Господи! Не заперечуй же сам себе!.. Сірника! Одного лише сірника!!. Спалити! Геть спалити всю цю погань, цих щурів, разом із їхніми іконами й великодніми страстними хрестиками на сволоці, напаленими ще дідами й прадідами цієї мерзоти... Малесенький, чудесний, божественний, справедливий сірник! В ньому більше добра й мудрости, ніж у всьому цьому!..
Його вже била пропасниця, хапали корчі, зводило коліна й щелепи. Так, тремтячи, Максим постояв іще якийсь час. А тоді зайшов з підвітряного, затишного боку й почав помалу оберемками стягати очеретяний лист із стіни... Вони, ті щури, хоч і чують, то не вийдуть. Горітимуть, але не вискочать! Ні... Але Максим не мав сірника і очеретяний лист він стягав не для того. Він настягав його купу на землю, хоч на землі й так було його товсто вже навколо хати, пооббиваного й настеленого вітрами. Але той був з льодом. А Максим же настягав сухого, нагорнув велику купу. А тоді вмостився в тій купі, як у пуховій перині, втиснувся спиною в очеретяну стіну й, скільки міг, підкорчив ноги, згорнув руки. В міру того, як одяг розтавав, Максим збигався все більше й більше в клубочок. Нарешті зіщулився зовсім і закрив очі. Задрімав. Під закритими повіками зацвіли веселки, — все ті ж гарячкові вогні, спектр веселки, й інший, тим спектром обарвлений, світ. Той другий Максимів світ, що буяв і цвів ось уже стільки — весь час відтоді, як він опинився й жив уже за межею можливого.
Холодний вітер, і колюча земля під порепаними, побитими ногами, і тривога, і все геть лишилося десь там... Одійшло... Нема. І люди теж... Нема.
Тіло огорнулось приємним-приємним теплом від самого ж таки тіла. Розливалась приємна втома, від якої паморочилась голова. Так хотілося покласти її комусь на груди чи на плече. Товаришеві... Другові... Братові... Але нікого. Лише пустеля й вогненні віхоли в ній. "Вогненні віхоли? Це все з одного манюнького сірничка! Це добре!.."
Віхоли. А серед них хтось, тріюмфуючи, саркастично проказував знову те саме, що колись уже говорив, і тим самим голосом:
"Що ж сказав Сократ, Кант, Маркс, Ніцше... й інші, й інші — добрі й злі генії?!. Ти їх читав, ти їх вивчав. Ха!.. Все, що вони сказали, таки абсолютно не має ніякого значення і нічого не варте. Ні! Не варте! Бо не може... ні не може — і не може — таки не може врятувати одну маленьку людину... Людину... А згубити?.. Згубити може!.."
"То чи ти ж віриш у людину?!" — питає здалеку-здалеку той змученим, у шинелі наопашки і з розчахнутим навпіл серцем, майор, кутаючи те серце в свою сіру шинелю.
— Вірю... — шепоче Максим уперто, затято, крізь сльози відчаю, боячись ту віру розгубити.
— Вірю!!.
Помалу віхоли втихли. Втихли. Світла погасли. Лишився темний, млосний морок — так, як, мабуть, у дитячій колисці в перші дні після появи на цей світ. Морок і гойдалка — Сон. Це навалився волохатим, глибокий-глибокий сон. Лагідний і хороший. Сон...
— Н-ні!!.
Максим через силу зринає з тієї волохатої пітьми. Н-ні!!. Не тепер і не тут! Він умре. Так, умре, але не тут. Не біля щурів. Не тут і не тепер. Вдома! Він умре вдома, переступивши поріг. Хоч на три сантиметри, але переступивши поріг…
Максим розплющив очі.
Навколо було сіро. Либонь, розвиднялося. Спереду бовваніли ще якісь хати. Там, мабуть, теж були люди. Але швидше від ось оцих і від тих людей! І від цього, такого брачкого, нахабного, волохатого, страшного сну. Швидше!
Вітер віяв так само, але вже трусив і кружляв сніжок. Потепліло.
Максим виліз із барлога і тільки тепер раптом усвідомив собі, що той лютий вітер, якого він так лаяв у степу, насправді тоді дбав за нього, за Максима! Таж це він його рятував, атож! Заморозивши йому одяг, він обернув його в панцер і тим панцером захищав Максимове тіло, зберігаючи під ним крихітку власного тепла й затишок. А тепер от, коли той панцер розтав, Максим раптом відчув, ставши на вітрі, справжній холод, що пробирав до самих кісток. Так пробирав, аж мізок у тих кістках судомило. Але нічого не вдієш. Він мусить іти. Мусить! Вій не виспався, але все ж таки трішки перепочив і тепер мусить іти. А виспатись — він уже потім за одним заходом виспиться, як переступить поріг свій. Ой, і виспиться ж!.. Лише не тут.
За коротку мить вітер знову зробив Максимові ту саму прислугу — обернув йому одяг на панцер. Благословенний вітер! Такий же благословенний і чудесний, як і ті весняні голубливі вітерці його дитинства.
Це було невеличке село, з кількох хат, що всі стояли ось тут купкою понад дорогою. Підійшовши до тієї купки, Максим зупинився. Чи не спробувати йому щастя ще раз? Повагавшись, Максим підійшов до однієї хати з високим ґанком, зійшов на той ґанок і постукав. Мовчанка. Постукав ще раз... І, зітхнувши, зійшов униз, вийшов насеред дороги. Ба! Не тільки люди, навіть собаки до нього ні звідки не озвалися. Нікого ніде не було чути. Худоби теж. Ну, худобу люди зжерли, це ясно! А решта, де ж решта?.. Решта, мабуть, поховалась, прищулила вуха, прикинулась, що її нема. Таж, Боже! Все це так ясно...
І в Максима вже не було жалю до людей, — жалю на те, що вони такі нікчемні, здрібнілі й немилосердні, злобно ощирені... Таж вони перелякані! Смертельно й навіки перелякані. Занадто великий жах обступив їх, щоб вони пам'ятали ще про когось, крім самих себе. Жах від усього. Жах від чужих і жах від своїх. Жах від червоних і жах від брунатних, чи яких там. Жах від "героїв" і жах від звичайних злодіїв, душогубів. І... жах від "добрих людей". Перші всі карають. Другі ж лише "визволяють", але за ними слідом приходить теж кара. Всі приносять лише біду. Люди бояться всіх і самі себе. І все чекають... Від чужих — кари, від своїх — зради, від лихих — помсти, від "добрих" — не знати чого, від ще "добріших" — доносу й мотузки. А від самих себе — підлого страху, батька всіх мерзот...
І через те вони черстві, холодні, жорстокі, без віри й довіри, загнані в шпарини, де вони нашорошено огризаються проти всіх, повернуті хвостом до стіни й ощирені зубами наперед. Максим посміхнувся від такого образу, що зринув чітко перед очима, — образу людини в такій-от "божественній" позі.
"А ви кажете — гуманізм, християнство, братолюбство... Ще й "комуністичні ідеали"..." — гірко промовив Максим у думці, невідомо до кого, та й пішов у мряку.
Шлях за сільцем ішов у степ — у рябий степ, укритий мерзлою чорною ріллею й латками снігу. Максим не пішов туди. Він звернув на бічну доріжку, що вела в чисту снігову пустелю лугу, за яким маячіла темним обрисом стіна лісу, .й пішов тією доріжкою.
"Попід гаєм шлях-доріженька,
Широкая та й убитая.
Широкая та й убитая,
Слізоньками перелитая..."
Це так у пісні співається. А в дійсності це була така-от собі звичайна доріжка. І тільки тому, що вона крутилася попід гаєм, пісня зринула та й снувалася в Максимовій голові. Снувалася журно й зовсім недоречно. Але зовсім-ніби й правильно. Щодо "слізоньок", то це якраз і було недоречно, бо саме це відганяв від себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна камера й друг Микола — на Холодній Горі. Там вони сиділи й співали багато пісень. А серед тих пісень була одна, ще ліпша, ніж ця, Миколина улюблена — "Забіліли сніжки, забіліли білі"... Це чи не найтрагічніша з усіх пісень. Вона, мабуть, найбільше підходяща була б от тепер. Але тільки тому, що вона така безмежно трагічна, від якої ридати хочеться, Максим гнав і її з думки геть. Геть! Усі ці тужливі пісні добре співати за чаркою горілки, в рідному колі, щоб було з ким разом сумувати й мріяти розчулено, а то й поплакати та пожаліти себе взаємно. Або ж співати з товариством у такому стані, коли ще докладно не відомо, як з тими "сніжками" буде. Але коли от перед тобою вже справді, та ще так-от, забіліли сніжки і вже тобі побіліло в очах і на губах, а біля тебе нікого нема — не то, щоб слухати, а бодай щоб хоч колись посвідчити, де ж ти дівся, — то тоді таку добру й правдиву пісню може співати тільки якийсь безнадійний скиглій, що навіки вже втратив почуття гумору.
Тому Максим із усього їхнього з Миколою тюремного репертуару вибрав іншу пісню — саме ось оцю, про доріжку, що йде попід гаєм. Власне, він і не вибрав її, вона сама вибралася — зринула та й бриніла собі. Максим тільки не заперечував, бо вона була до серця.
Доріженька петляла, а пісня линула рівно — сувора пісня рішених на все.
"Підем, братця, у вишневий садок,
Та й наріжем черешневих гілок,
Та й будемо вимірятися,
Котрому в салдати вибиратися".
Це мужня пісня. Не весела, але й не слізна. Сувора. І могутня в своєму ритмі. Це тобі не "забіліли сніжки...". От поміряємось на тих палицях із черешневих гілок, і тоді вже не нарікай, брате. Зціплюй зуби й смали просто в салдати. "Бачили очі, що купували". Отож — чеши навпростець. Переможеш — житимеш. Не переможеш — трупом ляжеш...
Так, це пісня тих, що ходять тяжкою ходою вперед і ніколи вже не вертаються назад.
Це, може, пісня й про нього...
Але Максим не співав її. Навіть і не мугикав. Він собі йшов, а пісня теж ішла поруч. Пісня сама собою, а він сам собою. То, либонь, співав пісню Микола, друг його вірний, відважний і завжди до кінця рішений. Під цю пісню Миколину Максим і йшов собі далі, як вела його "доріженька попід гаєм".
(Продовження на наступній сторінці)