— От і добре, — задоволено промовив Уяган.--Тепер така справа: незабаром прибуде сюди голова кочової ради Биякан. Треба, щоб він відчитався за свою роботу перед виборцями. І спитайте його, чому він тоді втік від наймитів. Я гадаю,, що наймити оберуть нового голову.
Уяган того ж дня виїхав до сусідньої ріки.
Зуб, залишившися сам, зразу ж приступив до головного: до вилучення з куркульських табунів оленів для наймитів. У великій юрті зібралися всі, хто працював у Істапа і Кирика.
— Товариші,—сказав Зуб, — радянська влада піклується про вас. Вона видала закони, що захищають трудящих, і пильно стежить, щоб ці закони виконувалися. Зараз ми маємо змогу виконати закон про сплату куркулями всього того, що заробили наймити. Давайте ж точно з'ясуємо, скільки кому належить одержати оленів, ;— адже ми з вами будемо забирати їх у куркулів.
Збори відповіли на Зубові слова схвальним гомоном.
— А як воно буде?—спитав старезний дід Чандор, який прослужив у Кирика все своє життя. — У табуні мало биків, усім наймитам невистачить. То як воно буде! чи можна одержати важенок1?
— А чого ж? Схочете — візьмете биків, схочете — важенок. Яких схочете, таких оленів і візьмете, — сказав Зуб, не розуміючи, чому це цікавить старого.
— О! — зрадів Чидор. — Це було б дуже добре, щоб і важенок узяти. — Потім з недовірою глянув на Зуба і промовив: — А ти добре знаєш закон? Може ти помилився?
Гаврило усміхнувся і попросив слова.
в а ж е н к а — самиця оленя.
— Куркулі дуже хитрі, — сказав він, — і лукаві. Вони нікому не давали і не продавали важенок. Хіба тільки родичам. А чому? Тому, що той, у кого є важенки, матиме потім оленят, стане багатим і не піде більше пасти чужих оленів. Такі хитрі, такі лукаві оті куркулі!
— Так, так, — загула решта наймитів. — Куркуль не продавав важенок. Такий лукавий...
Зуб заспокоїв збори, запевнивши, що кожен наймит одержить і биків і самиць.
— Товариш Зуб каже правду,—підтвердив Кузьма.— Я розмовляв з Уяганом. Уяган каже, що можна брати і важенок. Такий закон.
Ця заява відразу знищила всі сумніви, і наймити перейшли до основного: стали по черзі говорити, хто скільки років працював у куркуля. Після кожного такого виступу Юра і Мача записували число років, множили на двадцять чотири і оголошували результат. А решта присутніх підтверджувала, що наймит правильно сказав, скільки років він працював у куркуля.
Пізно вночі, коли всі наймити-чоловіки підрахували належних їм оленів, Кузьма обернувся до жінки, що сиділа позаду чоловіків:
— Кажи.
Жінка засоромилась і відсунулася в глиб юрти.
— Що таке? — поцікавився Зуб.
— Та ось Ганна не знає, чи жінкам теж можна одержати за роботу, — промовив Кузьма. — Вона пасла оленів у Істапа...
— А як же інакше? — здивувався Зуб. — Звичайно, їй належить плата.
— У законі про жінок не сказано, — несміливо промовив хтось із чоловіків.
— Радянська влада, — урочисто сказав Зуб, — оголосила основний закон, за яким жінка має однакові права з чоловіком. — І, звернувшися до наймички, спитав: — Скільки ви років працювали в Істапа?
— Вісім, — відповіла та.
— Правильно, вісім років, — підтвердили люди.
— Вам належить сто дев'яносто два олені, — оголосив Юра.
Після Ганни ще кілька жінок, що працювали в куркуля, подали свій голос, і Юра вирахував, скільки їм належить одержати оленів.
Нарешті всі підрахунки були закінчені. Наймити мали одержати разом понад шість тисяч оленів. У куркулів залишалося близько півтори тисячі. Коли4 Зуб оголосив ці результати, радісний гомін наповнив юрту.
Гаврилова дружина, що уважно слухала все, про що говорилося на зборах, вийшла наперед.
— Тихше, тихше, — зашепотіли навколо. — Атакан1 хоче щось сказати.
— Радянська влада — самий перший влада, — сказала стара. Горе моє — я осліпла. А як хотілося б мені побачити тих людей, що привезли нам щастя в гори. Дякую вам, дякую від усього орочського народу, — і вона простягла Зубові обидві руки.
Зуб схвильовано і сердечно потиснув руки сліпої.
Жінка підвела голову і, ніби прислухаючися до чогось, чекала, поки змовкне радісний гомін наймитів, що з словами подяки зверталися до Зуба.
— Я стара жінка. Я багато бачила на своєму віку, — продовжувала вона. 1— (Бувало так: має ороч сотню або й дві чи три сотні оленів, живе добре, а потім одразу нападе на худобу хвороба, і людина втрачає все своє багатство, ставить юрту на березі моря і вже ніколи не повертається в гори, ніколи не їсть оленячого м'яса, не їздить на олені за білкою. От ми зараз одержуємо багато оленів. Стільки оленів, що одній родині їх не випасти. То я хочу спитати вас, як будемо далі жити? Тут нам розповідав руський хлопчик Юра про колгоспи. Хороше живуть люди в колгоспі, бо вони один одному допомагають. От і ми давайте жити так дружно. Всіх оленів зведемо докупи, і тоді в нас буде такий великий табун, якому не страшна буде ніяка пошесть. Скільки я живу, а в Істапа і Кирика завжди був великий табун, хоч яка зла хвороба не нападала б на їхніх оленів. А ті, в кого оленів було менше, рано чи пізно ставали бідняками. Коли наші олені будуть спільними, тоді не буде так, що в одного вони похворіють — і він стане бідняком, а другому пощастить — і він залишиться багатим. Коли житимемо гуртом, ми всі будемо багаті.
Вона скінчила говорити, і її обличчя застигло в чеканні.
1 Л т а к .і н — жінка.
— Правильно сказала атакан, — підтвердив її слова Кузьма.
Правильно! Самий правильно! — схвально пролунали голоси наймитів.
— Розумна жінка у етикана Гаврила!
Гаврило задоволено усміхався. Дружина висловила те, що він думав сам. *
— Так. Будемо жити колгоспом, — сказав він, — Хай кожен, хто згоден зі мною, скаже про це зараз.
Зуб поставив пропозицію Гаврила на голосування.
— Хто за те, щоб організувати колгосп, хай піднімуть руки.
. — Ні, — заперечив Кузьма. —. Голосувати треба по-орочському.
— Так, так, — поспішив згодитися Зуб, який ніяк не міг звикнути до нового для нього порядку голосування.
— Хай амаганджа скаже свою думку, — почулися голоси.
Старий наймит, що цікавився, чи можна брати в куркуля важенок, твердо сказав:
— Я за те, щоб жити колгоспом. Я віддаю в колгосп свої п'ятсот дев'яносто чотири олені.
Один за одним наймити заявляли про своє бажання вступити в колгосп. Коли всі висловилися, Кузьма запропонував завтра ж приступити до вилучення з куркульського табуна наймитських оленів. Радісні, весело розмовляючи, люди розходилися з юрти.
СПАСИБІ СТАЛІНУ
До світанку було ще далеко, а в усіх юртах уже палали вогнища. Вирішальний, давно очікуваний день настав.
Радісно схвильовані наймити сідлали оленів. У темряві чулися збуджені розмови. Ще не розвиднілося, а всі, кому належало одержати заробіток за багаторічну працю, виїхали до табуна. За чоловіками їхали жінки, дітвора з веселим галасом супроводжувала дорослих. Юра і Мача в оточенні хлопчаків галопом мчали туди, де тисячі тварин, як хмара, посувалися схилом гори.
В неясному ранковому світлі табун здавався темною плямою, тільки інколи, відбившися від стада, раптом виринала голова з гілчастими рогами, і олень, хрокаючи, знову ховався в рухливій гущі.
Наймити зібралися до купи.
— Ну, будемо починати! — звернувся Гаврило до інших.
— Давайте! Давайте! — весело загули наймити.
— В цьому табуні, — сказав Гаврило, — три тисячі сто вісімнадцять оленів. — Весь табун наш.
— Давайте, — промовив молодий наймит, — заберемо весь табун. Не будемо перераховувати. А з другого табуна візьмемо стільки, скільки не вистачає нам.
— А печатка? — спитав його Гаврило.
— А-а... — зніяковів юнак.
— Яка печатка? — не зрозумів Зуб.
Дід Чакар, який, забувши про свою старість, виїхав разом з усіма до табуна, пояснив:
— У кожного оленя є Істапова печатка. Маленька кругла дірочка на вусі. Коли ороч купує оленя або коли в нього знайдеться оленятко, він тоді ставить свою печатку. А інакше як узнаєш, чий олень?
— Коли просто сказати, що цей табун наш — хто повірить? — обізвався інший наймит. — Головне — печатка!
Наперед виїхав старий Чидор.
— У мене ніколи не було своїх оленів, — сказав він, — то я хочу побачити, скільки їх тепер у мене, скільки оленів я передаю в колгосп.
— Самий правильно! — загули навколо.
— Переклади начальникові мої слова, — звернувся старий до Чакара. — Хай руський скаже, чи правильна моя думка?
— Правильна, — промовив Зуб. — Кожен наймит повинен побачити, скільки він одержує оленів.
— То, може, спершу і кожен поставить свою печатку? — спитав Хтось з гурту. — А потім будемо ставити спільну печатку.
Це питання викликало жваві балачки. Орочі порадилися між собою, і Гаврило висловив загальну думку:
— Ні. Печатку зразу ж треба ставити колгоспну. Навіщо мучити оленів?
(Продовження на наступній сторінці)