«Тихий» Іван Багмут

Читати онлайн оповідання Івана Багмута ««Тихий»

A- A+ A A1 A2 A3

— Жалко лошатка? Ну, не сумуйте. Ми поставимо його на ноги,— і, звернувшись до конюха, суворо додав: — А чому не напували кобилячим молоком?

— Пробував, товаришу ветеринарний лікар,— відповів Омелян Кирилович,— так жодна не підпускає. Не підпускає, хоч бийся!

— Не підпускає, то треба було надоїти молока.

Голова колгоспу докірливо дивився на Омеляна Кириловича, в той лише розвів руками:

— Правильно кажете, товаришу ветеринарний лікар... Чому не надоїли? От спитайте мене... І сам не знаю... Кобилу доїти — клопітна справа... А можна було б...

— Не сподівався від вас, Омеляне Кириловичу,— з докором промовив голова колгоспу,— що ви можете отак проґавити?.. Я доярку б вам призначив... Таке лоша! Чистокровне!

— Я доїтиму! — вихопилась Катя.— Я вмію доїти! Ми з Сашком будемо доїти кобил.

Ветеринарний лікар усміхнувся і погладив Катю по голові.

— З такими помічниками та не виходити лоша! — сказав він до Омеляна Кириловича.

В цей час піонери завели коней до стайні, і дід, схопивши казанок, кинувся до однієї з кобил, а Катя почала доїти Лису — найсмирнішу з усього табуна.

Все надоєне молоко злили в миску і поставили її Тихому. Піонери теж зібралися навколо загородки, і всі в напруженні чекали, що робитиме лоша. Та воно продовжувало лежати, заплющивши очі. Хтось з хлопців безнадійно зітхнув. Раптом Тихий втяг ніздрями повітря, заворушився і розплющив очі, потім уткнув мордочку в миску і став пити молоко.

— П'є! — прошепотів Сашко.

— П'є! — радісно загули піонери.

— Ну, от і прекрасно,— промовив лікар.— Коли ще щось трапиться, дзвоніть мені у район. Я приїду.

Він потиснув руку Омеляну Кириловичу, привітно кивнув піонерам і в супроводі голови колгоспу і фельдшера пішов з стайні.

Тепер Сашко, Катя і дід щодня надоювали кілька літрів кобилячого молока, і Тихий став швидко поправлятися. Через тиждень Сашко вже виводив його на прогулянку, і він стрибав по двору так само весело, як і інші лошата. Тепер він пив і коров'яче молоко. Шерсть у нього знову стала блискучою і гладенькою. Відрізнявся Тихий від решти лошат тільки тим, що, забачивши Сашка або Катю, привітно іржав, як інші лошата до своїх матерів.

Через місяць дід Омелько зважив Тихого, і виявилося, що лоша поправилось і прибавляло щодня в середньому по кілограму.

Тридцятого серпня Сашкова ланка закінчила свою роботу в Омеляна Кириловича. До стайні прийшли голова колгоспу, старший піонервожатий школи, ветеринарний фельдшер, бригадири і Катя, вся напрасована, поважна. Правда, в очах у неї все-таки раз по разу спалахували веселі вогники...

Піонери виводили лошат на двір і ставили їх в шеренгу. Останнім ішов Сашко з своїм Тихим. Тихий басував, вигинався, підтанцьовував, а шерсть виблискувала на сонці, як атлас. Коли Сашко підвів його до лошат, Тихий заіржав так голосно, що аж залящало в вухах.

— Оце так тихий! — засміявся голова колгоспу.

— Який красунь! — чулося серед присутніх.

— Це піонерський вихованець! — сказав Омелян Кирилович.— Піонери виховали його.

Сашко гордо стояв біля свого лошати, тримаючи в руках повід. Катя дивилася на хлопця своїми усміхненими очима. Але Сашко чомусь не відчував ніяковості від того, що вона всміхалася. На думку йому раптом спали бабусині слова, і він змушений був признатися собі, що Катя зовсім і не кирпата і вся вона якась така... світла... хороша, немов сонячна.