«Перекладна українська література» Олександр Білецький

Читати онлайн твір Олександра Білецького «Перекладна українська література»

A- A+ A A1 A2 A3

В епічній своїй частині Старий завіт подає староєврейські міфічні перекази про створення світу, про життя першої людської пари — Адама і Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественної заборони і їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того часу, коли розгніване божество вирішило винищити рід людський всесвітнім потопом, залишивши з усіх людей тільки праведника Ноя з його сім'єю; про міфічну історію єврейського народу, який під проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства шукати місце нового поселення — "землю обітовану"; про утворення староєврейського царства, його поділ і зруйнування ассірійцями та вавілонянами; про "вавілонський полон" і повернення на батьківщину і т. д. приблизно до кінця II ст. до нашої ери. Елементи народної творчості (староєврейського фольклору), поєднані в цих книгах з елементами творчості стародавньоєврейської аристократії, світської і жрецької, були ґрунтовно перероблені потім грецькими організаціями, які встановили канон (норму, правило) священних книг у кількості, зазначеній вище.

В другій частині Біблії — Новому завіті, теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя, вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа ("Чотири євангелія" — Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів (апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), — про останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.

Історією свого складання, своїм змістом Біблія до певної міри схожа на священні книги інших релігій, наприклад на староіндійські Веди, староіранську Авесту, вавілонські релігійно-епічні оповіді, що подекуди мають дуже близьку тематичну схожість з оповіданнями Старого завіту, і т. ін. Перша частина Біблії відбила різні етапи стародавньої історії єврейського народу, який від кочового стану переходив до осілого, від родового суспільства — до рабовласницької держави. Друга частина — Новий завіт — виникла в умовах соціального ладу Римської імперії. Відбиваючи погляди різних суспільних формацій, різних історичних епох, Біблія сповнена суперечностей, і недаремно, протягом свого довгого життя з історії нових народів Європи, вона то освячувала "князівську владу божою милістю, пасивну покору, навіть кріпосне право" [1] , то, навпаки, давала плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутнє знаряддя для боротьби, як це було в Германії XVI ст. або під час англійської пуританської революції XVII ст. [2] Так, у Германії "своїм перекладом Біблії Лютер дав плебейському рухові потужне знаряддя. За допомогою Біблії він протиставляв феодалізованому християнству своєї епохи скромне християнство перших віків, феодальному суспільству, що тоді розпадалося, картину суспільства, яке нічого не знало про багатоступневу, штучну феодальну ієрархію. Селяни всебічно використали це знаряддя проти князів, дворянства й попів. Тепер [3] Лютер обернув його проти них і склав на основі Біблії справжній дифірамб встановленій богом владі, кращого від якого неспроможний був будь-коли виготувати ні один блюдолиз абсолютної монархії" [4].

Повний переклад Біблії в давній російській літературі вийшов тільки наприкінці XV ст. ("Геннадієва біблія"), а в українській літературі — наприкінці XVI ст. (Острозька друкована біблія 1581 р.). До цього часу використовувалися тільки ті окремі тексти біблійних книг, які необхідні були для потреб культу і складали "Паремейник" — збірник уривків із Старого завіту (паремій), які читалися під час церковної відправи. Крім того, у вжитку були й окремі книги Старого завіту в повному вигляді. З новозавітних книг раніше від інших з'явились Євангелія і "Апостол". ("Діянія", тобто історія апостольського служіння і збірник послань, приписаних апостолам Павлові, Петрові, Іоаннові та ін.). Одна з найстаріших книг, що збереглися до наших днів від Київської Русі, — це так зване "Остромирове євангеліє", списане із староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського "посадника" (намісника) Остромира в 1056 — 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками і розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями євангелістів, який до того ж прекрасно зберігся, містить євангельські читання, пристосовані для церковної відправи в неділі і в свята (так зване "євангеліє-апракос", неповне).

Біблійні книги відкривали оберненому в християнство читачеві цілий світ різноманітних нових настроїв і образів. Вони давали йому нову відповідь на питання про походження світу, людини і людського суспільства; подавали ряд героїчних саг про боротьбу єврейського народу з ворогами (деякі із цих саг відбились уже в оповідях "Початкового літопису"), виводили образи мудрих і сильних царів (Давида і Соломона), образи майбутньої долі людства аж до його страшного, хоч і не визначеного точно в часі, кінця. Багаторазово й різноманітне теми, мотиви, образи біблійних книг були використані пізнішою літературою. В українській літературі вплив Біблії легко простежити аж до XIX ст. включно. Пригадаймо роль, яку відіграють біблійні образи, поставлені на службу революційній боротьбі, в поезії Т.Г. Шевченка: дійові особи з "Книги царств" придалися для антимонархічної сатири ("Саул", "Старенька сестро Аполлона"), мотиви так званих пророчих книг — для віршів, що гнівно картають суспільні болячки і розкривають перспективи світлого майбутнього ("Ісаія. Глава 35", "Осії глава XIV", "Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19"). Біблійний матеріал тут всюди переусвідомлений, перероблений, сповнений іншого ідейно-громадського змісту. Те саме бачимо і в інших письменників. Образ біблійного Мойсея, наприклад, виріс у грандіозний символ в однойменній поемі Франка; образ Самсона, стародавнього єврейського Геракла, теми, зв'язані з вавілонським полоном, послужили матеріалом для поем і драм Лесі Українки. Цілком зрозуміло, що поряд з таким використанням біблійного матеріалу ми відзначимо в історії української літератури й випадки звернення до нього для реакційних цілей. Такі випадки — часте явище в XIX ст.

Однією з найпопулярніших книг Біблії і в світовій літературі, і у нас був Псалтир. Псалтир — збірник 150 релігійних гімнів, молитов-пісень, який складався староєврейською мовою між VII ст. до н. е. і І ст. н. е. Автори цих пісень невідомі: очевидно, їх було багато, хоча традиція висунула переважно одного — царя Давида. Дослідження показує, що сучасний текст Псалтиря є результатом роботи цілого ряду поколінь: найдавніші його частини належать до епохи, коли єврейська релігія ще не знала монотеїзму; вони зберігають залишки первісних магічних поглядів.

Різними були й приводи до складання псалмів: серед них є гімни хвалебні, подячні і благальні, повчальні й пророчі пісні, пісні-елегії. Єдність враження створюється лише загальним пристрасним тоном і грандіозністю образів. Людині протиставлено образ грізного божества Ягве-Єгови, що живе на Синайській горі, громовержця, бога війни, який любить моління і хвали, нещадного в своїй помсті. Віршований ритм побудований на симетричному (паралельному) розташуванні думок: у кожному паралельному виразі знаходимо підвищення і зниження, наприклад:

Ти одягаєшся світлом, мов ризою, — простираєш небеса, мов шатро;

Ти будуєш над водами горішні чертоги твої — робиш хмарини твоєю колесницею.

З такого паралелізму частин — ритму думок — і створюється враження вірша, різко відмінного, отже, і від метричного, і від силабічного, і від тонічного віршування.

Виразність поетичної форми псалмів, стислість і закінченість окремих виразів разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культі забезпечили даній пам'ятці широку популярність у слов'ян після їх переходу в християнство. Жодну з біблійних книг не любили так часто цитувати: уже Початковий літопис раз у раз цитує Псалтир; Володимир Мономах у своєму повчанні дітям розповідає, як у тяжку хвилину життя він бере Псалтир і шукає відгуку на свої почуття: "Взем Псалтирю в печали, разгнух я, и то ми ся выня; вскую печалуєши, душе? вскую смущаєши мя?" Георгій Зарубський, застерігаючи від мирських пісень, наполегливо рекомендує замість них читати псалми: "А крестьянскы суть гусли прекрасная доброгласная Псалтиря, ею же присно должни есмы веселитися... То ти драго есть веселье, то ти преславная есть песнь со ангелы ны совокупляющи..." І пізніше, в XVI ст., Іван Вишенський рекомендує замість хитромудрих силогізмів і "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну Псалтирь".

(Продовження на наступній сторінці)