— Вилікуємо, Петровичу! А імунітет — це здатність організму протистояти хворобі.
Той тупо дивився на професора, не розуміючи цієї простої фрази.
— Наприклад, віспа. Коли ми прищеплюємо вакцину віспи людині, то вона вже не хворіє на цю хворобу. Ми кажемо: така людина має імунітет проти віспи. Зрозуміло?
— Раніше й без імунітету риба не дохла, а тепер і з вашим імунітетом виздихає, бо... Та що говорити!..
Я дивився на професора, чекаючи, що він відповість Петровичу гостро, але він лише докірливо хитав головою.
Ми проїжджали в цю хвилину якимсь селом, і якась дурна кішка спробувала перебігти нам дорогу.
— Дави її, дави! — заволав Петрович, але шофер притишив хід, і кішка врятувалась.
— Ех, ти! Добросердий! — загарчав кат на шофера,— А вона, проклята, нещастя приносить!
О, як я ненавидів зараз цю тупу потвору! Я уважніше придивився до нього і підсвідомо, якимсь шостим почуттям відчув, що прозвисько кат я дав йому недарма. Щось в його обличчі було від ката. "Цікаво було б ознайомитись з його біографією.— подумав я.— Проглянути його анкету".
Незабаром ми прибули до великого міста. Я вперше побачив Дніпро, гідроелектростанцію, жовту хмару над металургійними заводами.
Спочатку ми проїхали Новим містом. Шофер сказав, що воно скидається на святково прибране, мабуть, тому, що всі будинки були нові, великі, гарні, а вулиці — широкі, чисті, з яскравими вітринами магазинів. Кат щось незадоволено буркнув, я — промовчав. Мені, як на вулицях немає собак, а біля кінотеатру — хлопчаків без червоних галстуків і з мокрими, почервонілими носами, то й добре.
Далі було Старе місто. Професорові воно теж сподобалось. Кат знову щось пробурчав, а я побачив собаку, що виткнувся з бокової вулички і, якщо не висловив свого незадоволення, то лише тому, щоб не підтримати Петровича. За півгодини ми були вже в риборозводному господарстві на березі Дніпровського моря, де на нас нетерпляче чекали. Нашу машину зустрічав цілий натовп — чоловік з двадцять.
— Професор Нетяга! — захоплено промовив молодий чоловік, що, як виявилось, був директором господарства.— Який я радий!
— Я теж радий з вами познайомитися,— відповів професор.
— Кіт! — раптом пролунав дитячий голос — Як я рада!
Я саме вилазив з машини і був вражений такою увагою.
— Ну, то й зовсім добре! — засміявся професор до дівчинки, яка вельми зраділа, побачивши мене.— Його звуть Лапченко, він любить рибу і приїхав сюди допомогти мені...
Всі чомусь засміялись, а дівчинка сказала:
— А я — Лена,— і зразу ж схопила мене за хвіст.
Це мені, звичайно, не сподобалось, але хіба щось важить така дрібниця, коли оголошено, що мене привезли сюди не для страти. Чи, може, це треба зрозуміти навпаки? Внутрішній голос нашіптував мені, що я житиму.
— Чудовий кіт! — улесливо промовила .молода жінка і відібрала мене від Лени.
Тільки на Петровича ніхто не звертав уваги, і я зловтішався: "Так тобі й треба!"
— Справді, яка чудова тварина! — раптом почув я за спиною чийсь бас і, оглянувшись, здивовано витріщився. То озивалась жінка, немолода і довготелеса. Вона дивакувато смикала бровами і підлабузницьки дивилася на професора, на мене і навіть на Петренка.
— Наша лаборантка Аделаїда Семенівна,— відрекомендував її директор.
Лаборантка схопила мене на руки, але я відчув, що робить вона це не з любові до мене, а щоб зробити приємне професорові. Професор справді усміхнувся їй більш широкою усмішкою, ніж він робив це звичайно, а Аделаїда у відповідь посилено засмикала бровами і боязко погладила мене за вушком.
— Чи він не має тенденції кусатись? — спитала вона, бачачи, що професорові подобається її увага до мене.
— О ні, це кіт без тенденцій,— засміявся професор.
Ми з професором оселилися поки що в квартирі директора господарства. Виявилось, що Лена — дочка директора. Це не було для мене дуже радісним відкриттям, але я вирішив терпіти.
Коли Леночка заснула, мені ніхто не заважав слухати бесіду професора і директора та його дружини, яка теж була іхтіологом. Вони говорили про коропів, про краснуху і про завтрашню роботу — розвантаження зимувальних ставків. Це було дуже цікаво, і я задрімав лише тоді, коли відчув, що мої знання з іхтіології значно зросли.
Скільки риби!
Я встав рано-вранці, коли всі ще спали, і виліз на дах, щоб познайомитись з місцевим населенням. Два коти — один молоденький, сірий, другий — старий, рябий, з слідами бурхливо проведеної молодості, про що свідчили покусані вуха і шрами на морді, зустріли мене досить стримано. Вони, звичайно, бачили, що я приїхав на "Волзі", і приховували свою заздрість, удаючи байдужість.
— Ну, як вам тут живеться? — спитав я ввічливо.
— Побачиш сам! — грубо відповів старий кіт, і я вирішив урвати розмову.
З даху будинку, що стояв на узвишші, відкривався чудовий краєвид: велика долина, перерізана вузькими смужками землі, була залита водою, а далі, за дамбою, зливалося з обрієм Дніпровське море. Чотирикутники ставків тьмяно біліли в передранковому присмерку, і я, знаючи з розмов, які є тут ставки, пробував відрізнити маленькі зимувальні та нерестові від великих виросних та нагульних, де виховуються мальки та нагулює жир і вагу так звана товарова риба.
В одному з ставків води було зовсім мало, і я зрозумів, що це той зимувальний ставок, який ми будемо сьогодні розвантажувати, з нього спускають воду.
Я згадав про хворобу коропів.
— Друзі,— звернувся я до котів.— як у вас тут вважають — краснуха заразлива для нас?
— А ти спробуй поцупити рибину, то й узнаєш! — знову грубо відповів старий.
— Навіщо цупити? Хіба вам не дають їсти риби? — з підкресленою ввічливістю промовив я.
— Глянь на нього! — зухвало підморгнув старий кіт до молодого.
Я ледве стримався, щоб не сказати йому гостре слово, і звернувся до молодого котика.
— Може, ви поінформуєте мене про краснуху?
— На жаль, я нічого не знаю,— сказав той.— Я чув, що минулого літа було багато хворої риби, але я тоді був зовсім ще маленький. А як я можу розповісти про то, про що я знаю лише з переказів?
— Це дуже похвально, що ви так суворо і вимогливо ставитесь до своїх слів, але все ж, що ви чули про краснуху?
— Я знаю,— сказав котик,— що одного дуже поважного кота знайшли мертвим, але ніхто не відає, чи він умер, наївшись хворої риби, чи його просто вбили за те, що він поцупив рибину...
— А ти перевір на собі,— саркастично промовив рябий кіт.— Потягни рибину, і ми конче дізнаємося, від чого ти вмреш... Ха-ха-ха!
— Але ж хвору рибу викидають геть!
Та старий грубіян навіть не відповів мені, а лише презирливо позіхнув.
Тим часом прокинулись наші, і я зліз з даху. Підійшла професорова "Волга", я сів у машину, і ми поїхали до ставка.
Хоч як я не люблю води, але не міг не милуватись, коли ми вузенькими гребельками проїжджали поміж ставками. Не спускаючи очей, дивився я на тьмяне срібло води, на якій не було жодної зморшечки. Тільки коли скидалася рибина, по воді розбігалися повільні кола, що все ширшали й ширшали, аж поки не завмирали, і тоді дзеркало ставка знову застигало непорушно.
Ми спинилися саме біля того ставочка, що я його бачив з даху. Вода в ньому лишилася тільки в канаві, викопаній по краях. Такі канави зроблені тут в усіх ставках: коли спускають воду, сюди збирається вся риба, і тут її легко ловлять.
На березі стояло кілька чоловіків у брезентових комбінезонах і в довгих гумових чоботях з волоком у руках. Серед них я пізнав і нашого Петровича. Тут же стояли плетені корзини, брезентові ящики, залізні відра, дерев’яні шаплики, столик з аптечним приладдям, а трохи далі — автоцистерна з написом "Живорибна".
Всі — і я, і професор, і директор рибгоспу,— явно хвилювались. Професор голосно видихав повітря, директор тривожно поглядав на канаву, я — нервово облизувався.
— Будемо починати? — спитав чоловік у комбінезоні — симпатичний дядько з довгими козацькими вусами, який теж, видно, хвилювався.
Професор запитливо глянув на директора.
— Все готово,— промовив той і з острахом метнув погляд на канаву.— Починайте, Федоре Тарасовичу...
Дядько з козацькими вусами кивнув Петровичу і ще двом робітникам, і вони полізли з волоком у канаву. Коли вони протягли метрів з півсотні, директор рибгоспу, якого професор звав просто Кость (дружина, мабуть, для того, щоб піднімати його. авторитет, величала Костянтин Іванович), наказав витягати.
Всі, хто був на березі, застигли в напруженому чеканні, тільки я бігав то туди, то сюди, не маючи сили стримати хвилювання. Ось витягли на берег крила волока, показався з води куль, що напнувся, паче надутий. Федір Тарасович підтяг низ неводка, щоб риба не пройшла попід ним, і, взявши велику підсаку, занурив її в каламутну воду. Він зразу витяг її, і всі ахнули.
Але ахнули не тому, що підсака була повна риби. Ні, цього сподівалися. Ахнули, бо риба в підсаці була криваво-червона.
Професор взяв у руки рибину, вкриту виразками і червоними плямами.
— Краснуха! — сказав він.— Звичайнісінька краснуха...
Всі мовчали.
(Продовження на наступній сторінці)