— Ну, — сказав Петров, — давайте сюди Дойду. Тільки тепер Юра побачив, що трохи далі від розколини, за кущами сиділо і стояло кілька чоловіків.
— Істапа сюди! — гукнув хтось з орочів, і через хвилину той з'явився в супроводі Кузьми і червоноармійця.
Кузьма замість привітання весело підморгнув Юрі і потім підштовхнув Істапа до Петрова. Куркуль, із зв'язаними руками, зробив крок і спинився, похмуро поглядаючи на своїх наймитів.
— Що це таке? — суворо промовив Петров, показуючи на ящик із зброєю.
Істап мовчав.
— Що це? Жовтий дух чи гвинтівки? — ущипливо спитав куркуля Кузьма. — Ти ж казав, що зброї в печері нема.
Істап тільки злісно зиркнув на свого колишнього наймита і продовжував мовчати.
— Мовчи не мовчи, — промовив Петров, — а тебе спіймали на гарячому. Ти прийшов до печери не ховатися, як ти виправдувався, а по зброю.
Хлопці тепер зрозуміли, чому тоді так несподівано впав мотуз із каменем: Істап, побачивши загін, кинувся тікати.
Тим часом червоноармієць, що перший спускався до печери, виліз на світло і доповів Петрову про кількість знайденої зброї. Потім він глянув на Юру і ніяково посміхнувся:
— Ну й перелякав же ти мене. Головне, що несподівано. Ці прокляті куркулі все про дух казали... А тут тобі враз чортяка з темряви...
Всі голосно розсміялися.
— Ну що ж, — сказав Петров. — Хлопці, мабуть, скучили за своїми батьками. Так?
Юра і Мача вже давно нетерпляче поглядали на прив'язаних оленів, якими приїхали сюди орочі, що супроводили Петрова.
— Коли ми тут не потрібні, ми б поїхали... — сказав Юра.
— От я про це й кажу, — усміхнувся Петров. — Ми тут ще залишимося, а ви катайте!
Хлопці скочили на оленів і помчали до Гаврилової юрти.
РАДІСНА ХВИЛИНА
Два хлопчики шаленим галопом летіли до юрти. Сонце заходило, і небо ставало синім-синім. Та вони не звертали уваги на красу природи, запалені одним бажанням — швидше дістатися додому.
Вони виїхали вже на перевал і, виткнувшись з-за гори, побачили чоловіка, що скаженим алюром мчав їм назустріч на олені. Юра вихопив пістолет і направив свого оленя до невідомого верхівця.
— Стій! — крикнув Юра і стрельнув угору. Верхівець спинився. Хлопці під'їхали до нього ближче,
тримаючи напоготові пістолети.
— О, Гарачим! — впізнав Мача куркулевого племінника.
— Куди ти так швидко їхав? — суворо спитав куркуля Юра.
— Кажи правду, — навів на нього пістолет Мача. — Бо тут тобі й край!
— Я тікав від більшовиків, — зовсім уже злякався Гарачим. — Я нічого не робив. Я тільки чатував Гаврилову юрту, щоб він не втік до більшовиків. Я тільки виконував наказ Істапа...
— А-а, виконував? — загрозливо промовив Юра. —
Повертай назад! — і, пропустивши Гаврила наперед, хлопці риссю поїхали за ним.
У вечірньому присмерку вони побачили, нарешті, свою юрту і невеликий натовп біля неї. Дві постаті відділилися від групи і побігли назустріч верхівцям.
— Тату! — гукнув Мача.
У Юри захопило дух: він побачив знайомі риси дорогого обличчя.
— Тату! — скрикнув він і, зстрибнувши з оленя, упав батькові в обійми.
Зуб притиснув сина до грудей.
— Живий! Живий! — повторював він, не витираючи неслухняної сльози.
— Тату, ти плачеш? — промовив Юра, не помічаючи, що і в нього течуть сльози.— А я думав, що ти не вмієш плакати.
— Це я так, — засміявся батько і схопив сина на руки.
Юра згадав про полоненого, його вже оточили, і Мача з Іллею продовжували допит, початий хлопцями ще по дорозі. Гаврило і Чакар стояли простоволосі біля юрти і щасливо усміхались, дивлячись на Юру. Хлопчик вибачливо глянув на батька і кинувся в обійми до своїх друзів.
Почувши галас надворі, висунулась з юрти Віра.
— Діти! — радісно скрикнула вона. — Мої діти! Живі! — і обняла хлопчиків.
Підійшов Ілля і, як з дорослим, привітався з Юрою за руку.
Всі зайшли в юрту.
Захлинаючись, хлопці розповідали про свої пригоди останніх днів, розпитували про те, як пощастило Іллі доїхати до району, як узнав Зуб, що син його тут.
Раптом у двері просунулась голова в ушанці з червоною зіркою.
— Нарешті, можна поздоровити вас, товаришу Зуб,— промовив Петров, влазячи в юрту і побачивши Зуба з хлопчиком. — Дуже, дуже радий за вас.
— Так, усі нещастя лишились позаду. Дякую вам. А як справи на вашому фронті?
—1 Ну, такий герой, як Кузьма, не дасть маху. Істап з помічниками, родичами, суддями і агітаторами перебуває в надійних руках.
Петров ще раз потиснув руку Юрі і Мачі, потім, спохватившись, що не привітався з хазяїнами юрти, став обходити кожного. Останнім він потиснув руку Істаповому родичу, і всі в юрті зареготали.
— Що таке? — не зрозумів Петров.
— Тисніть йому руку та не випускайте з рук поки що, — засміявся Зуб, — це з тієї компанії... полонений.
Петров суворо глянув на куркуля, і той, що так улесливо усміхався хвилину тому, раптом засмутився.
— Ну добре, — кинув Петров. — А тепер би я випив склянку хорошого чаю по-орочському, міцного, як спирт! Питиму чай! — звернувся він до Гаврила.
Той, привітно і широко усміхнувшись, присунув до Петрова столик з чашками.
— Ви повинні знати, товаришу Зуб, — сказав Петров, — що найбільша радість для хазяїна юрти, коли гість сам попросить їсти або пити. І образа для нього, коли гість відмовляється від чаю.
Він розповів, що Кузьма, який зустрів загін біля перевалу (там загін розділився на дві частини), провів Петрова таким зручним шляхом і так швидко до куркульських юрт, а потім по слідах Істапа до печери, що куркулі нічого не встигли зробити з своєю зброєю.
— Ох, які хороші тут хлопці! — п'ючи чай, задоволено говорив Петров. — Орли! Кузьма, Ілля! Чого варті! А старики? А діти? Чудовий народ! І головне, без хитрощів.
— А де ж товариш Уяган? — спитав Зуб у Петрова.
— Е, його не випустять до самого ранку.
— Що трапилось? — стурбувався Зуб.
— Товариша Уягана оточили наймити в тім кінці табуна, і я так думаю, що розмова у них не кінчиться до ранку. У наймитів є про що спитати, а голові райвиконкому є про що розповісти.
Гаврило розказав гостям, що коли б не Юра, наймити не змогли б прочитати постанову районного з'їзду Рад про встановлення їм плати за роботу в куркулів. Він глянув на хлопчика і додав:
— Скільки я перетривожився за тебе і Мачу. Ну, добро, що все так щасливо скінчилося.
Юра соромливо нахилив голову.
І5н стільки зробили для мене, — з подякою
промовив Зуб до Гаврила.— Я ніколи не забуду цього і завжди буду перед вами винний.
— Що я зробив? — зніяковів Гаврило. — Я зробив те, що повинен був зробити кожний... — сказав він, коли Чакар переклав йому слова Зуба. — Я радий, що все кінчилося щасливо...
НАЙМИТИ ПОЧИНАЮТЬ НОВЕ ЖИТТЯ
Другого дня Петров закінчував допит Істапа і інших винних у змові, а Уяган з Зубом зібрали наймитів і розповіли їм про те, що діється зараз по радянській країні, як народ бореться за нове щасливе життя, про те, які завдання стоять перед наймитами насамперед.
Через кілька днів Петров з арештованим Істапом та його прибічниками повертався на узбережжя.
— Ну, що ж, і тобі, мабуть, хочеться додому? — спитав Зуб у сина.
І тут Юра, який так багато думав про те, щоб добратися до райцентра, відчув, що йому не хочеться розлучатися з своїми друзями — Мачею, Кузьмою, Гаврилом, Чакаром, Іллею... Не хочеться кидати ці суворі, але величні гори, засніжені долини, прибрані інеєм ліси... йому хотілось побачити, як наймити одержуватимуть плату за свою працю в куркуля, як вони будуть організовувати колгосп, хотілось узнати, кого вони оберуть головою...
— Чому ж ти мовчиш? — усміхнувся батько.
— Давай ми залишимось, тату... Адже до Владивостока все одно зараз ие проїхати...
— О, самі правильні слова! — сказав Уяган. — Залишайтеся хоч на місяць на Балигакчані, а я поїду по інших кочових групах. Бо отрута, яку розпустив куркуль, пішла і по інших долинах. Треба поговорити з людьми, розповісти їм правду.
Зуб знав, які першочергові завдання стоять тут, бачив, що роботи непочатий край, і з радістю погодився на пропозицію голови виконкому.
— Я охоче залишусь тут, — сказав він, — і буду радий допомогти, чим зможу, в роботі.
— Люди тут хороші, щирі, працьовиті, — вів далі Уяган. — А першим своїм помічником візьміть Кузьму.
— Це і моя думка, — відповів Зуб. — Кузьма дуже
активний і енергійний. З нього взагалі вийшов би непоганий політпрацівник...
— Так,— погодився голова райвиконкому.—Ось перший доказ цьому.— І він показав Зубові заяву наймита про бажання вступити до комуністичної партії.
— Він хоче звернутися до вас з проханням,— додав Уяган, — щоб ви дали йому рекомендацію. Як ви?
— О, чому ж? З великою охотою. Хто-хто, а Кузьма цілком заслуговує на те, щоб носити почесне звання комуніста. Він це довів своєю боротьбою проти куркулів.
(Продовження на наступній сторінці)