— Так.
— Прогуляємось до прикордонної застави, — запропонував Петров, і вони вдвох вийшли з приміщення.
По дорозі до застави нові знайомі з'ясували, що їх обох цікавить Балигакчан, і вирішили їхати туди разом*.
Міцно потиснувши руку Петрову, Зуб поспішив на пароплав, щоб дати останні розпорядження і вказівки своєму заступникові.
Другого дня Петров під великим секретом розповів Зубові про своє завдання знайти схованку зброї. Свідомість того, що тепер до його особистої справи приєдналася й державна, — адже він візьме участь у розкритті контрреволюційної змови, — надала Зубові енергії. З особливою увагою вони приступили до вивчення шляхів по карті.
— Невже в цьому районі, що має таку величезну площу, тільки тисяча сімсот чоловік населення? — здивувався Зуб.
— Так. Усього тисяча сімсот, з яких півтори тисячі кочівників. Мало? Правда? Зате на кожну людину тут припадає п'ятдесят квадратних кілометрів площі. Отже, одна родина з п'яти чоловік займає тут двісті п'ятдесят квадратних кілометрів землі, або таку саму площу, як усе місто Москва, де живе понад мільйон родин!
— Це виходить по п'ять тисяч гектарів на одну людину! А на Україні на одну людину припадає лише півтора гектара!
— І ці півтори тисячі чоловік, — продовжував Петро, — не живуть на одному місці. Розбиті на кілька груп, воші кочують по цих безмежних просторах, щодня переїжджаючи з місця на місце. От ми збираємось поїхати до кочової групи і повинні чекати місяць, а може й два. Ціла подія! Бачите, який зв'язок! Ця група, покочувавши з рибальні, понад півроку буде відірвана від усякого культурного життя, відірвана від усього світу...
— А чому,— спитав Зуб,— на Балигакчані ще й досі залишилися куркулі? Адже у нас у Союзі їх давно вже ліквідовано як клас.
— Ви давно працюєте на узбережжі? — спитав Петров.
— В тім-то й справа, що недавно. Всього кілька тижнів, як виїхав я з Владивостока і побував у кількох бухтах узбережжя з пароплавом, що забирає рибу. Оце й усе моє знайомство з цим краєм.
— Тоді зрозуміло, — сказав Петров. — Слухайте. По-перше, Охотське узбережжя лише в 1922 році визволене від білогвардійців. По-друге, царська влада і білогвардійці залишили нам важку спадщину: серед орочів страшенна темнота і неписьменність; а політичний радянський актив лише народжується. По-третє, колгоспи тут роблять тільки перші свої кроки.
— Ну, тепер мені ясно, — промовив Зуб. — Тут куркульство буде зовсім ліквідоване тоді, коли колгоспи охоплять більшість населення і зміцняться.
— Правильно, — сказав Петров. — Але ми тут не залишаємо куркулів у спокої. От, наприклад, вашому майбутньому знайомому Істапу Дойді дано на цей рік таке завдання, щоб приборкати його: приставити в кооператив 300 штук оленів по твердій ціні, здати 1 000 білячих шкурок, влітку здати 10 000 рибин кети. І, звичайно, заплатити своїм наймитам за їхню роботу.
— Він здав оленів?
— Ні.
— Чому?
— А от про це ви дізнаєтесь, коли поїдете до нього як представник райвиконкому, — засміявся Петров. — А коли вас цікавить, що відповідає нам Дойда, можу сказати: "Наймити погано мене слухаються, олені дикі, їх важко спіймати, а спіймаєш — вони знову розбігаються. Я почав їх гнати до узбережжя, а тут почалась пурга, і вони всі порозбігалися". Отак він виправдується.
— А наймитам сплатив Істап за їхню роботу?
— Про це ми взнаємо, коли поїдемо в гори. Постанову ухвалено лише влітку на районному з'їзді Рад. Ця постанова має величезне значення для нашого району.
Вона свідчить про початок рішучого наступу на куркульню. Ось ця постанова найяскравіше покаже наймитам справжнє обличчя куркулів.
— Тепер мені все зрозуміло, — хитнув головою Зуб. — А спочатку здавалось просто диким: 1932 рік і... куркулі на нашій Радянській землі!
— В такому разі давайте поїдемо до бухти Строкатих Скель. Я певен, що зброя вже в горах, але оглянути берег треба.
— У мене є зауваження, — сказав Зуб.
— Прошу.
— Коли я останній раз був у бухті Нігілян, я бачив якісь вогні в напрямку бухти Строкатих Скель.
Він розповів про всі обставини появи і зникнення вогнів на морі, і Петров повеселішав: тепер шукати місце, де приставало судно, буде значно легше. '
Швидкий катер морської охорони вже через дванадцять годин по виході з райцентра врізався в пісок бухти.
Петров і Зуб з цікавістю розглядали стрімкі різнокольорові кручі, що височіли над морем і з обох боків оточували береги вузької річечки. Скрізь — голий камінь. Лише де-не-де з-під скель сиротливо стирчали ріденькі кущі топольника та вільхи.
— Дике місце, — .промовив Петров і пішов берегом. Незабаром він спинився біля купки попелу, віддалік
якої лежало роздавлене залізне відро.
— "Кавасімі-Моро", — прочитав він напис на відрі і, взявши його під пахву, почав уважно розглядати землю навколо багаття.
— Все! — сказав він нарешті. — Ось дивіться! — І показав на купку оленячих бібряшків. — Чи може сюди приїжджали ловити рибу?
— Ні, в цю річку риба не заходить, — відповів Зуб.
— Тепер оглянемо кущі. Коли знайдемо свіжі сліди сокири, — немає ніяких сумнівів, що судно зустрічали кочівники.
Вони пройшли до самих скель.
— Прошу, — сказав Петров, — дивіться, тут рубали дрова не більше як три-чотири дні тому. Отже, зброю треба шукати в горах, — Закінчив він і попрямував до катера. — "Кавасімі-Моро"... — промовив він. — Пожалкує "Кавасімі-Моро", що залишила тут відро.
СОБАЧА ЗАПРЯЖКА
Довго тяглися дні і тижні, поки, нарешті, випав сніг. За цей час Зуб докладно вивчив усі матеріали про Балигакчан, що були в райвиконкомі. Не раз він прочитав список наймитів, не раз говорив з Уяганом про цих людей. А голова райвиконкому знав майже кожного жителя свого району в обличчя і про кожного міг розповісти дуже багато потрібних подробиць.
— Голова кочової ради Пилип Биякан, — розповідав Уяган, — не приїхав улітку на районний з'їзд Рад. Це мене дуже непокоїть. Кажуть, що він захворів. Чи так це? А може підпав під куркульський вплив? Як тепер перевіриш його роботу?
Зуб розумів, що довідатись, як працює Биякан у горах, можна лише на місці.
— Тільки б добратися туди, — зітхнув він, — а перевірити.... Я думаю, що перевірити роботу голови кочової ради буде не важко. Коли він організував наймитів і бідноту на боротьбу проти куркуля — значить, працює добре, коли ні — його робота нічого не варта.
— Самий правильно! — погодився Уяган. — Та коли Биякан і нічого не допоможе вам, ви знайдете там чудових помічників серед наймитів. Особливо зверніть увагу на Кузьму. Це товариш того комуніста Чимена, що його послали вчитись і про якого я вам уже розповідав. Кузьма досить свідома людина і цілком надійна політично. Ми хочемо прийняти його в партію. Придивіться до нього, поговоріть з ним.
Багато ще розповідав Зубові Уяган про пастухів і мисливців, що живуть на Балигакчані, про звичаї орочів, про першочергові завдання.
Нарешті, на початку грудня можна було вирушати в дорогу. Правда, каюри, як називають на узбережжі погоничів собачих запряжок, не радили їхати, поки не встановиться цілком надійний шлях, але Зуб і Петров не могли більше чекати.
І от дві нарти, кожна запряжена дванадцятьма собаками, стояли біля райвиконкому, готові вирушити в гори.
Мандрівники взяли для собак на шість днів риби, з тим щоб, прибувши в гори до орочських кочовищ, перевести собак на оленяче м'ясо.
— Мало снігу одначе, — хитали головами каюри-камчадали, — важко буде їхати.
— Доїдемо? — спитав Петров у провідника Чави, ороча з Балигакчану, що похмуро стояв коло нарти.
— Не знаю, — відповів той.
— Доїдемо! — весело промовив Петров і поплескав провідника по плечу.
Уповноважений Державного Політичного Управління не міг чути, як учора ввечері Мукашов сказав провіднику:
— Є наказ Істапа про те, що руські не повинні доїхати до табунів.
— Як я виконаю цей наказ? — спитав ороч.
— Ти водитимеш їх по горах доти, доки не вийдуть харчі для собак, і вони змушені будуть повернутися назад ні з чим.
— А коли ми випадково зустрінемо кочівників? ^ Начальник станції подумав і, дивлячись на Чаву
колючим поглядом, суворо сказав:
— Ти чув наказ: руські не повинні доїхати до табунів. Більше я нічого не скажу.
Це було вчора ввечері, а сьогодні коло нарт зібралося майже все населення райцентра, проводжаючи експедицію. Голова райвиконкому давав останні поради і вказівки: там, на місці, обов'язково добитися від куркулів, щоб вони дали 200 їздових оленів для перевозу продуктів у гори. Він, голова райвиконкому, певен, що Зуб виконає це завдання. Наймити йому допоможуть — адже ці олені повезуть чай, борошно, порох, мануфактуру для наймитів і бідняків.
А в дорозі щоб зразу не переганяли собак. Коли звикнуть, тоді вони і півтораста кілометрів за день зроблять, а спочатку краще потихеньку їхати.
Собаки, вишикувавшись у довгу шерегу, розумними очима озиралися на своїх пасажирів, помахуючи хвостами.
— Ну, рушаймо, — сказав Петров і взявся рукою за нарту.
(Продовження на наступній сторінці)