ніс за вітром". А Сазонов був ніби запечалений чи чимсь огірчений. Може, справді огірчений долею тієї "Маруськи". А чи заклопотаний чимсь. Сидів нахмурений, червоний. Так ніби його спіткало якесь жорстоке, непередбачене розчарування... А тоді підняв брови й потис плечима сам до себе... І звівся.
Він навіть не знав, що вся публіка з балконів і з задніх рядів партеру дивилася на нього. Хто прямо, а хто крадькома. Позирали з якоюсь безвідчитною цікавістю відтоді, як закрилася завіса й всі сиділи якусь мить нерухомо під враженням баченого, а більше дивитися ні на що. І вони дивилися на передній ряд... І те сказати — сам начальник НКВД! З своїм Зайдешнером!.. Як тут не дивитися. Там козаки з нареченим Софроном і з розкаяним Юдою-Степаном кинулися навздогін за татарами, за злодіями й душогубами та грабіжниками, а тут ось сам начальник НКВД... Доженуть чи не доженуть?..
Коли Сазонов звівся, публіка теж звелася вся шумно й повалила до фойє, до буфетів і пальм, наповнюючи все грохотом ніг і гомоном... Все йде знаменито! Всім "Маруся" заторкнула серця. Події там, за сценою, десь розгортаються, десь ті розбишаки подалися, а за ними... а за ними... Цікаво, що буде далі. Доженуть вони чи не доженуть того мурзу?
З усього начальства найліпше почувався Чубенко. Він на цей раз сяяв увесь, протиснувся до буфету й випив келих пива схвильований, піднесений, якийсь зухвалий... Як тоді, коли казав: "А ти оці блискавиці бачиш?"
Випивши пива, Чубенко тиснувся помежи молоддю, тинявся по всіх фойє і заглядав усім у блискучі очі. Власне, він не тинявся, а його носило, як тріску в морі, від одного берега до другого, від однієї стіни до іншої. Але то нічого, саме це Чубенкові й приємно. Скільки молоді! Скільки буйної й героїчної сили, скільки молодечої енергії! І як у всіх пломеніють очі! І як у них там б'ються серця! Варто тільки в ті очі глянути...
(Продовження на наступній сторінці)