Здається, між словами вибирати й обирати нема ніякої значеннєвої різниці, кажем–бо: "Завтра йдемо на вибори, де будемо обирати депутатів до Верховної Ради УРСР"; "Депутати обирають із–поміж себе президію, яка обере когось на секретаря (чи за секретаря) й на (чи за) голову президії". Аналогічне читаємо й в українській класичній і сучасній літературі: "А що, хлопці, так обираєте його на ватажка?" (О. Стороженко); "Багатого голову скинули, а обрали за голову чередника" (І. Нечуй–Левицький); "Колгоспники радо обрали тов. Борзила на голову правління" (Остап Вишня). Поряд із дієсловом обирати інколи вживають дієслова обібрати: "Нам сотника Лясковського, кажу, полковником годиться обібрати" (Б. Грінченко). Скрізь у цих прикладах бачимо дієслово обирати чи обібрати, а не вибирати. Чому? Перше ніж відповісти, наведемо ще кілька прикладів із дієсловом вибирати: "Вибирав злу дорогу" (П. Куліш); "Пугач вибрав дорогу через Криворівню" (В. Гжицький); "Не було чого й вибирати на базарі, бо самі вибірки тільки зосталися" (з живих уст).
Як бачимо, слово вибирати стоїть там, де мовиться про напрям, матеріал, якусь річ тощо; воно може бути й синонімом дієслів витягати, діставати ("От баба вибирав пиріжки та на стіл кладе, щоб прохололи". – О. Іваненко), відокремлювати ("Кукіль з пшениці вибирати". – М. Номис), виймати ("Бодай дідько очі вибрав!" – М. Номис). Там, де йдеться про вибори депутатів, почесних членів чи на якусь громадську посаду, як це бачимо в перших прикладах, слід послуговуватись дієсловом обирати (обібрати). Цим словом користуємося ще, коли мовиться про наречену, дружину, ("Та ви, певно, когось уже обрали собі, – так ви й кажіть". – Марко Вовчок), покликання, фах ("Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність". – А. Кримський) або влюблене місце ("Сестри обрали затишне місце, вкрите густою травою і квітами". – Л. Смілянський). Із цього погляду в фразах, узятих із сучасної літератури: "З найкращих дівчат на селі він вибрав собі Устю"; "Я вибрав літературу", – краще було написати: "обрав собі Устю", "обрав літературу".
Наглість без зухвалості
"Таку наглу відповідь я не стерпіла", – читаємо в одному сучасному прозовому творі й дуже часто натрапляємо на випадки, коли на письмі й з уст прикметнику наглий і прислівнику нагло надають не того значення, що вони мають у нашій мові. Звернімось до української класики: "Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті" (Панас Мирний); не цураються його й сучасні українські письменники: "Спогадами захопились обоє… Та перепинив розмову наглий і сильний стук" (О. Ільченко). В обох цих прикладах слово наглий виступає як синонім слів несподіваний, раптовий, а не зухвалий, як помилково вжив його автор у фразі, наведеній на початку, замість того, щоб написати: "такої зухвалої відповіді…" Український вислів нагла смерть відповідає російському скоропостижная смерть.
Інколи прикметник наглий буває синонімічний словам невідкладний ("Я не вечеряю. А ще до того роботу наглу маю". – Леся Українка), крайній, конче потрібний ("Поясненням таким розчарував я вас, ласкавий мій читачу, тож пояснити все потребу наглу бачу". – М. Рильський).
Відповідниками до російських слів дерзкий, наглый будуть українські зухвалий ("Федоренка охопив якийсь дивно веселий настрій зухвалого мисливця, що сам один вийшов полювати на великого звіра". – Я. Качура) – нахабний ("Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка". – М. Стельмах).
Що саме робить каменяр?
Декому здається, що каменяр, подібно до робітника, який зветься по–російському каменщик, будує кам'яниці, цебто кам'яні будинки. Мабуть, саме тому в одній газетній статті читаємо: "Будинки споруджують колективи будівельників – і землекопи, і каменярі, і слюсарі, і арматурники". Правду сказано: на місці спорудження будинку землекопи копатимуть котлован, матимуть чимало роботи арматурники, не байдикуватимуть і слюсарі; от тільки каменярам не буде там чого робити, бо вони або лупають чи довбають скелі, прокладаючи в горах дорогу, як то в відомому вірші І. Франка "Каменярі" ("На шляху поступу ми лиш каменярі"), або добувають у каменярнях чи каменоломнях будівельний матеріал із каменю ("Будівельний матеріал здобувається по надземних каменярнях". – Словник за редакцією А. Кримського).
А ті робітники, що складають із будівельного каміння, яке приготували каменярі, або з цегли стіни будинку, звуться мулярі ("Під вітром муляр мур виводить". В. Сосюра). Їх і треба було вписати до колективу будівельників, що споруджують будинок.
Де зберігати – на складі, в кладовій чи в коморі?
В одному нарисі написано: "Ніщо так не вразило нас на цьому сатанинському складі: ні копи одягу, ні гори протезів та милиць…" Подибуємо слово склад у значенні "приміщення, де зберігаються якісь матеріали" також у сучасній художній літературі: "Вантажники почали виносити з складу ящики з маслом і лантухи з цукром та борошном" (Л. Смілянський). Проте наші класики воліли послугуватися в такому значенні іншим словом: "Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку" (П. Куліш).
Слово склад має в сучасній українській літературній мові чимало значень: "сукупність речей і речовин" ("Людська кров – не однакова, її склад буває різний". – Ю. Смолич), "сукупність людей, що становить ціле" ("До Кахівки загін підходив уже в своєму повному складі". – О. Гончар), "будова людського тіла" ("Зовнішність у нього – імпозантна, людина середнього віку, міцного складу, кулаком вола вб'є". – Ю. Яновський); трапляється воно й у таких висловах, як "склад життя", "склад думок", "склад мови (пісні, вірша)", а також у граматичному значенні ("Читала по складах і спочатку багато дечого не розуміла". – О. Донченко).
Зважаючи на цю значеннєву переобтяженість слова склад, чи не краще замість нього в значенні "приміщення, де щось зберігається" користуватися словом комора, наприклад: "книжкова комора", "комора запасних частин" тощо?
Ну а коли читаємо в газетній хронікальній замітці: "Великі запаси містять також Новосілківська, Старовірівська й Лобачівська кладові", то тут уже ні в кого, крім автора замітки, мабуть, не виникне сумніву, що треба було написати не кладові, бо такого слова нема в нашій мові, а – комори.
Наносити й завдавати
"Тут діагноз може бути один: байдужість. Та сама, якої, на жаль, не позбулись деякі керівники і яка наносить непоправної шкоди людським почуттям, емоціям" – пише одна газета, збиваючи з пантелику читача, котрий знає, що "нанести шкоду" можна тільки, скажімо, нанісши грязюки чи снігу до хати, а коли, приміром, курка нанесе яйця, то тут, окрім користі, ніякої шкоди нема. Але за газетою виходить, що можна наносити ще й інші прикрощі, наприклад, сором, бо через кілька номерів читаємо: "Скромність чесної трудівниці взяла гору над нанесеною образою".
Шкода, що ніхто не наніс до редакції цієї газети творів наших класиків і відомих сучасних українських письменників, бо тоді там прочитали б: "Соломи в сіни наносила" (Т. Шевченко); "Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує" (Панас Мирний); "Нанесло снігу гори" (Натан Рибак).
Мабуть, тоді дізнались би в редакції, що такі поняття, як шкоду, образу, смуток, жаль тощо, не наносять, а – завдають: "Щоб більше жаху їй завдать, і щоб усяк боявся так робити, – у річці вражу щуку утопити" (Л. Глібов); "Не завдавай ти мені сорому при чужих людях" (І. Нечуй–Левицький).
Якщо в редакції не подобалося чомусь дієслово завдати, можуть скористуватися в такім же значенні словом учинити ("Так‑то вже напустилась, наче вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину пожалувала". – Марко Вовчок). Тоді напевне зрозуміють, що й у наведених на початку помилкових фразах треба було написати: "завдає непоправної шкоди", "над учиненою їй образою".
Коли рибалки їздять на рибалку
"Коли ж ми поїдемо нарешті на рибалку?" – запитує нормальний персонаж у сучасному оповіданні другого; пише й фейлетоніст не жартома, а цілком серйозно: "Потім дзвонить до іншого міністра, Левка Івановича, питає про полювання, рибалку, врешті каже про справу". Виходить, що рибалки хочуть їхати на рибалку, а міністр любить не тільки полювання, а й… рибалку. Дивні наміри, дивні й смаки! Адже слово рибалка означає "людина, що рибалить (або ловить рибу": "Рибалка Панас Круть" (І. Нечуй–Левицький); "І риби попідводний рух рибалці забиває дух" (М. Рильський). Є порода чайки, що зветься рибалка:"Пливуть собі та співають; рибалка літає" (Т. Шевченко). Робота рибалки зветься рибальство ("Влітку він із батьком жив два, тижні в наметі біля річки. Займалися полюванням та рибальством". – О. Копиленко) або рибацтво ("А ми були охочі до рибацтва". – І. Франко). Місце, де ловлять рибу, зветься рибальня ("Що в лямі на рибальнях загарують, то все проп'ють та прогайнують". – О. Стороженко).
(Продовження на наступній сторінці)