Серед дівчат перед вела Ата, душа всього колективу, що ось-ось мала стати заслуженою акторкою республіки... Про це нишком, але уперто поговорюють, хоча сама вона вважала, що вона ніщо, що їй треба багато, багато й багато працювати й тоді, аж тоді, аж тоді, може, вийде з неї хоч пів-Заньковецької... Та природа наділила її не тільки скромністю й хистом в галузі обраного фаху, а ще й феноменальною упертістю та працездатністю.
За нею йшли її найліпші подруги — Ольга Шведова, Оксана Чоботар, Люся Жабка, Христя Карабан, прозвана "Аніка Воїн" за те, що раз грала хлоп'ячу ролю джури при якомусь там генералі, Ната Бондаренко, Матильда Боброва зі славного роду Бобрових, Варвара Курило, Ліда Ісаєва — "жидівка вихрестка", як її дражнили хлопці, бо вона жидівка, і Марія Безбородько. Перераховуємо їх всіх поіменно тому, що роль їхня буде непроминальна в цій повісті, як і в житті. Ось це, так би мовити, основна дівоча бригада, не рахуючи студійок, здебільшого піонерського віку стригунців з прославленими у віках прізвищами Кривоносів, Кисілів. Паліїв, Перебийносів, Сірків... Дівоча бригада — це було блискуче сузір'я не тільки красунь, а й талантів, окраса не лише театру, а й взагалі міста Нашого. Товариші (хлопці, звичайно) прозвали, цю веселу чарівну дівочу бригаду "ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ", за назвою однієї п'єси (Івана Микитенка), яку вони грали колись. "ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ"! Краса й гордість Мельпомени й об'єкт зітхань всього хлоп'ячого й мужеського населення міста Нашого й його найдальших околиць.
"Дівчата нашої країни" становили дуже міцно злютовану групу, дружну й веселу, хоч були вони різного т. зв. "соціального походження". Були тут дочки селян і дочки індустріальних робітників, були тут і дочки колишніх "буржуйчиків", як-от Люся Жабка, донька колишнього дрібного місцевого крамаря (дореволюційного), власника крамниці дрібної галантереї, про що вона сама тільки чула, але вже не пам'ятала свого батька й матері, загиблих в хаосі перших років революції. Були тут і взагалі невідомо чиї доньки (для загалу невідомо), як-от Ата, "Ататюрк", їхній дівочий "отаман", "отаман" усіх "дівчат нашої країни". Бригада була настільки дружна й брава, що, наприклад, у грі в волейбол з командою хлопців набивала останнім, в користь "усіх дівчат нашої країни!"
Мужеська половина колективу не була такою злютованою, бо ж хлопці більші егоїсти й індивідуалісти, й їм не властива така міцна дружба, як дівчатам.
Зіркою серед хлопців, до пари Аті, був Григорій Мороз, колега знаменитого Донця, заслуженого артиста республіки, й сам кандидат на такого "заслуженого". Його протилежністю був Січкаренко — досить бліда фігура, але з несамовитими амбіціями й претензіями, єдина, мабуть, на увесь колектив особа, так шалено й так явно одержима комплексом злоби до всіх, виплеканої на буйному ґрунті заздрості, — заздрості до ліпших і до кожного, хто вище нього в ієрархії вартостей театру й взагалі. Решта — були добрі, працьовиті й талановиті актори з великими перспективами й можливостями, що росли кожноденно в напруженій праці й шуканнях.
Як не дивно, але серед "дівчат нашої країни" таких осіб, як Січкаренко, з такими рисами заздрості й інтриганства зовсім не було. Тому що це не театральна богема старовинного зразка, а все молодь сучасна, з однаковими об'єктивними передумовами, перед якою стелився шлях однакових творчих можливостей, де кожен міг осягнути максимум, аби лиш хотів. Через це, як нещасливий виняток, призначений стверджувати правило, Січкаренко був об'єктом іронії й тихого глуму. Він це знав і платив у стократ. Особливо він божевільно... не влюбився, ні!.. божевільно ненавидів Ату. Бо розум йому зовсім завертало від заздрощів. Дехто думав (і жартував), що це від безнадійного кохання, бо дівчина ані руш не звертала на нього уваги, та це неправда. Він не був настільки наївним, щоб без шансів закохуватися в таку.
Крім акторської частини, театральний колектив виповнювали ще люди різного фахового профілю, як-от — декоратори, бутафори, костюмери, механіки, електротехніки, білетери й інші допоміжні робітники й службовці.
Якщо поминути славних "зірок" та мистецького керівника з директором, то найоригінальнішою з усіх постатей театру був, безперечно, старий Харитон — вічний завгосп, сторож, розпорядчик матеріальної частини сцени й найкращий її знавець, і взагалі — "за старшого куди пошлють". В цілому ж — він "батько театру". Не взагалі театру (ця роль ніби належить Кропивницькому), а оцього театру, "хазяїн" його, як його величали, бо він найстарший тут стажем театральним, він був при побудові цієї споруди 30 років тому, вступив в обов'язки його завгоспа, на цім посту пережив усі бурі війни й революції, й анархію, зберігши в тих бурях театр від розграбування й поругання, і на цім посту лишився й тепер. Він любить цей театр, як своє власне дитя. Він пережив усіх знаменитих режисерів і знаменитих акторів, і незчисленних антрепренерів, різних "Гаркунів-Задунайських", пережив різні влади, пережив різні напрямки й різні епохи в театральній історії, все... Все те щезло, зійшло в непам'ять, а він — ні. Він собі існує й гордо походжає, як переможець, по всіх поверхах і підземеллях театру, погукує й покрикує, яко господар, чекає нових зірок і нових періодів та напрямків в розвитку театру, присутній на всіх нарадах та при всіх починаннях, подає свої зауваги й мудрі поради; допомагає декораторам, робітникам сцени, електрикам і директорам, усім, — тягає "ставки" й лаштунки, забиває цвяхи де треба (й де не треба) і — вічно посміхається своєю доброю, батьківською посмішкою. Вона, та посмішка, у нього якась сонячна — добрячі його очі проміняться внутрішньою невгасимою радістю, що назовні розбігається безліччю малесеньких зморщок навколо очей, які розходяться (сяють!) радіусами в усі боки. Він ту посмішку носить всюди, погукує та покрикує. І ніхто без його згоди нічого не може й не посміє тут зробити. Не тому, що його, скажімо, директори бояться, а тому, що така вже тут жартівлива традиція, така ознака доброго тону, такий порядок — питатись про все в "найстаршого", в Харитона. Жартома, але питатися. Він тут, як англійський король, — царствує... ну, а управляє вже директор та мистецький керівник.
Ще на свій кшталт оригінальна постать — замдиректора, товариш Сметана, прозваний "комісаром". Він же й цікава постать взагалі в місті. Тому він потребує окремого портрета.
Комсомольців у театральному колективі досить значний процент (навіть Мороз комсомолець), але з партійним т. зв. "прошарком" було зовсім зле. "Прошарок" той увесь складався тільки з двох осіб — з директора та його заступника, тов. Сметани.
Ну, директор Ткач — такий собі партієць, що нікому не ліз з тим у вічі, хоч і належав нібито до верхівки партії; спокійний, стриманий, малоговіркий, вічно заклопотаний своїм театром, який він дуже любив і через те (на думку партійних зверхників) був досить пасивний як член партії. А як на думку редактора місцевої (вірніше, обласної) газети "Червоний Комунар", то й "досить загадковий". Але це була людина з досить сильним і самостійним характером, і йому в дуже великій мірі завдячує театр своїм існуванням. В справи мистецького керівництва Ткач зовсім не втручався, хоч і був присутній (бо запрошуваний) завжди на нарадах, одначе речі апробував до вистави завжди після думки Сластьона, беручи на себе повну відповідальність за все на підставі тієї думки. Ткача всі шанували й виказували йому це належно, — він був як батько, що тримав усе вкупі.
Натомість друга половина "партійного прошарку" театру, заступник Ткача товариш Сметана — це щось зовсім інше, що не користалося жодною пошаною в усього колективу й було більмом на оці, а зрештою, не мало аніякісінького значення. Це був би дуже цікавий персонаж для доброї комедії. Та зрештою, він зіграв і ще трохи дограє химерну свою роль в комедії життьовій. Зсутулений, заїкуватий, пристаркуватий і малопомітний чоловік, але по-своєму знаменитий, своєрідна історична постать міста Нашого.
Характерний цей Сметана тим, що мав Божий дар спритно достосовуватись до ситуації та був одержимий вічним бажанням усім догодити (не усім взагалі, а всім власть імущим). За думкою аборигенів міста Нашого, він міг би правити за ілюстрацію до чеховського хамелеона. Яко заступник директора, Сметана особливого нічого не робив, тільки сидів у директорськім кабінеті або "стовбичив" там ("стовбичив" — це за виразом Харитона), коли не було місця сісти, та тягся всюди за ним хвостиком, як його тінь або як нитка за голкою. В цьому й полягала його функція заступника. Коротше кажучи, він виконував ролю своєрідного політкомісара при Ткачеві, "на всяк випадок" приставлений на цю роль не ким іншим, як Сазоновим. Негласно він ніби ще виконував обов'язки зав. секретної частини, чи пак "спецвідділу", тобто — "відділу кадрів". Але це неофіційно. Хоча доба явних політкомісарів на всіх ділянках ніби й давно минула, але практика неявних комісарів тривала, тобто приставлених "соглядатаїв". Таким був Сметана.
(Продовження на наступній сторінці)