— Панько! — крикнув Микола, але хата від повітки була близько, і Панько не зрозумів, чи чує він голос Миколи просто чи в телефон.
— Чую! — засміявся він, не прикладаючи коробочки до рота.
— І я тебе чую! — зрадів Микола.
Але Панька цікавило, чи справді буде чути в телефон. Він затулив одне вухо рукою, а до другого міцно притиснув коро-бочку. Крізь шерехтіння до нього дійшов далекий голос Миколи:
— А ти ще ходиш на ставок?
Панько кинув коробочку і крикнув:
— Усі ходять! Нема дезертирів. А чого ж ти не покажеш мені млинка і точила? Покажи!
— Я передумав…
— А динамомашина де?
— Я кажу, передумав. Панько, давай проведемо телефон від села до греблі. Дістань тільки ниток. Справді! Давай!
— Хе-ге! — засміявся Панько. — Спізнився! У нас на будівництві справжній телефон.
— Що? — перепитав Микола, який слухав Панька через коробочку.
— Та кинь ти свою дурну коробочку — і так чути. У нас, кажу, справжній телефон. Аркадій Іванович привіз з міста чотири апарати.
— Бре? — здивувався Микола.
— Ні, не бре… А гребля вже вище метра. Якби була вода, то можна й купатися. По шию було б!
— Та невже! — Микола не витримав і вибіг з хати. — Невже у вас справжній телефон? І гребля така висока? — питав він, і очі його блищали від цікавості.
— А біля греблі, на пагорку, млин збудували і механізоване точило, — бачачи хвилювання Миколи, викладав усі новини Панько.
— Справді? Я завтра побіжу подивитися. Ні, сьогодні! Ходімо вдвох! Як же ви зробили точило? А в мене не вийшло. Побіжимо зараз на греблю!
Панько аж застиг на місці від внутрішнього задоволення. От тепер він поговорить з Квашею.
— Приходь, дезертире, подивись, як ми працюємо, — сказав він з серцем.
Микола оторопів.
— Та чого ти? Хіба я… — почав він.
— Приходь, приходь, я тебе об точило носом натовчу. Я тобі і телефон покажу… Так покажу, що аж загурчиш від греблі.
Справді, всі піонери працювали, турбувалися, переживали кожен дрібний неполадок, а він, Кваша, прийде тепер на готовеньке. Якраз!
— Ти, може, і купатися прийдеш у наш ставок, як буде вода? Приходь! Я тебе скупаю! Так скупаю, що…
— Дуже мені потрібен ваш ставок, — образився Микола. — Я й сам не піду.
— Ми тебе вже і в газеті намалювали. Приходь, почитай, — продовжував Панько. — Ми тебе і з загону виженемо, дезертире.
— І виганяйте! Я й сам вийду. Потрібен мені ваш загін! — щоб чимсь досадити Панькові, викрикнув Микола.
— А, тобі загін не потрібен? Добре! Сиди тут сам і розмовляй своїм телефоном з кішкою. Тобі ж більше ні з ким говорити. Або ні, не з кішкою, а з свинею. Хто у телефона? Свиня. Хто слухає? Кваша. Ха-ха-ха… — зареготав Панько, задоволений своєю вигадкою. — Свиня і кваша! Якраз підходяща компанія!
— Я сам знаю, з ким говорити! Геть з двору! — зовсім розсердився Микола і схопив ломаку.
Панько відбіг до воріт і, зачинивши за собою хвіртку, перекривив Миколу:
— Я динамомашину зроблю… Електрику в хлів проведу…
— Ех, ти! Отож і сиди в хліві. А до греблі щоб і не припарив!
Залишившись сам, Микола довго стояв серед двору. Потім пішов у повітку до свого телефону. Сьогодні зранку він ні про що не міг думати, крім телефона, а зараз інтерес до нього чомусь зник. Таким нецікавим став телефон, що не хотілося на нього і дивитися. Кваша сів під повіткою на ясла і замислився. Поговорити б у справжній телефон! Раптом він згадав Панькові слова: "Отож і сиди в хліві!", схопився з місця і побіг з повітки до хати.
* * *
Чутка про будування механізованого точила і динамомашини, про встановлення телефону, про ігри на будівельному майданчику швидко розійшлась по селу, і сьогодні балка вирувала веселою галасливою юрбою. Вперше за останній тиждень був повний збір піонерів.
Панька призначили на сьогодні диспетчером. Він сидів у палатці біля телефону і, як тільки чувся дзвінок, брав трубку і записував на аркуші паперу повідомлення та вимоги з окремих ділянок будівництва.
В палатці тільки й чутно було:
— Диспетчер Чоломбитько слухає!
— Говорить диспетчер Чоломбитько!
— Гребля? Вам потрібно коваля на греблю? Зараз викликаю!
— Кузня! Кузня! Коли ви закінчите ремонт вагонетки?
— Гребля! Гребля! Надішліть до вітряка одержати лопати. Вже нагострили.
— Кухня! Чи одержали дрова? Коли буде готовий обід?
Рівно за десять хвилин до дванадцятої він викликав горніста і наказав йому стати біля сонячного годинника, щоб о дванадцятій дати сигнал про кінець роботи першої зміни.
Панько незчувся, як пройшло півдня, так було цікаво.
Тільки здавши чергування іншому піонеру, Панько відчув, що втомився.
— Ну, що, ходив до Кваші? — спитав його Степан Юрійович.
— Ходив.
— Як же він?
— Та як? Прогнав мене з двору.
— Гм… Ти, мабуть, замість загітувати його зразу ж почав лаяти?
— Ні, я спочатку агітував.
— Як же ти його агітував? — пильно дивлячись на хлопця, спитав старший піонервожатий.
— Ну як? Кажу: приходь.
— Треба було розповісти йому, що в нас є і вітряк, і телефон, що Аркадій Іванович думає зробити з комсомольцями динамомашину.
— Про динамомашину я йому не казав, а про телефон ї вітряк казав. Кажу, приходь, я тобі покажу… і точило, і телефон…
— А він?
— А він каже: дуже мені потрібен ваш телефон. У мене свій є.
— Як? — здивувався Степан Юрійович.
— А він з ниток та з коробочок зробив собі телефон і розмовляє з свинею в хліві.
Степан Юрійович здивовано підняв брови.
— Це я так кажу про свиню. Йому ж ні з ким говорити по телефону… — пояснив Панько.
Степан Юрійович замислився.
— Не виконав ти, Чоломбитько, доручення піонерської дружини, — промовив він з докором. — Ну, що ж… Доведеться відрядити до Кваші когось іншого.
— Та навіщо він нам? Не хоче і не треба! Виключити з загону і край!
— А я думаю, що коли б хтось інший пішов до Кваші, то він послухався б, — сказав старший піонервожатий, уважно дивлячись у вічі Панькові.
Панько опустив очі.
— Як ти порадиш? — продовжував Степан Юрійович. — Відрядити когось? Може, прийде?
— Не треба до нього йти, — почервонів хлопець. — На готове кожен ласий…
— Може, ти з Аргунню пішов би до нього? Спробував би ще раз поагітувати, — примруживши око, промовив Степан Юрійович.
— Добре, з Аргунню я піду, — пожвавішав Панько.
— Ну, йди обідай, відпочивай, — закінчив Степан Юрійович. — Агітатор…
Панько вітром вилетів з палатки.
Він пообідав, пограв у футбола, ходив кілька разів точити лопати. Надвечір він знову пішов до вітряка, і тут йому підвезло, як ніколи. Треба було помазати мастилом вал, і цю справу доручили йому,
По драбинці він заліз аж на самий верх вітряка, помастив вал і з цікавістю оглядав безкраї простори, що відкривалися звідси. Разом було видно і їхнє село, і колгосп "Зоря комунізму", а скільки шляхів! Он праворуч — по рівній, як стріла, дорозі мчить півторатонка, здіймаючи хмари куряви, а там, поміж нивами, везуть на волах силосувати кукурудзу, воли йдуть помалу, і куряви зовсім немає. А ось шлях від греблі до села, бач, як покрутився понад балкою. А хто ж це йде сюди?
Маленька хлопчача постать простувала понад самим житом до греблі.
"Невже Микола?" — подумав Панько і став пильніше придивлятися.
— Микола! — впізнав він хлопчика. — Таки закортіло подивитися!
Панько швидко спустився вниз, пройшов до греблі, набрав у пазуху грудок глини і побіг балкою назустріч Миколі. Пробігши метрів з двісті, він обережно, по рівчаку на схилі балки, виліз на гору і виглянув. Микола був зовсім близько. Він напружено вдивлявся туди, де височів вітряк, потім озирався і здивованими очима оглядав жовтий насип греблі, палатку, футбольне поле і піонерів, що метушилися по балці, хто працюючи, хто граючись.
Панька йому не було видно, і він, дрібними кроками, часто спиняючись, наближався просто на. нього.
Панько націлився і пошпурив грудку просто в Миколу. Кваша, здригнувся від несподіванки і злякано озирнувся. Панько кинув другу грудку, але теж не влучив.
Нарешті Микола побачив Панька і відбіг трохи назад.
— Ти чого кидаєшся?
— А ось чого! — і Панько загилив нову грудку. — Тільки підійди ближче!
— Хіба це твоя гребля? — плаксивим голосом протяг Микола.
— Моя! — і Панько шпурнув ще грудку. — Дезертир!
Панько чекав, що Кваша почне лаятися або і собі кидатися грудками, але він повернувся і тихо пішов назад до села. Він зробив кілька кроків, і Панько побачив, що Микола витирає руками обличчя.
(Продовження на наступній сторінці)