Одного разу ввечері в пустельному місці Нектанеб навчав Олександра зоряній мудрості. Бажаючи посміятись з мудреця, що не знає навіть власної долі, Олександр скидає його в рів. Вмираючи, Нектанеб відкриває синові його справжнє походження.
П'ятнадцяти років Олександр приборкує вологолового коня — людожера Буцефала; тим часом ще раніше Дельфійський оракул провістив Філіппові, що коня приборкає майбутній світодержець (непосильний слов'янському перекладачеві опис оракула вкрай спрощений: піфію перетворено у "вълхву", кастальське джерело — у "воду кладязную" тощо. Так само і Олімпійські ігри, в яких з успіхом бере участь Олександр, перекладач не зміг пояснити інакше, як "войну", або "брань"). Поряд із мужністю Олександр виявляє надзвичайну мудрість: переконує смиритись повсталих мефонійців.
Ще за життя Філіппа він відмовляє в звичайній данині послам Дарія Перського. Помстившись за Філіппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр закликає "вси еллиньстіи языци" в похід за визволення з-під ярма варварів-персів. До складу зібраного 76-тисячного македонського і грецького війська слов'янський перекладач включає також 8 тисяч скіфів, ніби натякаючи на участь предків слов'ян у знаменитих походах Олександра [8].
Приборкавши повсталу Грецію, Олександр вирушає в довгий похід проти персів. Коротко перераховано незліченні підкорені землі, ще стисліше згадано про воєнні сутички. В Єгипті Олександр молиться богові Аммону, який визнає його сином; засновує міста, оселяє в них "чадь нарочитую". В гирлі Ніла засновує величезне місто Александрію.
В Сірії тільки Tip противиться Олександрові. Перший приступ відбито. Не впливає на тірян і миролюбна грамота Олександра — вони розпинають послів. Нарешті, місто здобуто. Олександр рухається на іудеїв, які відмовили йому в допомозі проти Дарія. Далі в повісті йде окреме "слово" про мирний і урочистий вступ до Єрусалима Олександра (що поклоняється єдиному богу), не цілком узгоджене з попереднім текстом повісті.
Особливо докладно описано тут одяг і дорогоцінні камені-талісмани іудейського архієрея.
Одержавши зарозумілого й грубого листа Дарія, Олександр порівнює його хвастощі з гавканням безсильного пса, переконує "дружину" не боятися грізних слів, а сам відповідає підкреслено стриманим і дотепним іронічним посланням.
Нарешті, відбувається рішуча сутичка. Розгніваний Олександр "устрімися на брань и исплъчися на Дарія". Під звуки труб і клич воїнів починається запекла битва. Вбиті у великій кількості падають один на одного; "в велці прасі" (поросі) не можна відрізнити македонянина від перса, пішого від кінного; від крові не видно ні неба, ні землі; навіть саме сонце "съжаливси о бывших и не могый зріти толика зла, пооблачися".
Перси тікають; Дарія врятовує тільки ніч та добрий кінь, а його дружина, дочка, мати і весь "товар" дістається Олександрові, який великодушно втішає полонених.
Дарій збирає нові війська. Тим часом Олександр рухається далі, відвідує капище Орфея (повторюється улюблений засіб, — провіщення про майбутні перемоги) і приходить у Фрігію; він заздрить щастю троянців, що мали "такова проповідника Омира" (Гомера), якому зобов'язані своєю славою.
Олександр переходить Євфрат, зруйнувавши за собою міст. Після нового листування противників та листів Дарія і Олександра до своїх воєвод (Дарій говорить тут про свій намір "пота утирати, потрудитися... на брань" проти Олександра) відбувається другий бій. Олександр вдається до воєнних хитрощів, налякує персів і підбадьорює своїх воїнів. Від стріл і каміння стає темно, ніби насунула хмара. Дарій знов тікає, гірко скаржачись на мінливість долі.
Зрадники-вельможі тяжко ранять Дарія, і він вмирає на руках Олександра, заповідаючи йому своє царство. Дочку Роксану він віддає Олександрові за дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокоює країну, відновлює старі звичаї і обряди; він клянеться покарати вбивців Дарія і, коли вони об'явились, розпинає Їх високо над гробом царя.
Далі йде листування Олександра з Роксаною й весілля. Олександр повідомляє Олімпіаду і Арістотеля про загибель Дарія й дальші свої походи: на шляху зустрічаються йому дивні народи, на військо нападають велетні, і тільки вогнем вдається відігнати їх; двері їхніх осель стережуть триокі звірі, а блохи там великі, як жаби. Далі трапляються чудесні дерева, охоронювані невидимими бісами, шестиногі звірі, волохаті безголові люди й інші чудеса. Нарешті, він досягає землі блаженних з джерелом живої води; два птахи еллінською мовою наказують йому повернутись.
Олександр виступає проти Пора, царя індійського, колишнього союзника Дарія. Слонів і інших звірів, які є у війську Пора, він перемагає з допомогою розжарених мідних "болван", розставлених перед македонськими полками. Двадцять днів триває бій. Нарешті, Олександр пропонує розв'язати битву поєдинком між ним і Пором. Під час поєдинку Пор обертається, почувши шум у своєму війську. Олександр вбиває його, але змушений відмовитися від дальшої боротьби з переважаючими силами індіян.
Поховавши Пора, він вирушає до "нагомудреців" — філософів рахманів (брамінів). В Індії Олександр відвідує також святилище з говорящими деревами, які віщують йому скору смерть у Вавілоні. Він повертається в Перейду; по дорозі, вдавши із себе посла, відвідує царство Кандакії. Мудра цариця впізнає Олександра з портрета, таємно написаного її живописцем, але відпускає мнимого посла з багатими подарунками в подяку за врятування дружини і сина.
Олександр оглядає країну амазонок; далі на Чорному морі він зустрічає людей-песоглавців, людей з очима і ротом на грудях, шестируких людей. Огляд святилища Сонячного міста, спустілих розкішних палат царя Кіра й інших чудес описано почасти в формі листа Олександра до Олімпіади.
Тим часом Антипатр, намісник Олександра в Македонії, утискує Олімпіаду. Боячись царського гніву, він посилає сина з отрутою у Вавілон. З допомогою виночерпія Іла, ображеного Олександром, на бенкеті якогось мідянина царя обпоюють отрутою. Випивши чашу, Олександр скрикнув, як вражений стрілою. Переборюючи біль, він, підтримуваний Роксаною, повертається до себе в палати. Наступного ранку все військо македонське із сльозами проходить повз ложе вмираючого, прощаючись з Олександром. Темрява окутує землю, з'являється велика зірка й інші знамення. Тіло Олександра везуть до Єгипту і ховають в Александрії.
Всього Олександр прожив 32 роки, царював 12 років; воюючи, він підкорив варварських народів — 22 і еллінських — 14, створив 12 міст під назвою Александрія.
Як видно з короткого викладу, в повісті величезну роль, поряд з воєнними подвигами, відіграє також елемент фантастичної "географії" та "етнографії" (в описі підкорених країн і народів). В основі повісті — усні народні легенди про завоювання Сходу, які створилися незабаром після смерті Олександра (323 р. до н. е.) і дуже поширилися як на Заході, так і на Сході, доповнюючись в кожній країні місцевими переказами.
З об'єднання народних переказів, можливо не без участі книжних джерел, створюється грецька повість про Олександра, автором її рукописна традиція називає, очевидно, для більшої авторитетності, племінника Арістотеля — Каллісфена, учасника й історика походів Олександра (насправді помер раніше останнього; звідси за грецькою повістю закріпилася в науці умовна назва Псевдокаллісфенової "Александрії").
В ранній редакції повісті ще ясно відбиваються місцеві александрійсько-єгипетські перекази: задовольняючи національну гордість єгиптян, повість приписує Олександрові, завойовникові Єгипту, походження від останнього єгипетського царя — чарівника Нектанеба (реальна історична особа), а не від Філіппа Македонського, так само як місцевий перський переказ перетворює Олександра в сина царя Дараба (Дарія).
Відгомони цієї місцевої єгипетської легенди збереглися й у наступній редакції грецької повісті, помітно еллінізованої і позбавленої ряду александрійських деталей. У цій редакції, найбільш популярній у Візантії, розповідь про боротьбу Олександра з Дарієм ближча до історії, зате в описі дальших походів збільшено число чудес. Саме до подібної еллінізованої редакції належав і оригінал, перекладений згодом на слов'янську мову, хоч деякими подробицями він відрізнявся від грецьких рукописів, що збереглися до нашого часу.
Латинські переклади Псевдокаллісфена — ранній (близько III — IV ст. н. е.), приписуваний якомусь Юлію Валерію, і особливо пізніший (X ст.), архіпресвітера Леона — дають початок цілому рядові середньовічних західноєвропейських переробок у віршах і прозі, почасти на живих місцевих мовах. Уже в латинському перекладі Леона (так звана "Historia de proeliis"), що відбився згодом і в слов'янських літературах, Олександрові надано рис середньовічного рицаря. Ще помітніша подібна "модернізація" дійових осіб. Їх побуту і характерів у наступних західних обробках.
Від Псевдокаллісфена беруть початок і численні обробки "Александрії" в перській (Фірдоусі, Нізамі) і інших східних літературах. Але поряд із грецькими літературними джерелами в цих обробках нерідко відбиваються й місцеві перекази. Подібні перекази про спустілу столицю Дарія, про бій Олександра з Пором індійським біля берегів Аму-Дар'ї, про амазонок і т. д., відзначив ще на початку XV ст. іспанський посол Клавіхо в описі подорожі по володіннях Тамерлана. Про надзвичайну живучість подібних переказів свідчить поклоніння мнимій могилі Олександра Македонського, відмічене серед горців Східної Бухари.
(Продовження на наступній сторінці)