«Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» Іван Багмут

Читати онлайн повість Івана Багмута ««Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим»

A- A+ A A1 A2 A3

Уві сні я відчував якесь незвичне хвилювання, таке гостро тривожне і в той же час приємне, що прокинувся, Позіхнувши, я втяг у себе повітря і враз розплющив очі. Десь поблизу були звірі. Мої ніздрі роздулися, нервово заходив хвіст, очі шукали здобич, У вечірньому присмерку, що оповив кімнату, я побачив звірів. Принишклі, боячись писнути, вони біліли в своїх клітках. Раптом враження дня нахлинули на мене, і я забув усе. Забув туляремію, забув довір’я піонерів, що призначили мене завідувати куточком живої природи, забув добру вчительку, що рекомендувала мене дітям як ввічливого, добре вихованого кота. Свідомість пронизувало: "Я — цар звірів! Все боїться мене! Все належить мені! Я все можу!"

Нечутно ступаючи, я йшов пустелею, серед розкиданих то тут, то там таблеток-пірамід, до звірів, що біліли поміж розкішними пальмами, які височіли в пофарбованих зеленою фарбою діжках. Нині, пишучи ці рядка, я можу спокійно аналізувати свої переживання. Піднесення моє було таке сильне, що я забув своє сибірське походження і уявив себе не в тайзі, як це бувало звичайно, коли я мріяв чи потрапляв у нові умови, а в африканській пустелі.

Раптом до мене долинув жалібний виск збожеволілого від жаху звіреняти. Свідомість моя потьмарилась. Я нічого вже не пам’ятав і, як навіжений, стрибнув до своєї жертви. Клітка луснула, в пазурах у мене забилася миша. Запах крові запаморочив голову, і я, скаженіючи, бив, гнув, трощив клітки і давив звірів — мишей, пацюків, птахів.

Покінчивши з наземними тваринами, я кинувся до акваріума.. Вода охолодила мене, хоч я не вмочив навіть лап,— досить було уявити себе мокрим!

— Ну що ж! Живіть! — промовив я до рибок.

Після такої напруженої праці мені захотілося їсти, і я підійшов до ще теплого пацюка.

"А туляремія?" — озвався внутрішній голос, і я ступив крок назад.

"Дурень! — пролунав другий голос.— Хіба в школі держатимуть хворих тварин?"

Я вагався, а дражливі запахи розпалювали апетит.

— Пан чи пропав! Двічі не вмирати! — вигукнув я і розпочав бенкет.

Боже, яка смачна їжа, коли ти сам її здобув! Яка насолода ласувати нею після важкої праці!

Я поїв майже все і розлігся серед кімнати. Хоч я недавно прокинувся, але мене знову хилило на сон. Я не стримував себе і незабаром заснув. Снилася спочатку тайга, потім Африка, а далі почали душити кошмари. Невідь звідки з’явилася дружина Письменника і, тримаючи в руці величезного віника, грізно кричала: "Мерзотник!" Поряд стояв Письменник і дражнився: "Дрллляс-туйте! Так некллясивенько!" Він не посміхався, як це було звичайно, коли перекривляв мене, а промовляв похмуро, і саме це мене жахало.

— Убити його! — раптом розлігся голос диригента хорової капели, і я прокинувся.

Ні Письменника, ні його дружини, ні диригента не було. В кімнаті юрмилися діти у червоних галстуках і, обступивши мене, вигукували погрози на мою адресу.

— Я хочу спати,— сказав я і, труснувши головою, повернувся на другий бік.

— А! То ти ще й не каєшся! — обурився той хлопчик, що розповів мені про моїх родичів. Він схопив мене за в’язи і підняв високо вгору.— Подивіться на цього мерзотника!

Я згадав ніч і зрозумів усе. Що ж мені буде?

— Він знищив наші експонати і заслуговує на смерть! — промовив хтось з натовпу.

Справа повертала на кепське. І як я так необачно піддався хвилинному настрою? Про туляремію подумав, а про небезпеку — ні. Затаївши дух, я чекав, що скажуть школярі. Всі мовчали. У мене зажевріла надія: жорстоку пропозицію не підтримали маси.

— Вигнати його з школи! — пролунав голос.

— Вигнати! Вигнати! — заверещали всі, і я вперше в своєму житті дізнався, що дитячий гамір може бути приємний для вуха.

Мене вигнала з школи, але не на вулицю. Учень 7-го класу, син убиральниці Сергій, взяв мене за шкірку і запросив до себе. Я погодився. Так кінчилася моя педагогічна діяльність і почалась нова сторінка життя.

До родичів!

Хоч харчі на новому місці були гірші, ніж у Письменника, але почував я себе тут краще. Головне, я підвищував свій загальноосвітній рівень. В той час, як Письменник писав і обдумував свої художні твори мовчки, Сергій вчив уроки завжди вголос. Я уважно слухав його і культурно зростав. У мене навіть з’явилась надія дістати повну середню освіту. А чого ж? Коли я проживу тут довгенько, то й закінчу школу. Мене часто охоплювали честолюбні мрії. Справді, коли мене зовсім неосвіченого призначили на завідувача куточком живої природи, то до яких висот зможу я піднятись, маючи середню освіту!

Можливо, мене призначать якимось відповідальним ревізором на продовольчу базу чи лабораторію, де аналізують продукти. Я тоді не думав про літературну кар’єру, бо був дуже молодий і мені ще нічого було розповісти людям корисного і повчального. Писати ж для заробітку я вважав, як і Письменник, у якого минули мої юнацькі дні, недостойним. Дрібний випадок перевернув усі мої плани.

В літературі випадкові зустрічі, випадкові події як рушії сюжету вважаються несолідним, щоб не сказати дешевим прийомом. Але в житті випадок відіграє величезну роль і спричиняється інколи до таких наслідків, яких і не сподіваєшся. Що це так, підтверджу прикладом з особистого життя.

Це сталося приблизно через рік після того, як я оселився в Сергія. Якось мати дала йому грошей, щоб він пішов до зоопарку.

— Ну, Лапченко, зараз побачу твоїх родичів,— озвався він до мене.— Передати їм привіт від тебе?

— І я піду до зоопарку! — крикнув я.

— Чуєте, мамо, він каже, щоб я передав привіт.

— Ну, добре, йди вже! — одмахнулась від нього мати, що збиралася мити підлогу і намагалася якомога швидше випровадити хлопця з дому.

Я швиденько зіскочив з вікна і, бачачи, що Сергій не збирається брати мене, з криком забігав по хаті: — До родичів! Я хочу до родичів!

Сергій спіймав мене і, кинувши геть від себе, швидко вийшов надвір і зачинив за собою двері. Це мене розізлило, і я з новою силою зарепетував:

— До родичів! До родичів! До зоопарку!

— Ану, тихше! Зчинив галас! — суворо промовила Сергієва мати і замахнулась віником.

Цей жест завжди викликав у мене неприємні відчуття. Я гадаю, що і людина принижує себе, вдаючись до сили там, де повинні діяти логіка і переконання. Звичайно я в таких випадках знищував презирливим поглядом насильника і замовкав, але зараз не міг стерпіти і тяг своє:

— До зоопарку! До родича! До царя звірів!

Моя затятість вплинула на хазяйку, і вона відчинила двері.

— Йди! Хай тобі грець!

Хіба знала ця добра жінка, що це буде остання розмова між нами? Тоді я образився, але нині, пишучи ці рядки, я розумію її: вона просто піддалась настрою, не знаючи, що станеться через якусь годину.

Був чудовий ранок тієї осінньої пори, яку люди називають бабиним літом. Я знав, де зоопарк, до того ж сліди Сергієві ще не вивітрилися, і пішов на запах. Прикра розмова з Сергієвою матір’ю потроху забувалася, інші, приємні думки пойняли мене.

"Я йду на побачення до своїх родичів — царів! Я родич царя!"

Розумію, що такі настрої не гідні свідомого кота, але не можу втриматися... До чого ж засіли у наших душах пережитки минулого!

В святковому піднесенні, розпустивши хвіст трубою, я повільно чвалав майже порожньою вулицею, коли раптом побачив собаку. Шолудивий, брудний пес біг серединою вулиці, боязко оглядаючись на всі боки, щоб "друг-людина" не кинув в нього каменюкою.

"Жалюгідне створіння!" — подумав я і подався ближче до паркана, щоб сховатися в дворі, коли собака кинеться на мене.

"Друг людини"! А чому ж твій друг так ставиться до тебе? Чому люди свою дитину називають котиком, а не щеням? Чому слово "щеня" образливе для твого "друга"? Чому зараз біжиш, висолопивши язик, голодний і побитий, і боїшся попросити в свого "друга" допомоги? Чому не поважають тебе?

"Тому,— відповідав я,— що в тебе немає почуття власної гідності. Ти — підлабузник, запобігливо зазираєш в очі людини, не ображаєшся, а винувато махаєш хвостом, коли твій "друг" штовхає тебе ногою! Я радий, що ти такий жалюгідний, це тобі за твоє підле поводження з котами і кішками!"

Собака побіг геть, я провів його поглядом і, глибоко замислившись, побрів далі. Думки мої набрали чисто філософського напрямку. Я думав: що важливіше — сила фізична чи моральна? Проблема була складна, В ситуації "собака — кішка" я схилився до сили моральної, а в ситуації "кішка — миша" фізична сила мене більше вабила.

На якусь мить я одірвався від своїх думок, бо проходив повз кінотеатр і побачив біля входу кількох хлопчиків без червоних галстуків, але з червоними, мокрими носами. Я не люблю школярів без червоних галстуків, від них можна сподіватися чого завгодно, і тому стараюся бути від них геть далі.

От і зараз стоять вони біля входу в кінотеатр і з заздрістю дивляться на дорослих, що спокійно, з квитком у руці, заходять до приміщення. А в хлопців квитків нема! Чому? Тому що дорослі не дали їм грошей. А чому не дали грошей? Тому що ці хлопці погано вчаться, не слухаються старших.

Дорослі теж добрі. Заходять у приміщення і не нагримають на цих червононосих, що їм, мовляв, нічого тут вештатися, що треба йти готувати уроки або гратися з іншими дітьми. Просто дивуєшся, які бувають байдужі люди до найголовнішого в їхньому житті.

(Продовження на наступній сторінці)