"Хай не вмре!" —
Зависнути хіба?
Зависнути… о Боже!?
А син же, син!.. Коли б
Не цей нещасний син?..
Знов тиждень, місяць, два
Ішла найматись —
може…
Але ніхто й за хліб,
Але й на день один.
А В ВУЛИЦЯХ, коли
Йшла пізньою порою,
Причепиться один,
Причепиться другий
І кличе йти за ним,
Зове кудись з собою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За декілька годин —
Хліб власний і легкий.
СХИЛИЛАСЬ на постіль —
Відчаєм сходять очі:
"Ну й як?" —
А син кричить
І зсохлі груди ссе.
"Ну й що ж… прийшла звідтіль —
Туди й вернути хочуть?..
І вернуть…
І піду!.." —
І змучене лице
На личко сина клонить,
Простити просить матір;
На образок німий
Вмивається слізьми:
"Мовчиш, моя мадонно?
Тоді будеш карати!?.
Учися ж, сину мій,
Нещасний
мій…"
А ЯК ВСТАЛА ніч — древня повія —
І розплутала коси на сніг,
Вийшла в темінь марою Марія
І побрів хтось…
за нею…
за ріг.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
VІІІ
ЯК ОСЯДЕ імла на квартали
І почнеться парад ліхтарів,
Йдуть розносити честь під портали
І по чорних клозетах дворів.
Скілько їх!.. І прохриплі, і п’яні,
Різні віком, і різні в ціні,
Різних націй:
і перші, й останні.
"Ах, пардон!"
"Ну валіть!"
"Нє слюні!"
ДОЩ ПОСІЯВ осінні тумани, —
Ніде стати і ніде піти…
Причепились два смазчики п’яні, —
Знов рішила додому вести.
Ліжко грязне: у плямах, у слині…
Гість прищавий, роздігсь, покурив,
Навалився кнурем…
аж дитину
Пхнув ногою і матом покрив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Три злотих кинув, харкнув і плюнув,
Підтягнувши брудні очкурі.
Взявсь другий…
ще й подушку підсунув.
А вгорі…
то мадонна вгорі!
ПУСТО в хаті. Лише обмиває
Мати ноги, побиті об брук…
Син заплаканий груди тримає
Перелапані сотнями рук.
"…Сину мій!.. Спи, нещасна дитино…
Спи ж, прокляте!!." —
Накрилась платком,
Підвела бліді губи карміном,
А печаль чорних брів — сірником.
Знов під тумби. А ніч, як зараза,
І п’янюча, як чорне вино, —
В душу втислась, у серце пролазить, —
Все життя отруїла давно.
ДЕСЬ НА РОЗІ подругу зустріла:
У пивнушці впивались вином…
"Ну і що ж?.. і кому яке діло?
Хто скотився, тому все їдно".
Страмне торжище звичкою стало, —
Породивсь хоробливий вогонь.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніч-зараза всю душу зсмоктала,
А туди пару грубих долонь.
ЗАСМОКТАЛИ, як ногу болото,
Діти Бахуса, — п’явкою п’ють,
Задихаються в спазмах, ікоті
І цілують між ноги, й плюють.
Син прокинеться — дивиться…
. . . . . . . . . "Скоти!!!" —
Віддала у далекий "приют".
У БЕЗСОННІМ чаду передрання
Вимивала слізьми копійки, —
Щоб не видно позорищ, страждання, —
Щоб не видно — з чиєї руки.
Купувала цукерки і книги —
Посилала, як злодій, в приют,
Посилала… а жах, як вериги,
Що його… що його зацькують.
… "У дитини десь мати "б…га"! —
І приб’ють,
щирим сміхом приб’ють.
Відкладала в ощадну скарбницю,
Щоб син її ріс — не конав,
Щоб розумний і сильний, мов з криці,
А про матір не чув і не знав…
У безсоннім чаду передрання
Вимивала слізьми копійки.
Щоб не видно позорищ,
страждання,
Щоб не видно — з чиєї руки.
ІХ
ПРОЛЕТІЛИ літа, як лелеки,
Як чайки на болоті в туман.
Син десь в приймах далеко-далеко,
Син студент, сирота… між дворян.
Ані звісточки, жадного слова,
Ні півслова за скільки часу…
Водинадцяте цвіт малиновий
Обліта на холодну росу.
Вже вона не Марія, а Мері —
Королева шантану "Ерос";
Закрутилась в шовках і лікері,
А шантан,
як будинок той — первий,
В ніч полудою сходить до рос.
НА "ЕРОС", як на медовий пряник,
Усе місто злетілось, вся знать:
Маклери,
спекулянти,
дворяни, —
Давніх римлян нові могікани —
Обдурити,
купить — а пізнать.
В кабінетах, в глухих кулуарах
Сходить соком гординя і жар,
Бо "Ерос" — це закон, бо у чарах
Радість всіх — від дворців до кошар.
Бо Ерос — це закон!.. Бо любов’ю,
Млосним пахом жіночих грудей,
Чоловічою плоттю і кров’ю
Спекульнеш,
vяк нічим і ніде.
ПІСЛЯ ОРГІЙ розпутної ночі
Голова у Марії — чавун,
І порожня, і широко очі
Фосфорять,
ніби сон наяву
Убачає, чи море безмежне
Розлилось в них жаги й пустоти,
Чи марою повстали й мятежать
На святинях
хрести…
і хрести…
А під боком полковницька пика:
На м’ясистому носі укус,
Із розкритого рота велика
Стьожка слини на сплутаний вус.
Тріпонулась Марія і "Ойру"
Припалила з свічі канделябр…
На картину "майора — героя"
Полилась позументова ряб.
ДНІ І НОЧІ, знов ночі і люди,
Немов чортове колесо, йдуть, —
У лікері, у спазмах, в облуді…
А до світу гудки не гудуть,
Не гризуть хоробливо турботи.
Обійшов десь обніжками сон,
Тільки верне,
так верне на рвоти,
Та жага десь,
отрута,
вогонь.
І кімната тепер не конура —
Голубий-голубий будуар;
У кутку старі пальми в зажурі,
У вікно виє модний бульвар.
МЕРІ П’ЯНА пригадує юність:
Як байстрям волочила жалі…
Найми…
фабрика…
…Манька-красуня…
Світ повій… кобелі — "королі".
І як промінь святий через морок:
Син —
манюнький,
а мати — вона…
І в вазон головою з докором,
Переповнена чадом вина.
…Ой, лю-лі-лю,
Дитино моя…
Полетіли гусинята
У чужі края,
Покинули матір…
Розпроклята я!
Ну не плач, не плач.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Твоя мамка — шансонетка,
Ніч крізь ніч не спить.
Люди вивчили "меньєтку",
Научили пить…
І ридання, як дощ на дорогу,
Як болото — на камінь шосе…
На навощену жовту підлогу
Впала пудреним, мокрим лицем.
ДНІ, ЯК ВИХОР, як шум "ТАРАНТЕЛІ".
Всі спішать, щоб "пожить" до могил.
У Марії "коханців" капела —
Р о з к у п и л и утому і біль.
Давній блиск і краса
(хоч і штучна,
бо не вернеш минулих очей), —
У шовках, серпантином окручена,
А жага,
мов отрута тече.
Камінці… декольте… діядеми…
Королева одвічних часів!
Ввита золотом втіхи емблема
І оголена
всюди і всім.
ДНІ МИНУЛІ укрилися пилом.
Не болить і ніщо не пече.
Розкарячився розум безсило
Перед диким розгулом ночей.
ЧАСТИНА П’ЯТА
Х
ПРОЛІТАЮТЬ літа, як лелеки.
Вася з Васі зробивсь "Васильком", —
У містах на чужині далекій —
У дворянській сім’ї приймаком.
Білі лиця — що в княжого сина
І повадка — що в чистих дворян…
"То — збалована щастям дитина", —
Мовляв двірник, старий Валер’ян.
(Продовження на наступній сторінці)