Як вона вимовила оте "літає"! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. "Л і т а є!!"
— О, о!? А це?!
Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блискавок, гримнуло тисячоголосе "ура" й покотилось хвилями, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.
Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.
А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.
— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.
Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю разом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.
Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий... Третій... А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні... Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то закривала — виходило знаменито, як величезний перепел-"хавкун" десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.
— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з досади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.
— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?
Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра колона, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.
— Що це вам нагадує?
Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:
— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального "Козла" — вчителя російської мови:
От Урала до Дуная, до бальшой рекі,
Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…
— і коли "Козел" це декламував, він завжди заплющував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичайно. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.
— Точно...
Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але скоро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти... та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув перевернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.
Колона йшла на них.
Пролетарське воїнство... Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово нахмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин
та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страшно... Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділена на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.
Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Мабуть, командир, комісар і покомполку. В довгих шинелях, що сягають до п'ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирками формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних "пролетарських воїнів-богатирів", що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нагадують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Командири йдуть повільним широким кроком, ритмічно погойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся колона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це одна жива істота.
За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, піднесений навскоси вгору, обвис на безвітрі.
Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блискучий. За ним йде батальйон, поділений на квадратики... Знову інтервал — в ньому командир — і знову батальйон... Знову... Знову...
Це батальйони повертаються з муштри.
Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і командири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в дебелі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними... Сонце пече немилосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні багнети рушниць, взятих "на ремень", миготять блискавками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо рядами. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці механічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може тому, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть... Проходять чота за чотою по випаленій сонцем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сонцем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.
В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі... Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.
А відділи йдуть і йдуть... Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне "три-чотири" старшини... І дивним було, що вони не співають.
А вже як останні шереги пройшли, коли колона втягала свій "хвіст" у розпечену сонцем вулицю, коли останній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів високим і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
Копав же ж я й криниченьку
Неділеньки й дві.
Любив-кохав дівчиноньку
Людям, не собі...
Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю голосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунцями поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запорошених пішоходів; вони повикидали свої пищики й облишили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.
Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що тепер особливо налягав на горло: "Ать!.. Тва!.. Ать!!."
Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьому небі наполохані стрижі.
Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.
— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.
— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.
— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?
— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.
Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пильно в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехотя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.
Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеленого озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.
— Гля!..
Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рукави закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з довгими батогами... Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував. Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.
— Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супутник злорадно і насмішкувато. — А ми його... півдня... звідти виглядали... Гм...
Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.
Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснилася) і весело зашагала до міста. Вона мурмотіла (воркотіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:
— Ви помітили, товаришу Павлику?
— Що?
— Який він здоровенний... — ?
— І як він милувався хлопчиком і лілеями?!
Примітка між двома розділами:
В цій повісті спочатку одпищать пищики, а потім відбудеться стільки подій, що вони, здається, ніяк не можуть вміститися в періоді між цвітінням жовтих акацій і легендарним цвітінням папороті одної з горобиних ночей. Але то лише так здається.
(Продовження на наступній сторінці)