Бір раптом кінчається, й перед очима встає величава панорама.
Великою, блакитно-фіалковою дугою простяглися далекі узгір'я, що становлять правий високий берег ріки. На тих узгір'ях біліють купки хаток, як квіти степової кашки. На пагорбах далеких, збоку селищ стоять млини, попіднімавши вгору руки, ніби благословляють світ а чи кричать пробі, гукають про порятунок. Хоч колективізація вже й давно пройшла, а й досі кричать. Ті хатки й одинокі млини загубилися між синьо-сизими смугами лісів, сивими пасмами нив, лілово-сірими латками яруг і проваль. Між краєм бору й тією далекою, півсвіта охоплюючою дугою, тим обрієм фіалковим, простяглися безмежні луки, на них брунатні щітки очеретів, полискують свічада саг і мерехтять сріблястою лускою артерії бистрих протоків. Кой-де тягнуться тонкі пасма (намітки) туманів, що не встигли піднятися вгору. На тлі соковитої ніжної зелені росяних лук, перетканих сріблом саг і протоків, підіймаються, як темні оази в молочно-зеленім безмежжі, зелені гаї, групи дерев над сагами , кущі буйних верб, переліски — все це плями й візерунки різного ступеня зеленавості й синяви. З правого боку синіють великі масиви могутніх дібров, що одвоювали собі багато лугу.
А в самому центрі всієї тієї мерехкотняви зеленої, ділячи фіалкову дугу обрію надвоє, розтинаючи її, підносяться дві гори поруч, як два одногорбих верблюди. На одній горі, на самім хребті багато будівель і висока вежа над урвищем, на голім шпилі — вежа древня, в татарському стилі; а нижче — вся гора заросла густим парком чи лісом. Туди не ведуть п'ять мостів, як колись було, а простягся праворуч всього лиш один міст. Один, але довжелезний, через усі луки.
Харитон аж у поли вдарився — от таке! Він не був тут кілька (а може й, кільканадцять) років і цих змін не бачив. Нема п'яти мостів! Лише один. До того мосту виповзла дорога з бору і поповзла по високій греблі, вигачена жужелицею й камінням і обтикана з обох боків білими стовпцями. Перспектива йти по цій греблі й цьому довжелезному мосту не подобалась Харитонові — він хотів їхати човном, як в юнацькі роки. Інакше було би і не йти на цю маївку.
Всі наставилися очима на гору, забудовану й зарослу парком, славну своїм героїчним минулим, — і вирішили насамперед добратися туди й там поблукати. Хоч центр маївки має бути не на цій горі, але ж вона, либонь, центр всього навколишнього світу, центр дивної панорами, а колись була й центром всіх свят і торжеств міста Нашого.
Обминаючи міст і шукаючи легендарної "пристані" під провідництвом Харитона, вони таки її знайшли — на тому самому місці, де вона й була споконвіків і де її ще недавно бачили більшість присутніх, завзятих рибалок і купальників: А на пристані знайшли цілу череду човнів — досить-таки облуплених, але з традиційними романтичними назвами: "Віра", "Надія", "Любов", "Чайка", "Ластівка", рідше — "Колокольчик", а ще рідше — "Піонер" або "Октябрь", а біля них їхніх господарів, в вибійчаних латаних штанах, в старосвітських, "дореволюційних" картузиках і босоногих, з чого було видно, що вони вже не колишні зарозумілі одноосібні човнарі, а організовані громадяни, сколективізовані в артілі "Червоний човен", що тут же й написано на стовпі.
Романтика врятована! Пливем!..
Але Харитонів настрій був геть зіпсований, хоч він і сів у човна, — все плесо, з якого вони відпливали як з романтичної гавані і яке колись було "глибоченне", тепер справді заросло чуханцями, й ряскою, й хвощем — не пропхатися.
— Я ж казав!.. — охнув стариган. — Заціпило б тобі!
Пробившись крізь мури очеретів цілою флотилією по вузюсіньких проточках, вони з чуханців і ряски раптом випливли неначе в казку — на чудесний широкий водяний простір. Річка тут розбивалася на кілька рукавів і плинула урочисто й тихо, відбиваючи в собі могутні дуби й верби на берегах, білі хмаринки й блакитну сильвету великої гори, вкритої тисячолітнім парком і будівлями. По річці радісно плюскала риба, викидаючись то там, то там з "незміримих" глибин; від збриж, що пішли від човнів, замиготіли сонячні мечі на всі боки й сліплять очі... Харитон зцупив кашкета й перехрестився, стовчи на колінях, як на молитві, — губи йому тремтіли... Це дитинство! Як же ж миготить мечами! Як виграє веселкою! Як розсипалося діамантами враз!.. Аж всім ніяково на Харитона дивитися, бо в нього очі повні сліз, — ті вічно усміхнені очі в павутині добрих старечих зморшок.
"Ще краще! — шепотить Харитон, — ще краще..." — Він шепотить сам до себе.
І кожен знає, що як він сам доживе до такого віку... Але чи доживе?!
По воді десь здалека стеляться звуки оркестр, наладовуваних до свята: хтось пробує валторни й корнети , баритони й кларнети, — утворює дику какофонію, але вона не ріже вухо, стелиться по воді разом з легенькою ранковою парою над ситнягами .
Почувши звуки випробовуваних далеко труб і кларнетів, компанія розділюється — всі хлопці попливли на звуки, взявши й Харитона з собою, щоб не спізнитися на початок свята. Решта, тобто "дівчата нашої країни", поет Олекса Вітер і Павло Гук з ними, попливли трьома човнами під гору, туди, де були легендарні печери, гроти, старовинний парк, рештки монастирських мурів з іржавими флюгерами... Для них маївка вже почалася: вони з тієї ряски впливли в казку.
І неначе справді в казці, їх зустрічає величний і старезний парк, не парк — діброва тисячолітня, гайдамацька... Ходить в народі переказ, що тут справді були колись гайдамаки та що саме на цій горі після розгрому Мазепи під Полтавою сховалася купка м'ятежної старшини, щоб продовжувати боротьбу, і тут-таки їм постинано голови... Але сучасники не пам'ятають тієї сивої давнини, не знають її. Вони знають минуле дещо ближче. От Павло Гук, веслуючи й дивлячись на надзвичайну красу природи, по якійсь невловимій асоціації згадує арцибашівського "Саніна", що він його недавно прочитав, потягши в редакції зі стола Страменка. "Це було тут", — снується йому в голові...
"Це ж тут, в оцих дібровах і в цих печерах і гротах, серед цієї дивної краси й величі той арцибашівський сатир Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною, шукаючи закутків, де б йому ту прекрасну самичку насісти"... Тут Павлів погляд падає на схилене Атине обличчя, осяяне віддзеркаленими водою сонячними зайчиками, і він буйно червоніє від замішання, ніби це він уголос висловив таку занадто радикальну думку, хоч і осуджуючу того аморального Саніна: Йому стає соромно. Які похабні речі з тієї чортової книжки перелізли йому в голову! Ну й не отрута то?! Жах! Чортова книжка! І знову, як і вперше, коли він ту книжку дістав, його опановує здивування, як ця жахлива проказа опинилася в редактора на столі. Він саме через це перечитав її уважно всю, щоб знати, що читає редактор і культпроп, та й поробив зо зла виписки, готуючись до спеціальної доповіді про маразм розкладу в колишній царській імперії в епоху її особливого упадку, та й щоб рикошетом проїхатись по сучасності, — доповідь вважав за конче потрібну, оскільки така книжка ходить по руках (факт незаперечний!) в цю зовсім іншу епоху. Цитат він наробив багато, і тепер от те раптом все зринало з нього, перлось на язик, аж мусив прикусювати його, щоб щось не бовкнути, — аудиторія не підходяща. А думка все кружляє над тим чортовим Саніном... Бо так хвилююче перегукуються луни в діброві, нібито там десь на купальнях кричить тая злякана Карсавіна... Десь дзвінко, загонисто верещать сміхотливі дівчата. А тут ось такі чарівні його подруги, так воркочуть між собою грудними голосами, а кругом така краса невимовна, а її ж колись занечишував той плаский міщух всеімперський!.. Ні, він мусить якось на ньому помститися!
Компанія молоді пливе в красі казковій, хлюпає водою, опустивши в неї руки, оглядає старезні дуби-велетні, що стоять, як варта, як передовий гайдамацький загін на крутому березі, покручені бурями й часом, але уперто вчепившись в землю і в каміння, обхопивши його грубезним корінням... Потім вилізли на берег і оглядали парк, печери, гроти, старовинні мури й різні будівлі за мурами на горі... Настрій урочистий, святковий, сонячний, красою величавою та й смутком руїн породжений.
"От...
Це тут арцибашівський Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною!.." — далі Павло опустив про самичку те, що стояло занотоване в його конспекті приготованої прилюдної доповіді, опустив, бо аудиторія не підходяща, щоб все говорити, і сказав наступний уступ: "Пласка "любов" знудженого всеімперського міщуха, самодура й циніка, загримованого Арцибашевим під сатира, чи пак під "сина сонця", шаліла тут колись і каламутила та занечищувала оці прекрасні води й оцю величну чистоту природи нашої ..." — вийшло гарно, образно. Можна сказати, зворушливо. Ні, він таки хоч скорочений варіянт своєї доповіді, а прочитає. Бо занадто він тим наповнений і чомусь те все йому муляє сьогодні. Якийсь дух неспокою, неусвідомленої досади й тривоги засів і під'юджує його. А ці ось супутники — майже всі нетутешні, та ще й зовсім зелені. Де їм про те знати. А мусять!
"Ось тут він ганявся... О!"
Перед ними мальовничі, праісторичні гроти, а поруч — таємничий, монументально вимурований і різними записами людськими обписаний вхід до таємничих і "страшних" печер... Страшних, бо нібито безкінечних і заплутаних, як печери святої Лаври в Києві або як древні християнські катакомби десь в невідомій Італії.
(Продовження на наступній сторінці)