«Перекладна українська література» Олександр Білецький

Читати онлайн твір Олександра Білецького «Перекладна українська література»

A- A+ A A1 A2 A3

Серед старозавітних апокрифів найбільш розвинену фабулу мають апокрифічні казки про царя Соломона. Термін "казка" цілком застосовний до цих легенд, які лише в малій мірі ввійшли до Біблії, але широко представлені вже в так званій "Агаді", особливій галузі єврейської талмудійської літератури [5] , яка виникла в II ст. до н. е. на основі єврейського фольклору. В переказах про Соломона досить важливе місце займає тема розв'язання важких загадок. Відомо, яке значення часто має в казковій композиції загадка. На загадках будується нерідко весь сюжет казки: загадка спрямовує і пожвавлює казкову дію, будучи співзвучною їй своєю таємничістю, зручною для неї своєю гнучкістю, несподіваним виникненням з переплетенням обставин, здатністю тримати увагу слухача в напруженні. На загадках будується жанр апокрифічних запитань-відповідей ("Бесіда трех святителей" та ін.), які задовольняли колись примітивну допитливість; з них можна було дізнатися, на чому держиться земля, від чого походить грім і блискавка, із скількох "частин" був створений Адам, хто двічі помер (Лазар, якого за євангельською легендою воскресив Христос), хто не вмер (Ілля-пророк, живим узятий на небо), хто не зотлів (дружина Лота, що обернулася в соляний стовп) тощо. Оточена епічною дією, вкладена в уста дійових осіб, загадка стає основою апокрифічних переказів про суди царя Соломона, про його змагання в мудрості з царицею Савською і з перським царем Дарієм. Цариця, що з'явилася "від півдня", хоче поставити в безвихідь мудрого царя своїми хитромудрими відповідями. Коли її запитують, яке м'ясо вона хоче їсти, — вона відповідає: "М'ясо тих звірів, які ночами літають між небом і землею, мають кістяні крила, на небо не дивляться, голосу не мають". Соломон здогадується, що мова йде про рибу. Іншим разом цариця одягнула своїх отроків і дівчат в однакове чоловіче вбрання, постригла їх однаково і стала вимагати, щоб Соломон розрізнив їх. Соломон звелів насипати горіхів і запропонував позбирати їх: отроки стали класти їх собі в кишені, а дівчата сипати в рукава. Так знову було розв'язано загадку, і цариця, повернувшись у свою землю, "подивилась вельми премудрости Соломонове".

В такому ж дусі і всі оповідання про суди Соломона, які доповнюють єдиний описаний у біблійному тексті суд. Помер якийсь чоловік, залишивши дочку і шестеро синів. Помираючи, він заповідав золото дочці, а все інше майно старшому синові. Скривджені сини пішли скаржитись Соломонові. Соломон запропонував їм викопати труп батька з могили, обрубати йому праву руку і принести: по ній він, нібито, дізнається, як розв'язати суперечку. Коли почали розкопувати могилу, то старший син почав просити не чіпати тіла, обіцяючи поділити спадщину порівну. Почувши про це, Соломон здогадався, що справжній син той, хто не дав понівечити труп, а інші — нерідні діти померлого.

Суди Соломона і змагання в мудрості — тільки частина легендарного циклу про знаменитого царя. Центральною частиною циклу є перекази про збудування Соломоном ієрусалимського храму при сприянні демона Ашмедая (Асмодея), який у слов'янських обробках перетворився в казкового Китовраса. О.М. Веселовський, що спеціально вивчав даний цикл у плані порівняльно-літературного дослідження, виводив прізвисько Китовраса від Кентавра старогрецької міфології. В переказах про Соломона і Китовраса ми знайдемо багато дуже поширених казкових мотивів: добування рідкісних предметів (для збудування храму добувається камінь, або "черв", — шамир, завдяки якому можна дерево і камінь обтісувати без усякого шуму), боротьба з чудесною, напівдемонічною істотою, яка теж задає загадки (цією істотою є Китоврас, необхідний для допомоги при добуванні шамиру), закляття демона, що повстає проти свого повелителя, і вміщення його в посудину, викрадання дружини (Китоврас завозить дружину Соломона) і, нарешті, мотив про гордого царя — чи не найпопулярніший у всьому циклі. Китоврас, діставши чародійний перстень царя Соломона, закидає царя на край світу, а сам набирає його образу і сідає на його престолі; Соломон стає жебраком, мандрує і, тільки цілком смирившись, через деякий час повертає собі царство.

Українські народні казки не запам'ятали мудруватого імені Китовраса, але добре знають премудрого Соломона і багато разів варіюють мотиви, що є в апокрифічних переказах. Казки про Соломона легко знайти в першому-ліпшому збірнику українських народних казок. В "Малорусских народных преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад, казку з епізодами дитинства Соломона, другу — про зраду дружини і покарання її Соломоном, третю — про Соломона та його злу матір, четверту — про суд Соломонів. Не позабуто в них і образ Китовраса, але він називається тут сатаною, або дияволом.

В одній з таких казок розповідається, як Соломон за вечерею засперечався з сатаною, хто з них сильніший і владніший. Сатана похваляється, що може обернути всю безліч своїх слуг у макові зерна і замкнути в одній бочці. Соломон не вірить. Сатана виконує те, що обіцяв. Соломон закляв віщим словом бочку і закопав її. Так і загинули б демони, якби згодом, спокушений скарбами, обіцяними сатаною, цар Ірод (новозавітний персонаж) не відкопав бочки і не випустив чортів.

Перед нами мотив про "замкненого біса", який обійшов казковий епос усього світу від арабської "Тисячі і однієї ночі" до українських казок про те, як бідний селянин замкнув 12 злиднів у бочку, а його багатий заздрісний брат визволив їх собі на лихо. Замість злиднів іноді виступає недоля, іноді смерть.

У писаних апокрифах про Соломона це оповідання має заголовок: "Како Соломон закопа біси в единой дельві (бочці) тьмами тем, тысящами тысяч". Відокремившись від імені Соломона, мотив замкненого біса з фольклору перейшов і в художню літературу (оброблений І. Франком, на основі усного переказу, в оповіданні "Без праці" і Гоголем в "Ночі перед різдвом").

Мотив про царя, що втрачає царство і стає вбогим, особливо полюбився фольклорові прихованою в ньому соціально-викривною тенденцією. В XVII ст. старовинна література ще раз зустрілася з ним у повісті про гордого царя Іовініана з перекладного збірника "Римські діяння". Українська народна казка знає його і з ім'ям царя Соломона, і без цього імені (наприклад, серед казок, зібраних Рудченком, — "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36).

Більшість апокрифів своєю формою нагадують кінець кінцем більш-менш насичені фабульним матеріалом казки. Зв'язок з церковною літературою виявляється лише в іменах і деяких деталях оповідання, яке в цілому розраховане на цікавість і тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що випливає з апокрифічних оповідань, мало спільного має з мораллю офіціальної церкви. Апокрифічна література любить зниження священних осіб і подій: вона часто-густо, так би мовити, демократизує і божество, і святих, зводячи їх з їхньої висоти на рівень повсякденних побутових відносин. Апостоли ходять по Землі не стільки як проповідники християнського вчення, а як звичайні мандрівники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хліба у селянина, але біднякові нічого дати. Він іде до міста по хліб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють і сіють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива вкривається спілим житом. І цей апокрифічний переказ підхоплений був щедрівками:

В чистім полі плужок оре,

А в тім плужку чотири воли половії,

А в них роги золотії.

Святий Петро за плугом ходить,

Святий Павло воли гонить,

Пресвятая діва їсти носить,

Їсти носить, бога просить:

"Уроди, боже, жито, пшеницю,

Усяку пашницю..."

Література панівних класів не затримувалась на такій тематиці. Але часто-густо апокрифічна розповідь не тільки видозмінює церковну мораль, а й зовсім знімає момент цієї моралі. Так, милостивий образ Христа, проповідника любові до ближнього, руйнується, наприклад, оповіданнями апокрифічного євангелія Фоми, які показують Христа свавільним, примхливим підлітком, що користується своєю силою для жорстокої помсти своїм напасникам. Переслідувачі юного Ісуса сліпнуть, сохнуть, падають мертвими. Він творить чудеса, але й вони розраховані на здивування читача, а не на його душевне розчулення.

Церква вносила апокрифічні перекази в індекси заборонених книг, засуджувала їх як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними і в своєму образотворчому мистецтві, і в проповідях, і в інших видах церковної літератури, зокрема в літературі агіографічній.

 

АГІОГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА

(Продовження на наступній сторінці)