— "Невже плаче", — подумав хлопець. Справді, через хвилину Панько почув тихе квиління. Микола йшов похнюпившись, плечі йому раз у раз здригалися, і весь вигляд у нього був такий нещасний, що Панько вже готовий був наздогнати його і помиритися. Але рішучості на такий крок у нього не-вистачило.
— Розревівся, рева… — пробував Панько зневажливими словами викликати колишню ворожість до Кваші, та нічого не виходило, і на серці ставало ще важче.
Сумний і неспокійний повернувся Панько на греблю. Він спробував пограти в футбола, але перед очима весь час стояла похнюплена постать Кваші і заважала зосередитися на грі. Він пішов до вітряка, але й тут не відчув заспокоєння. Вирішив пройти аж до криниці, коли його гукнула Аргунь.
— Де ти ходиш? Степан Юрійович казав мені, щоб ми з тобою пішли до Кваші. Коли ми підемо? Сьогодні?
— Краще завтра, — почервонів Панько. — Ні, краще післязавтра.
— Чому аж післязавтра?
Панько мовчав. Не розкаже ж він голові свого загону, що вже бачив сьогодні Миколу.
— Може, ти думаєш, що Микола за сьогодні та за завтра передумає і сам прийде в загін? — сказала Аргунь цілком серйозно, не помітивши ніяковості хлопця.
— Еге, еге… — зрадів Панько несподіваному виходу.
ЗЛИВА
Білі круглі баранчики хмар пливли небом, і від того сонячний день був ще сліпучішим. Низько, майже черкаючи крилами землю, літали ластівки, і тільки шуліка ніби застиг, розпластавшися високо в повітрі.
— Ну й пече! — чулося то там, то тут серед школярів, що, обливаючись потом, працювали на греблі.
— От парить! Не інакше — буде дощ, — говорив, поглядаючи на небо, коваль біля польового горна.
Степан Юрійович, побоюючись зливи, наказав сипати ґрунт тільки на внутрішній бік греблі. Панько з радістю спостерігав, як швидко росте насип. За першу зміну гребля піднялася майже на півметра. Правда, зросла вона лише з одного боку, зате ж як зросла!
Група комсомольців на чолі з теслею перевіряла ляду в трубі, щоб закрити трубу і спробувати затримати дощову воду в ставку,
Панько раз у раз поглядав на небо. От було б добре, коли б випав великий дощ, такий дощ, щоб води набрався повний ставок. Тоді не треба було б чекати наступного літа і можна було б зараз купатися. По обіді на обрії виникла темно-синя хмара. Ще гострішим став запах прим’ятої трави, квітів. Задуха збільшилась. Млин, що крутився вранці, завмер.
В полудень хмара потемнішала. Десь далеко глухо і грізно гуркотів грім. Степан Юрійович викликав по телефону голів четвертого і шостого загонів, що працювали на греблі. Горніст дав сигнал прибути до палатки головам п’ятого і сьомого загонів.
— Насувається гроза. На греблі залишаться тільки комсомольці і старші піонери, а ви всі зразу ж додому!
Хтось несміливо запротестував, але Степан Юрійович суворо припинив балачки і наказав бігом вирушати до села. Школярі швидким кроком посунули від греблі. На будівництві враз зменшився гамір. На насипу порідшало людей, але робота пішла ще напруженіше. Сам Степан Юрійович став біля вагонеток, і хлопці, заохочені прикладом старшого піонервожатого, кидали землю ще з більшим запалом.
— Звичайно, — казав Степан Юрійович під час короткої перерви, поки вагонетки вивантажували, — злива може нас і обійти, з великої хмари буває часто малий дощ, але ми повинні підготуватися. Балка має величезний басейн. Коли випаде величенький дощ, води тут може стільки набратися, що перехлесне і греблю…
— Ну, і нехай перехлесне. А решта ж води залишиться в ставку, — з блискучими від радості очима, що ставок наповниться, промовив Панько.
— Член комісії трохи не доганяє,— дивлячись на Панька зверху вниз, сказав Гриць.
— Бачиш, у чому справа, — лагідно звернувся до Панька Степан Юрійович, — коли вода перехлесне греблю, то вона її розмиє. Вода винесе весь насип у балку.
— Невже? — здивувався Панько, не вірячи, що таке може статися.
— На небо глянь! — промовив Гриць, беручись за лопату. — Невже!
"Задавака!"— хотів сказати Панько, але змовчав.
Хмара швидко насувалася. Раптом сліпуча блискавка розколола небо, і враз ударив грім.
— Припиняйте роботу! Вагонетки можуть притягти до себе грозовий розряд, — з тривогою в голосі промовив Степан Юрійович і дав наказ; — Негайно всі геть з греблі!
Комсомольці і піонери зібралися біля палатки, обговорюючи, як сховатися від дощу, бо всі вміститися в палатці не зможуть. А хмара росла, темнішала, закривала все небо. Розкоти грому дужчали. Прилинув перший подув вітру і приніс прохолоду, насичену вологою.
— Давайте зробимо з матів курінь! — запропонував хтось.
— Давайте вітряк укриємо та й сховаємось у ньому, — почувся другий голос.
Хлопці нашвидку забили кілька жердин, дівчатка принесли мати, і за кілька хвилин курінь був готовий.
Десяток хлопців разом з теслею вкривали верх вітряка і одну стіну рами з того боку, звідки подував вітер.
Панько заліз аж на вал вітряка і, допомагаючи теслі, спостерігав тривожну метушню на колгоспних полях. Раз у раз махаючи батогом, гнав волів з порожньою гарбою колгоспник, що возив бур’ян і кукурудзу для силосу, бігли додому дівчата з бурякової ланки, метушилася, поспішаючи до дощу вивершити стіг сіна, група колгоспників, поспішав водовоз, направляючись до села з порожньою бочкою. І тільки лінійка Корнія Корнійовича їхала в поле до сіножаті. Видно, голова колгоспу турбувався, щоб не залишилося незаскиртованим сіно.
Якась тривога відчувалася, здається, в самому повітрі. Вона передавалася хлопцям, і вони поквапливо закріпляли мати до брусів рами, прив’язували їх до валу вітряка, придавлювали зверху жердинами.
Хмара з синьої стала чорною, навколо потемнішало, ніби смеркалося. Безперервно спалахували блискавки, розкоти грому злилися в суцільне гуркотіння.
Панько вже зліз з горища і вмостився на точилі. Раптом він почув якийсь дивний шерех. Він визирнув з вітряка і не впізнав місцевості. Сіра пелена закрила все навкруги, не видно було ні обрисів балки, ні окружних полів. З кожною хвилиною мряка насувалася все ближче і ближче, шерех перетворювався на глухий гул. Ось зникла з очей криниця, що біля греблі, а ще через секунду потоки дощу закрили насип, вагонетки, палатку. Дощ ішов суцільною стіною так, що за три кроки не видно було нічого.
Притиснувшись один до одного, вражені небаченою силою зливи, сиділи у вітряку десяток піонерів. Крізь солом’яну покрівлю на них текли цілі ручаї води, вітер забивав рясні бризки з боків, і діти, мокрі як мишенята, тільки щільніше тулилися один до одного.
Якийсь час Панько зовсім забув думати про те, чи наповниться ставок чи ні. Вся його істота прагнула тільки захиститися від дощу. Він втяг голову в плечі, насунув комір сорочки аж на чуприну і сидів, прислухаючись до несамовитого стукотіння крапель. Незабаром йому стало холодно від безперервних струмків води, що текли за шию і по всьому тілі. Він зціпив зуби, стиснув кулаки, але не стримав тремтіння і враз голосно зацокотів зубами. Тоді він підвівся, рвучким рухом скинув з голови сорочку, весь розправився, і від цього ніби стало тепліше.
"Що ж робиться на греблі?" — подумав він вдивляючись, але глибокий морок заслав усе навколо.
Раптом яскрава блискавка розкраяла темряву, і він побачив, що балка вгору від греблі залита водою.
Густий рій бульбашок здіймався на новоявленому плесі, і здавалося, що вода кипіла.
— Хлопці, дивіться! Ставок! — гукнув Панько, але блискавка погасла, і на мить стало ще темніше, ніж було до спалаху.
В вітряку знявся веселий гамір.
Ніхто не хотів сидіти всередині гурту.
Кожен, забувши про холодні потоки води, висувався за прикриття, щоб побачити ставок. Новий спалах освітив на секунду греблю, і радісний вигук вирвався з десятка грудей:
— Ставок!
Помалу стало світлішати. Злива ще не припинилася, але сітка дощу була вже не така густа, і на обрії замерехтіла блакить. Тепер не треба було напружувати зір, щоб побачити, що вода, розлившися далеко по балці, доходила вже до половини височини греблі.
Піонери вискочили з укриття і кинулися в балку, вигукуючи на весь голос:
— Вода!
— Ставок повний!
З палатки вибіг стривожений Степан Юрійович, а за ним комсомольці і піонери. Панько ніколи не бачив, щоб Степан Юрійович бігав. Завжди він ходив поважно. Але зараз старший піонервожатий не біг, а летів так, що школярі враз лишилися далеко позад нього.
Панько прибіг на греблю за Степаном Юрійовичем. Який ставок! Він закрив уже половину балки і збільшувався буквально на очах.
— Степане Юрійовичу, ви купатися? І я з вами! — радісно крикнув Панько, скидаючи мокру сорочку, хоч дощ ще не припинився.
Але старший піонервожатий нічого не відповів на запитання хлопця. Якусь мить він тривожно оглядав верхів’я балки, де вирував брудний потік, бурхливий, як гірська річка, потім перевів погляд на ручаї води, що текли по схилах балки, якусь мить дивився на укіс греблі, що з кожною хвилиною ховався під водою.
(Продовження на наступній сторінці)