«Тихий» Іван Багмут

Читати онлайн оповідання Івана Багмута ««Тихий»

A- A+ A A1 A2 A3

— Яке лоша,— поважно відповів Сашко.— Маленьке, до трьох місяців, може і по кілограму прибавляти, а після трьох місяців — менше.

Дід задоволено покивав головою.

— Це добре, що ви читали. Я раджу вам прочитати ще раз,— промовила Катя.

— Це не пошкодить, не пошкодить,— підтримав її дід.

Сашко хотів був сказати, що в стайні треба працювати, а не читати книжки, та після дідових слів вирішив не сперечатись.

— Прочитаємо,— буркнув він собі під ніс.

Нарешті, Катя пішла до своїх телят, і хлопці веселою зграйкою оточили старшого конюха, вимагаючи зразу ж роботи. Омелян Кирилович показав, як треба чистити лошат, і потім дав кожному піонерові по скребниці. Сашко легенько проводив скребницею по теплій блискучій спинці лошати, обчищав бруд на колінцях, обережно піднявши ніжку лошати, чистив йому копито.

— Отак, отак,— схвально кивав дід головою, обходячи стайню.

Сашкові не хотілося відходити від лошати, хоч він його і кінчив чистити. Хлопець чухав і лоскотав йому під шиєю, злегка пощипував за холку. Лоша від задоволення спочатку витягало шию, а потім почало хапати Сашка зубами за куртку.

— А, так ти кусатися,— ласкаво промовляв Сашко, не перестаючи щипати лоша.— А, так ти кусатися...

— Е-е... А оцього не треба робити — зноровиш,— зауважив дід, несподівано з'явившись біля Сашка. Хлопець знітився.— Закінчили чистити — тепер на прогулянку! — додав дід.

Він відв'язав кобилу і передав повід у руки піонерові. Хлопці один за одним виводили коней зі стайні і повільно крушили по великому двору. Сашко з гордістю вів кобилу, раз у раз оглядаючись на лоша, що стрибало навколо матері. Коли воно віддалялося, кобила тривожно іржала, а лоша відповідало їй тоненьким і-гі-гі-гі. Сашко сміявся і перекривляв лоша:

— Ех, ти, і-гі-гі-гі... Вже й заблудилося...

Дід стояв серед двору без шапки і задоволено дивився на доручене йому господарство.

Коли хлопці після прогулянки заводили коней до стайні, вони почули чийсь важкий стогін. Омелян Кирилович кинувся до золотаво-гнідої кобили. Вона то лягала, то вставала, била копитами об землю і весь час хрипко стогнала.

— Прив'язуйте коней і йдіть додому! — суворо наказав дід Омелько, допомагаючи піонерам розводити коней по стійлах.

— А що з кобилою? — пошепки спитав Сашко.

— Нічого. Ідіть додому,— стурбовано промовив Омелян Кирилович.— Завтра нове лошатко буде,— і зачинив за хлопцями двері стайні.

Піонери нетерпляче чекали наступного дня.

Сашко уявляв собі маленьке лошатко і мріяв про те, як він його виховуватиме. Він добиватиметься, щоб лоша прибавляло щодня по півтора кілограма. Потім йому здавалося, що цього мало, і він додавав ще півкілограма, далі ще півкілограма, ще і ще. В його мріях лоша росло так швидко, що на осінь ставало вже дорослим конем, таким струнким і гарним, якого ще ніхто ніколи не бачив. Сашко верхи на ньому їхав аж у Харків, на обласну виставку. Там він зустрічався з Катею, яка привела на виставку бузівка, звичайного бузівка, котрий прибавляв за день не більше як півкілограма ваги. І Сашко говорив їй: "Ну, що? Хто краще вміє ходити біля тварин? Хто?" Катя з заздрістю дивилась на нього, а він сміявся, примруживши око, так само, як завжди сміється Катя...

Ранком, ледве почало світати, Сашко обійшов усю ланку. Піонери прийшли до стайні, коли бригада ще тільки забирала робочих коней. Дід Омелько видавав збрую, наказував, щоб не гнали коней скочки, не напували і не давали вівса доти, доки коні не охолонуть.

Забачивши піонерів, дід похвалив їх:

— О, молодці! Раніше встанеш — більше зробиш. А робиш для кого? Для колгоспу, для народу, значить — для самого себе. Молодці піонери!

— А як кобила? — спитав Сашко.

Омелян Кирилович похмурнів.

— Хе-ге... — похитав він головою. — Немає кобили. Привела вчора лошатко, а сама... Осколок доконав... Пропала кобилиця...

Піонери злякано дивилися на діда, а коли Омелян Кирилович замовк, зітхнули важко, всі разом, наче одними грудьми.

В загороді, де раніше стояла кобила, тепер лежало маленьке лошатко. Дід допоміг йому встати, і воно мляво підвелося, широко розставляючи довгі, хиткі ноги, і великими очима здивовано дивилося на хлопців. Піонери обступили лоша, гладили його пухнасту шерсть, кучерявий хвостик, торкалися теплих, ніжних губ.

— Сирітка...— сказав дід Омелько.— Охо-хо-хо... Чи виживе?

— Ми вигодуємо його,— рішуче заявили піонери.

— Важко буде,— промовив дід Омелько.— Я вже пробував підкинути його до якоїсь кобилиці, так жодна не приймає.

— А ми його коров'ячим молоком будемо годувати,— сказав Сашко, і очі йому були широко розкриті.

— Коров'яче молоко жирніше,— зауважив Сергій, той, що одержав був двійку з географії.

— А козяче молоко ще жирніше. Може, козячим напувати? — почувся чийсь голос.

— Якщо не схоче пити, ми купимо йому соску,— сказав Сашко.

— Та соска в нас є...— задумливо промовив дід Омелько.

Хлопці взялися чистити інших лошат, але раз у раз збиралися біля сирітки. Лоша мотало головою, вибивало з рук пляшку, а коли вдавалося дати йому соску в рот, то смоктало неохоче. Омелян Кирилович кілька разів підходив до лошатка, дивився, як хлопці його годують, і нарешті сказав:

— Дуже багато вас тут збирається. Нехай хтось один годує. Ну, ось ти,— він вказав на Сашка.— Ти і відповідатимеш за лоша.

Справді, коли в загородці стих галас, лоша вже не так мотало головою і краще брало соску.

Сашко запропонував назвати його Тихим.

— Та куди вже бути тихішим,— погодився дід Омелько.— Ще й голосу його не чули.— Він записав ім'я лошати в велику книгу, що лежала на столі в "кабінеті".

Другого дня лоша їло ніби вже краще, проте воно не бігало і не гиготіло, як інші лошата, а стояло тихо, наче замислившись. Омелян Кирилович похмуро хитав головою і зітхав, йому не подобалась така поведінка Тихого. Він викликав ветеринарного фельдшера, але той, оглянувши лоша, сказав, що воно не хворе, а просто його недостатньо годують.

— Не подобається мені це,— закінчив фельдшер.

Катя стала тепер частіше заходити до стайні, допомагала Сашкові годувати лоша.

Минуло ще два дні. Тихий став ще тихішим. Він так само неохоче їв, майже весь час стояв, низько опустивши голову, ходив повільно, широко розставляючи ноги, наче тільки сьогодні народився. Сашко дивився на свого вихованця, і серце йому боляче стискалося.

На п'ятий день, коли піонери прийшли до стайні. Тихий лежав. Шерсть на ньому, раніше така блискуча і гладенька, тепер якось посіріла, на боках позначилися ребра, і весь вигляд у нього був такий жалюгідний, що Сашкові схотілося плакати.

Тихий перестав зовсім брати соску, і Сашко з Катею силоміць залили йому в горлянку пляшку молока.

— Тільки без сліз! — нервово промовила Катя до Сашка.— Не сумувати треба, а добиватися свого. Сльозами не допоможеш!

Сашко не відповів і тільки подумав: "Яка вона безсердечна, оця Катя!.."

— Завтра я принесу йому козячого молока,— сказала вона і швидко вийшла з стайні.

Надвечір до лошати знову приходив фельдшер. Коли Сашко міняв лошаті підстилку, він помітив, що дід Омелько безнадійно махнув рукою. Сашко закляк на місці від тяжкого передчуття. Спитати діда Омелька, що сказав фельдшер, хлопчикові було просто страшно.

Дома Сашко довго не міг заснути, а ранком заспав і прийшов до стайні, коли піонери почистили вже лошат і вивели кобил на прогулянку. Він нечутними кроками пройшов до стайні і з острахом заглянув до загородки Тихого. Лоша лежало на соломі, а біля нього навкарачки сиділа Катя і, тримаючи в руках голову Тихого, плакала. Сльози котилися по щоках і падали на її блузку, залишаючи на ній великі круглі плями. Пляшка з молоком лежала на підлозі.

Сашко, вражений, якусь мить дивився на Катю, потім потихеньку, щоб вона не почула, вийшов з стайні. Він трохи постояв на дворі, а тоді навмисне грюкнув дверима і знову пішов до Тихого. Катя встигла витерти сльози і навіть намагалася всміхнутися, але усмішка в неї не виходила.

— Йому гірше,— сказала вона.

Сашко й сам бачив, що лошаті гірше. Він погладив Тихого по настовбурченій шерсті і зітхнув.

— Давай заллємо йому. Я принесла козячого молока,— сказала Катя.

В цю хвилину в стайні пролунав тупіт багатьох ніг. Сашко озирнувся і побачив голову колгоспу Федора Андрійовича, ветеринарного фельдшера, діда Омелька і ще одного незнайомого чоловіка з суворим обличчям. Всі зайшли в загородку до Тихого, і незнайомий, нічого не кажучи, почав за допомогою фельдшера оглядати лоша. Він вислухав Тихого через трубку, зазирнув у рот, хукав у вічі, мацав черево і під шиєю, а Федір Андрійович і дід Омелько з тривогою стежили за кожним його рухом. Оглянувши Тихого, незнайомий насупив брови, і вигляд у нього став ще суворіший.

— Чим ви його годуєте? — коротко спитав він діда.

— Коров'ячим молоком,— відповіла Катя.— А він не п'є...

Обличчя незнайомого враз втратило всяку суворість. Він ласкаво глянув на піонерів, ніби тільки зараз помітив їх, і сказав:

(Продовження на наступній сторінці)