«Крокви над табором» Іван Багряний

Читати онлайн нариси Івана Багряного «Крокви над табором»

A- A+ A A1 A2 A3

Тини й глиці — це вже не символ одноосібної відчуженості й егоїстичної ворожнечі, це вже просто будівельний (а почасти й паливний) матеріал. Все, що є з нього кращого, піде (і йде) на перебудову, на нову колективну будівлю, саме туди, де оце зараз серед селища дружно стукають сокири й дзвенять пилки. Там безугавно кипить робота.

Ви буди колись у Старій Іванівці, ви йдете нею через чотири роки і здивовано зупиняєтесь…і мерщій поспішаєте прочитати вивіску під червоним прапором. От.

Це майбутня, навіть і не фаланга Фур’є , а в стократ досконаліша нова форма соціалістичного співжиття.

Це колгосп. Новий колгосп імені небіжчика вчителя, т. Задорожнього.

Але, перепрошаю, — це тільки центральне колгоспівське дворище, обтикане допіру зведеними кроквами й наснажене будівничим гуркотом. Колгосп же скупчився навколо з усіма своїми замалим не півтори тисячами душ і мало не тисячею та гуртом засіяної і засадженої землі навколо.

Величезна сім’я…

Але не будемо стояти на вулиці й дивитись на крокви, бо нас може опанувати й скепсис. Ми, мовляв, бачили й не таке будівництво, он яке велетенське будівництво, а не якісь там крокви. І пішовши з вулиці, можемо так і залишитись при сумніві: яка ж, мовляв, різниця між старою Іванівкою і сьогоднішньою. Крокви поставити — дурниця, а завтра їх можна й порозвалювати. Кінець-кінцем, крокви є і в кожному дрібновласницькому господарстві.

Правильно. Не стіймо ж на вулиці.

* * *

Гриша пішов ще вчора полагоджувати свою справу, а я таки з учорашнього ж дня поліз по нишпорках, обмацуючи речі й людей, розпитуючи й гомонячи з своїми знайомими зі всею допитливістю й цікавістю, на яку тільки здібний, знавши це консервативне нерушимо село.

Я шукаю колгосп. Для мене важать не речі, а люди, ось ті самі, що я їх таки добре знав, знав їхню славнозвісну, здавалось непоборну дрібновласницьку обмеженість і був певен, що їх ніколи не переробиш, хіба що зруйнувавши вщент і кинувши в інше оточення.

Так от — я його знаходжу. Хай і впослі, але я теж відкрив Америку. Неймовірний і скептичний зроду (особливо щодо села) я її відкрив внаслідок якнайпильніших спостережень. І не для агітації — я її відрив для себе і здивувався. І не в кроквах — для мене важать не речі, а люди — і не в будівлях, — я побачив колгосп у людях.

Сам я був колись непоганий агітатор — мене на голу агітацію не візьмеш, — дай колупнуть (хоч я й не від селянського, а від робітничого кореня).

Отож я й колупав, де мені хотілося. Лазив і переконувався; гомонів із своїми знайомими і не впізнавав їх. Ну, і я можу сто раз залюбки підкреслювати, бачачи як на місці безнадійної Старої Іванівки виростає нова громада, що побачив колгосп у людях.

Ось у тих самих людях, що можуть ті крокви й будівлі ставити, руйнувати і ставити знову, що працюючи не за страх, а за совість, щиро пишаються з свого зростання, з свого одвойованого прапора. І одвоювали вони цей прапор — цю першість — своїм зразковим колективним господарюванням, трудовою дисципліною, активністю; ось у тих самих людях, що, не чекаючи поки сонце припече, встають до зорі і дружно вирушають на колгоспівські лани, дружно стають до праці, розподіливши наряди по бригадах ще з вечора, — будують своє майбутнє. Ось у тих, що змагаючись за найкраще виконання ударних польових робіт у своєму колгоспі, мають час, енергію і громадську солідарність допомагати сусідам: Буднянському колгоспові, комуні "Червона Зірка", Ільїчівському радгоспові тощо.

Працюють у гурті, харчаться в гурті і гуртом будуються, і допомагають державі в цілій велетенській перебудові. Допомагають усім, чим можуть: червоними валками збіжжя, робочою силою, харчовими продуктами і т. ін. Активно ввімкнулися у велетенський, перший в історії процес творення комуністичного суспільства. Той самий процес суспільства, що його зовнішні і внутрішні вороги, запінившись називають химерною утопією.

Що це, похоже на Стару Іванівку?

Отож.

Хай тут, може, й немає ще цілком нової, вповні розвинутої сформованої колективістичної психології, але все ж є паростки і паростки ці ростуть сквапно. І вже творять диво.

 

***

Диво як для кого, звичайно. Для мене принаймні це диво. З церкви зроблено "Будинок колективіста", а з Іванівки — перший в районі колгосп.

Заклали й сформували колгосп на весні минулого (1930) року. До того часу була тут темна мишача нора, а в ній, перепрошаю, артіль ім. Шевченка. Про цю артіль так і говорять тут, ставлячи в лапки, бо артіль ця тільки плямувала почесне ім’я великого поета — співця пригноблених.

Химерна це була артіль. Було в ній щось усього 8 членів — заможних хазяїнів. Ба, не артіль то була, а компанія. Ну, і гріли собі хлопці руки, поки артіль не ліквідували "як клас". Натомість організували велику незаможницько-середняцьку артіль імені Задорожнього.

Такі справи зразу і так просто, звичайно, не робляться. Було багато сумнівів, вагань, непорозумінь, були й викривлення, була й консервативна упертість, зрощена на темряві та дрібновласницьких, віками культивованих інстинктах. Але були й ті передові кращі з незаможників та батраків, що бачили й розуміли всі переваги великого колективного господарства, що зазирали в соціалістичне майбутнє й тяжіли до нього. Були й ті, що бачили в ньому для себе загибель і намагалися за всяку ціну зірвати, не гребуючи способами — від убивства кращих найактивніших громадських діячів до провокації й наклепів включно, — куркулі і підкуркульники. Була й серединка.

І от, витримавши класову боротьбу, роззброївши і знищивши свого ворога — куркуля як клас, пролетарська частина села перемогла. Типово, як і скрізь, як і по всіх старих Іванівках, так, як і мусіло бути.

Це неминуче, без цього не могло бути виходу з мишачих нор.

Так народився колгосп. Зразу в нього пішли одиниці. Потім було майже все село, принісши з собою всі сумніви й вагання і роздвоєну, але ще не переламану селянську психіку. Вся Іванівка колективізувалася, та після славнозвісної статті Сталіна почався відплив хистких елементів.

І це було на краще. Не можна творити справу там, де є сумніви, де є вагання. З такою великою і глибокою масою людей в такій новій справі хтозна ще, що могло вийти. Ану як зразу та не пішло б на лад. Завалилася б і розпалась би справа зовсім, може навіть на багато років відсунувши те, що маємо сьогодні.

Отже, частина (хистка) відійшла і стала, очікуючи, частина лишилася; і залишилася краща частина, класово витримана, рішуча. З усією відданістю справі, з зразковим ентузіазмом взялися артільці до роботи і…звичайно, вийшли переможцями. Рік господарювання довів, що то таке колгосп і що стара приказка про гурт і про батька, то мудра приказка, особливо ж коли той гурт добре організований, злютований свідомою товариською дисципліною і керований таким досвідченим керівником, як компартія.

Тепер (на другому році існування) колгосп має 253 двори. Себто всю колишню Іванівку. 13 господарств, що залишилися збоку, то така мізерна цифра, що навіть збоку залишатися їм ніяково.

— 10 з них можна буде прийняти, решту ж… подивимось, — так сказав один із товаришів колгоспівців.

— Я не знаю, — це він же, — чи є хоч один з тих, що виходили тоді, такий, що з охотою б вийшов тепер. Якщо є, то чого ж він не виходить? У кожному разі, через рік—два, коли когось із них виключатимем, — плакатиме. Ми ось строїмось, а ми є ще й не так будемо строїтись, ой-га! "Хороми" собі поставимо…

Посідає колгосп 816 га землі (разом із сінокосом) і має 1159 живих душ. Із них понад 500 пар робочих рук (це разом з підлітками). Доста забезпечений усуспільненим і прикупленим реманентом та робочою худобою. Самих робочих коней 167 штук. Крім того — двигун на 18 м. к. ще й 24 лошат. С.-г. машин, як ось — молотарок (4), жаток (2), віялок (6) і т. ін., за словами зав. господарства в них більше, ніж треба для такої кількості землі.

Зав. господарства, або, мовляв, голова: "агроном-практик із середняків" — старанний тутешній таки дядя, тов. Курінний. Досі був головою, тепер заступник голови і зав. господарства. Але про адміністрацію десь у кінці. Хоч вони й керівники і з їх треба б починати, але як правило, — навіть найідеальніший голова. При всьому бажанні, не може становити собою цілого колгоспу. З них найкраще починати, коли треба буде скубти.

3. "СТРОЇМОСЬ"

Цим кожен пишається і має на те підстави. "Строїмось" — ніби недбало, а справді гордо на перше ж запитання "як живете" — відповість вам кожен колгоспівець чи колгоспівка.

"Строїмось" — це я чув ще далеко від колгоспу, як переїздив.

"Строїмось" — каже дідусь-сторож і, зробивши з долоні дашок над очима, по-хазяйському любовно озирає оте "строїмось".

"Вони строються" — кажуть вороги понуро збоку і це звучить найпереконливіше (так, принаймні, казала мені тітка згодом на шляху до міста, проклинаючи отой колгосп, що росте на її куркульськім безголов’ї).

"Строїмось", — скромно каже голова, 25-тисячник, тримаючи руку на перев’язі. Під рукою в нього "якась чортяка" примостилася і він її не може знищити як клас; тут бо його компетенція кінчається. Зате та ж таки "чортяка" ніяк не в силі стати йому на заваді реалізувати оте "строїмось". Хоріючи, він пильнує роботи й керує нею.

Чим же пишаються колгоспів ці і чим підпирають цей гордий вираз.

(Продовження на наступній сторінці)