— Про все... І про вас... Про вас особливо! Про людську трагедію... Про брехню. Про равликів... Коротше — про той самий "апофеоз", що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?
— Ні, не здається.
— Ви хочете сказати "не полагається, щоб здавалось"?
— Гм... Ні, не так...
— Ох, так ... — зітхнула, замислилась. — Шкода... Як же ж шкода... що ми такі різні люди.
— Так. Шкода... Дуже шкода.
І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.
Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала маху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки... Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки поза спиною — вона уяснила собі чітко, що "мишка" таки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжити, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його руках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шантажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злості й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його мушля, й побачити, що там у ній. Що він думає, цей чортів равлик!? Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?
Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки... Такі злі чортики... Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те "щось" крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.
— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.
— Так.
— Будь ласка.
— Кгм... Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?
— А-а-а... — Ата насупилась. Мовчала. А потім промовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю... Одно я знаю напевно — що він у мене був.
— "Був"?
— Так. І нема... Я втратила батька ще маленькою.
— І хто він був все ж таки?
— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й вимовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товаришу Гук. Він був мужчина!
— Та-ак? Гм ... Ви так промовили слово "мужчина", ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.
— Можливо... В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.
— Я цього не сказав... (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом "мужчина" треба розуміти "контрреволюціонер".
Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:
— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень... Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно...
По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зрозуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся... На лиці була досада й розгубленість. "Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!" Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави... І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку... Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупинилися.
— Т-та-ак... — протяг Павло тихо, роздумливо.
Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:
— Т-та-ак... Надіюсь, що ви більше не будете втягати мене до комсомолу?
І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.
Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, подивився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим поглядом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:
— Ні, буду.
Диспут
В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, понурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись "пустив пару з уст".
До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов'яга, — колишній повстанець, а потім "червоний партизан", орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалювати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мовчазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзями дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був "великий начальник", а другий — "пшик". Але в суті різниці ніякої, однаковий "пшик", і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.
Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий милувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обидва димили махорку "в затяжку".
Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й несподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як самохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гумористичному репертуарі міста Нашого:
Дід був козак — Чуб, як дуб!
Батько — дубок, козачий синок!
А внук — Чубенко п'яниця, гнилий пеньок!
Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п'яних уст, але народом була сприйнята, як верх "самокритики", і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а навпаки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.
Або ще таке, що злетіло з п'яних Чубенкових уст:
Бережися, НеКаВеДе! —
ЧУБЕНКО йде!
Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:
Бережися, НеКаВеДе!
ЧУБЕНКО йде!!
Здоров, Сазон!
Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.
Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з глибини "простого партизанського серця", і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.
Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцтво, авторитет його в верхах суспільства стояв досить високо, всі його шанували, й він був одним з найавторитетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо "найзаслуженіший", а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної "КК") як "найстарший" член партії. Але за пияцтво "полетів" з такої "високої драбини", так що він там побув кілька хвилин, як той "Мітька на царстві". Одначе ця хвилинна "Мітьчина" кар'єра не пропала безслідно, — цей колишній маєстат і слава давали йому право тепер поводитись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зрештою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право завоював у громах і бурях революції і, якщо він після тих "громів і бур" так понуро глушить горілку, а з "високої драбини" полетів сторч головою, — ну, то буває...
(Продовження на наступній сторінці)