З цього можна зробити висновок, що рибалки тільки тоді їздять на рибалку, коли автори, які про них пишуть, негаразд знають українську літературну мову.
Банкет чи бенкет?
"Друга дія відбувається в господі Мецената, де уряджено розгульний банкет", – читаємо в одній теперешній книжці, що її автор, з усього видно, дбає про мову свого викладу. Але чому він, як і чимало інших авторів, написав банкет, а не бенкет?
Слово банкет – французьке, траплялось воно в нашій літературі й раніше, але слово бенкет чи бенькет, теж запозичене, має за собою певну традицію: "Що день бенькети, мов весілля" (І. Котляревський); "Бенкет у Лисянці" (Т. Шевченко); "Хазяїн дому готував весільний бенкет" (Ю. Смолич); "На хліб, на сіль, на бенкет зазивали" (народна пісня).
Від цього іменника виникло дієслово бенкетувати (а не – банкетувати!): "Еней жив у Дідони… пустився все бенкетувати" (І. Котляревський); "Де панують, бенкетують?" (Т. Шевченко).
То яка потреба нехтувати словом бенкет, що здавна ввійшло в нашу літературу й живе народне мовлення? На мою думку, – ніякої.
Без золота, без каменю, без хитрої мови
Ми вже бачили, що багато мовних зворотів, яких ми вживаємо, мають своїх близнят у живій мові народу. Наводимо кілька прикладів.
1. Вислів багато важити заміняють на відігравати велику роль: "У нашому ділі багато важить бригадир". – "У нашому ділі велику роль відіграє бригадир".
2. Вислів жити своєю головою заміняють на бути самостійною людиною: "Вона ніколи не житиме своєю головою". – "Вона ніколи не буде самостійною людиною".
3. Вислів брати (взяти) під своє крило заміняють на брати (взяти) під своє покровительство: "Когось же треба взяти під своє крило". – "Когось же треба взяти під своє покровительство".
4. Вислів як на мене заміняють на згідно з моїми поняттями, вислів як на інших – на згідно з поняттями багатьох: "Як на інших, то хто б став про це говорити". "Згідно з поняттями багатьох, то хто став би про це говорити".
5. Вислів держати себе заміняють на поводитися: "Держи себе як – годиться". – "Поводься, як вимагають правила пристойності".
6. Вислів чого це заміняють на з якої речі: "Чого це я маю пасти задніх?" – "З якої речі я повинен відставати?"
7. Слово по–дурному заміняють на безрезультатно (без жодних результатів), даремно (російське понапрасну): "Ходить він, ходить, і все по–дурному" – "Ходить він, ходить і все без жодних результатів".
8. Вислів краще, ніж хто заміняють на краще, ніж хто–небудь інший, краще, ніж де – на краще, ніж деінде (де–небудь в іншому місці): "У клубі веселіше, ніж де". – "У клубі веселіше, ніж деінде".
9. Вислів так і знай, що заміняють на можна бути впевненим, що: "Так і знай, що буде дощ". – "Можна бути впевненим, що буде дощ".
10. Вислів гострий на язик – кровне близня слову дотепний: "Дивись, який гострий на язик!" – "Дивись, який дотепний".
11. Слово знай – близня слів безупинно, безперестану: "Дівчата, знай, співають". – "Дівчата, безупинно співають" .
12. Вислів хай там як заміняють на як би не: "Хай там як вороги скачуть, нічого не зроблять". – "Як би вороги не скакали, а нічого не зроблять".
13. Вислів із цього не буде діла заміняють на це абсолютно безперспективно: "З тупого шила не буде діла" – "Тупе шило – абсолютно безперспективний інструмент".
А тепер пригляньмось до наших близнят у невеликому тексті.
1. Багато важило й те, що вона жила своєю головою, нікого не брала під своє крило й з усіма була проста. Як на інших, то й їй не слід було б держати себе так. По–дурному це все. Гостре на язик вуличне інформбюро, знай, переконувало всіх: "Хай там як вона старається – з того всього не буде діла".
2. Велику роль відігравало й те, що вона була самостійною людиною, нікого не брала під своє покровительство й з усіма трималася просто. Згідно з поняттями багатьох, то їй не слід було б поводитися так. Це все не дасть жодних результатів. І дотепне вуличне інформбюро безупинно переконувало всіх: "Як би вона не старалась, її старання – абсолютно безперспективна справа".
Прочитавши обидва уривки, ми ще доходимо висновку, що ніколи не зле, вивчаючи літературну мову, прислухатись і до гомону вічно свіжого джерела, яким є жива народна мова.
Не туди птиця сіла
Здається, між словами птиця, птах, птаха чи пташка нема особливої різниці – всі вони позначають пернатих істот, яких ми бачимо в природі й побуті, проте, коли я прочитав заголовок вірша "Птиця твоїх бажань", де мовилося про журавля в небі й було запевнення, що "птиця буде твоя, птиця твоїх жадань", мені вчулася якась невідповідність між образом і об'єктом. Інша річ, коли б я прочитав цей заголовок і прикінцеві слова в якомусь гумористичному творі, де автор виводить ненажеру, що тільки й мріє про жирні гуси, індики, качки, кури, там такої невідповідності не відчувалось би, бо під словом птиця ми звичайно уявляємо свійське птаство ("В титаревій хаті патрали птицю та поросята". – І. Нечуй–Левицький) або глузливий чи іронічний вислів ("Що ти за птиця?! Ти – ягня!" – Л. Глібов); недарма й народна приказка каже: "Синиця – не птиця".
Загальна назва, що охоплює всі різновиди пернатих, є – птах, птаха: "І співав би, і жив би, як той птах крилатий" (В. Грінченко); "Кінь, як птаха, пролетить" (С. Руданський). Від цих слів утворились похідні: птаство, а не птицтво ("Птаство весело щебетало". – А. Кримський), птахівництво, а не птицівництво ("Багато уваги приділяють колгоспи такій галузі тваринництва, як птахівництво". – Газета "Колгоспне село") тощо. Зрідка траплялось і трапляється в художній літературі слово птиця як синонім птаха: "Подивись на Божу птицю, як вона літає" (С. Руданський), але це не має бути перешкодою до значеннєвого розмежування згаданих вище слів, унаслідок чого кажемо: хижий птах, нічний птах, стріляний птах, – роблячи виняток тільки для "жар–птиці", що залетіла в українські казки з фольклору інших країн "І ти виспівуєш, неначе та жар–птиця". – Л. Глібов).
Про дрібне птаство кажемо пташка чи зменшено або ласкаво пташечка, пташинка, пташиночка ("Саме лиш сонце, та в блакиті ота пташиночка". – П. Тичина). Народна творчість часто вдавалась до цих слів, як, наприклад, у відомій пісні: "Будуть пташечки прилітати, калиноньку їсти, будуть мені приносити з України вісті".
Живописний малюнок і мальовничий краєвид
Багато сучасних письменників і журналістів уподобало слово живописний, тулячи його будь‑де. "У цій місцевості й навколо є багато живописних куточків", – читаємо в одному нарисі, а далі бачимо в журналах кольорові ілюстрації краєвидів під рубрикою "Живописна Україна".
Відповідниками до слів живопис і його похідних є малярство, малярський і маляр. Слово маляр позначає і в українській мові, як і в інших європейських, не тільки робітника певного фаху, що фарбує дахи, паркани та інші предмети, але насамперед митця, художника:"Пам'ятаєте, в романі Золя маляр вішається з розпачу, бо не може барвами змалювати свій ідеал" (Леся Українка).
Є в нашій мові, чомусь занехаяне тепер, слово мальовничий, що означає "гарний, красивий, милий для ока, привабливий", "такий, що ніби намалювала вправна рука митця": "Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга" (М. Трублаїні).
Близьким за своїм значенням до прикметника мальовничий є слово барвистий: "Сни барвисті" (М. Вороний); "Хай молодість наша свята і крилата іде по барвистій землі" (В. Сосюра).
З цього всього можна зробити висновок, що в наведеній напочатку фразі слова "живописні куточки" чи в рубриці "Живописна Україна" – так само недоречні, якби написати – "мальовничий факультет" замість малярський, а треба – "мальовничі куточки", "Мальовнича Україна". Мальовничі куточки можуть стати малярськими, коли їх перенести з природи на полотно художника.
Приймати чи сприймати?
Хоч слова приймати й сприймати – дуже схожі, проте навряд чи хто скаже "сприймати до партії", "сприймати в породіллі дитину" замість – приймати. А втім бувають випадки, коли слід подумати, яке з цих слів буде більше до речі в певному контексті. Візьмімо, наприклад, таку газетну фразу: "Доповідь збори прийняли в цілому позитивно, хоч деякі місця викликали незначні заперечення". Тут треба було б написати: "збори сприйняли", – тимчасом як у другій газетній фразі "Слова секретаря райкому всі присутні прийняли оплесками" дієслово прийняли стоїть на своєму місці.
Дієслово сприймати, будучи відповідником до російського воспринимать, має далеко вужче поле застосування, ніж приймати з його багатьма значеннями. Дієслово сприймати належить до сфери розумово–чуттєвого реагування людини на ті чи ті явища зовнішнього середовища: "Спектакль сприймали дуже добре" ("Минуле українського театру"); "Його слова всі тоді сприйняли як жарт" (із живих уст); усі знають вислови: "сприймати на слух", "сприймати на дотик" тощо.
Поминаючи багато різноманітних значень дієслова приймати, спинимось на тому, коли воно каже нам не тільки про внутрішнє ставлення людини до певного явища, але й свідчить про її зовнішню реакцію на це явище, як бачимо в другій газетній фразі, де на слова секретаря райкому присутні реаґували оплесками. У таких випадках дієслово приймати стає вже відповідником до російського встречать або синонімом українського зустрічати: "присутні прийняли (чи – зустріли) оплесками", "Що хата має, тим і приймає" (приказка).
Слід нагадати, що слово приймати може бути в значенні "терпіти", "зазнавати": "Наругу од дітей приймати" (Ганна Барвінок).
Принагідно звернімо увагу на хибний вислів "приймати участь", що раз у раз трапляється на письмі й у живому мовленні, замість якого треба казати й писати "брати участь": "Чув Прохор, що Зінька брала участь у виставі, але, на жаль, не бачив тієї вистави" (А. Шиян).
Чекати, ждати сподіватись, надіятися
"Я й не чекав від нього іншого", – чуємо в перекладі з німецької українською мовою тексту телефільму; "Надіюсь, що не зустрінемося більше", – читаємо в художньому творі и відчуваємо якусь недоладність відомих нам слів чекати й надіятись у цих текстах. А тим часом ці самі слова в фразах "Явдоха була вже заручена і тільки чекала осені, щоб весілля грати" (Панас Мирний); "Надіявся дід на обід та й води не пив" (приказка) стоять на своєму місці. У чому річ?
Слова чекати, ждати, надіятись і сподіватись, дарма що є дуже близькі одне до одного за змістом, мають деяку нюансову різницю. Слово ждати, як і чекати, – більш функціональне, воно свідчить про активне спрямування людських думок і почуттів до когось чи до чогось: "Ждала, ждала козаченька та й плакати стала" (народна пісня). Слово сподіватися більше вказує на можливість якогось явища, припускає, що може щось статися чи хтось може щось зробити: "Хмари пливли низько над землею, можна було сподіватися дощу" (О. Десняк); "Не завжди так складається, як сподівається" (М. Коцюбинський). Особливо цю різницю помітно в такій фразі: "Я багатьох ждав, але не сподівався, що й він прийде: адже ми давно вже з ним розбили глек" (із живих уст).
Із цього випливає, що й у наведених на початку фразах треба було б написати: "Я й не сподівався від нього", "Сподіваюся, що не зустрінемось".
Ще менше помітно різницю між словами сподіватись і ждати в такому, наприклад, реченні: "Не сподівайтесь, мати, сина з походу вже довіку" (народна пісня), де сподіватись виступає як синонім дієслова ждати. Проте коли візьмемо фразу з живих уст: "На кого ж мені, старій, і надіятись, як не на тебе", – то відчуємо, що тут не можна замінити дієслово надіятись ні словом ждати, ні близьким до нього сподіватись, тимчасом як у другій фразі – "Від кого ж мені й сподіватися помочі, як не від тебе" – це слово стоїть саме до ладу. Тільки чуття мови, що розвивається внаслідок довгого користування нею, може непомильно підказати, де й коли слід послугуватись одним із цих близьких між собою слів.
А як пити таку горілку?
На одному стенді в Львівській області можна прочитати таке: "На Роздольському ГХК розроблена й впроваджена нова газомазутна горілка". Спочатку виникає питання: чому це заходився розробляти та ще й упроваджувати нову горілку не якийсь спиртово–горілчаний завод, чи гуральня, як називали колись, а ГХК? І по–друге: а як пити таку незвичайну горілку, від котрої найзапеклішого п'яницю враз занудить? Проте досить розшифрувати загадкову абревіатуру ГХК, дізнавшися, що це – гірничо–хімічний комбінат у Роздолі, після чого можна догадатися, що мовиться не про спиртовий напій, а про відомий у техніці прилад – пальник.
Якби автори цього дивовижного напису заглянули в словники або прочитали в художній літературі: "Коло вікон і серед кімнати стояли довжелезні столи, поспіль заставлені, крім пальників і примусів, безліччю немитого посуду" (Ю. Шовкопляс), – вони, мабуть, дійшли б висновку, що далеко не досить у російському слові замінити е на і, щоб із цього вийшла українська назва приладу .
Бідна мета!
"Усе своє свідоме життя, в усій своїй діяльності він переслідував раз поставлену собі мету – служити народові", – читаємо в одному біографічному нарисі й дивуємось: навіщо переслідувати таку високу мету, як служіння народові? Адже дієслово, переслідувати означає "гнатися, прогонити, відганяти", "висліджувати", "супроводити невідступно", "пригноблювати", "напосідатись", наприклад: "Ірод переслідував дуже християн" (Словник Б. Грінченка); "Я ж переслідував тебе завзято" (П. Куліш); "Повітовий староста… переслідував… раду громадську" (Л. Мартович); "…я збагнув стан дичини, яку переслідує мисливець…" (Ю. Яновський). Отже, в наведеному на початку реченні треба було написати: "він мав перед собою раз поставлену мету".
Покращити й поліпшити
До російського слова улучшить тритомний "Русско–украинский словарь" Інституту мовознавства АН УРСР наводить українські відповідники поліпшити, покращити, але в словнику не сказано, чи є між ними значеннєва або нюансова різниця. Мабуть, це й призводить до таких фраз, як ось у репортерській замітці: "Керівництво вокзалу нічого не зробило для покращення умов роботи всіх служб цієї важливої ланки обслуговування пасажирів". Поминаючи невластиву українській мові конструкцію для покращення, замість якої слід було б написати – щоб покращити, відчуваємо, що й дієслово покращити тут стоятиме не на своєму місці, бо воно походить від прикметника кращий, який являє собою вищий ступінь порівняння прикметника красний. У перекладі російською мовою слово кращий буде – более красивый, як свідчить словник Б. Грінченка, отож, відповідно до покращити російською мовою буде сделать более красивым. Але в репортажі мовиться не про красу роботи всіх служб вокзалу, а про їхню невпорядкованість, про потребу виправити їх. Для цього є слово поліпшити ("Ми захоплено зводимо нові міста, ми перебудовуємо землю й перетворюємо природу, щоб поліпшити життя мільйонам людей". – Літературна газета). З цього випливає, що й у репортерській замітці треба було написати: "щоб поліпшити умови роботи".
Якщо в фразі йдеться про красу, то треба послугуватися словом покращити: "Така ж злюща та негарна собою була, що тільки смерть і покращила її – хоч спокійна й тиха в труні лежала" (з живих уст).
Професійний і професіональний
Декому здається, що слово професійний – українське, а професіональний – російське. Це – помилка. Обидва ці слова – українські, але вони не є абсолютні синоніми й уживати їх довільно, кому як заманеться, не можна. Кожне з цих слів походить від схожих, але значеннєво неоднакових слів – професія й професіонал: "Закон професійної честі" (Словник за редакцією А. Кримського); "Професійна офіцерська гордість прокинулась, заговорила в ньому" (О. Гончар), – бо тут прикметник професійний утворився від іменника професія, а от у фразі з публіцистичної статті: "Тепер у кожному обласному центрі працює професійний український театр", – треба було написати "професіональний український театр", через те що театр складається з професіоналів–артистів, а не з аматорів чи самодіяльників.
Виходячи з цього, треба казати: професійна спілка, професійна звичка, але – професіональний промовець, професіональні витребеньки.
Металолом, чи металобрухт, чи просто брухт?
"Рідко коло якої школи не лежить і досі 2 —5 машин металолому", – читаємо в газетній замітці, а в іншій газетній статті бачимо іншу назву тої самої речі: "До металобрухту часто здають дефіцитні запчастини, цілком придатні ще до практичного використання"; нарешті, в художньому творі натрапляємо на таке визначення: "Маленькі славні гарматки… стрибали по брухту вздовж вузької вулиці" (О. Гончар). То як правильно назвати ту металеву ламань, що зветься по–російському металлолом? Тут має рацію письменник О. Гончар: вона зветься брухт. І нема потреби додавати до цього слова ще й метало, бо брухт складається з металевих, а не якихось інших покидьків.
Первісний і первинний
Слово первісний відповідає російському первобытный: первісна людина, первісне суспільство тощо, але через те, що це слово в наших словниках наводять і в значенні російського первичный, трапляються непорозуміння на зразок такої фрази: "Первісна парторганізація має своїм обов'язком політичне виховання комуністів", – хоча треба було висловитись – "первинна парторганізація". Таке слово можемо побачити й у сучасній українській літературній мові: "Темою мого дипломного проекту була первинна обробка легкосереднього кам'яновугільного масла" (Ю. Шовкопляс).
Щоб уникнути непорозумінь, коли треба догадуватись, чи йдеться про доісторичні часи, чи про сьогодення, мабуть, ліпше буде залишити за словом первісний тільки значення російського первобытный: "Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче до яру" (В. Владко), – а для російських слів первичный, первоначальный шукати інших українських відповідників, наприклад: "первичные признаки" – "первинні ознаки", "первоначальные сведения по арифметике" "початкові відомості з арифметики" тощо.
Полтавець чи полтавчанин, полтавка чи полтавчанка?
У нашу художню літературу проникло якось слово полтавчанка ("Нескорена полтавчанка"), після чого полтавчанки й полтавчани стали витискати з мовного вжитку відомих із діда–прадіда полтавок і полтавців. Ось приклад із газетної статті: "У пошуках "лівого" заробітку гасає міськими маршрутами таксі № 75 —51 КИА, повідомляє інвалід війни полтавчанин В. М. Кучеров".
Хтозна–чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка – на позначення жителів Лубен чи канівець, канівка – на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука ч треба, щоб у назві був звук к: порівняйте: м. Гребінка – гребінчанин, хоча природним є також гребінківець).
ПІСЛЯСЛОВО
Читача може здивувати, чому автор цієї книжки, наводячи зразки хибних речень, не називає прізвища тих, що помилились, і не вказує на ті видання (назви газет і журналів), які нерозважно вмістили мовні покручі.
Я робив це свідомо: яка потреба викликати в читача недовіру до, часто доброї, мови певного письменника журналіста або науковця, які випадково допустились тої чи тої помилки? Ніякої. Помиляємось ми більшою або меншою мірою всі; мушу признатися, що я й сам, будучи дуже прискіпливим до мови своєї та інших, часом, у своїх белетристичних творах, непомітно для себе спіткнуся на якомусь слові. Ба навіть великий творець сучасної російської літературної мови О. Пушкін колись писав: "Без грамматической ошибки я русской речи не терплю". Отож, важить не хто помилився, а – як.
Я добирав не випадкові помилки, а ті, що трапляються більш–менш часто, притаманні багатьом, і тим самим знижують загальний рівень нашої мовної культури.
Декого з читачів може здивувати, навіщо я пропоную замість позиченого з іншої мови українське слово, відоме тільки на якійсь частині нашої території, в деяких діалектах української мови. Завжди, коли я стою перед такою дилемою. мені пригадуються чудові слова білоруського письменника Якуба Колоса: перед тим, як позичити слово з іншої мови, треба дуже пильно, ретельно обнишпорити всі кишені своєї пам'яті й лише після того, як ви переконалися, що в жодній із них нема потрібного слова, звертайтесь до позиченого, але з обов'язковою умовою – підпорядкувати його законам своєї мови.
Усі позитивні приклади–ілюстрації, що підтверджують мою думку або пропозицію, я наводжу в цій книжці, покликаючись на джерела. Такими джерелами, відкіля я брав цілі фрази або слова, були: твори класиків української літератури, починаючи від І. Котляревського, живе народне мовлення, почуте з уст, шість томів Українсько–російського словника АН УРСР, Словарь української мови Б. Грінченка, Російсько–український словник Української Академії наук за редакцією А. Кримського, "Українські приказки, прислів'я й таке інше" М. Номиса, "Народные песни Галицкой и Угорской Руси" Я. Головацького, Російсько–український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської і, звісно, твори сучасних українських письменників М. Бажана, О. Гончара, М. Стельмаха та інших.
Опрацьовуючи зібраний протягом багатьох років матеріал для видання цієї книжки, я користувався цінними вказівками кандидатів філологічних наук І. Варченка й В. Коптілова, викладачів української мови Ніжинського педагогічного інституту, яким складаю велику подяку. Окремо дякую багатьом невідомим мені кореспондентам, що після публікації моїх мовних зауважень у журналах "Жовтень" та "Україна" й у газеті "Літературна Україна" звертались до мене, запитуючи про ті чи ті сумнівні для них випадки українського слововживання, й тим допомогли мені схопити те, що цікавить багатьох.
Б. Антоненко–Давидович