І раптом — де й взялося це страшне запитання, що приском обпекло Коржа: "А що, коли б тобі доручили, як тоді, 1937 року, виконати вирок — чи стріляв би в нього?" На мить тільки запнувся Корж од несподіванки й подумки відповів сам собі: "А що ж — і стріляв би! От хіба що тільки, може, здригнулась би рука й не влучив би точно в потилицю, як того вимагає інструкція..."
Він рвучко опустив кружечок на вічку й, не заглядаючи до інших камер, пішов до вартівні.
То було тільки один раз. Більше Корж не заглядав у вічко й не заходив до камери № 3. Але тої ночі він дуже погано спав.
Наснилось, ніби він у батьківській хаті там, на Україні. А в хаті, по всій долівці, лежать розкидані кавуни. У батька не було баштану, й малому Коржеві не часто випадало ласувати кавуном — хіба що дасть хто скибку. Де там батькові розводити баштан, коли й під жито землі не ставало й доводилось іти до панської економії підробляти в наймах. Нахилився Корж до тих кавунів, аж бачить: то не кавуни, а людські голови порозкидані, і не солодкий сік тече з надрізу, а солона людська кров...
Прокинувся Корж од такого видива, потер рукою похолоділі груди, а коли знову склепив повіки, привиділись йому людські потилиці. Багато потилиць. І всі стрижені, й усі прострілені, лиш потилиця інженера Стри-жевського з довгим волоссям, крізь яке проступає кров...
Схопився спітнілий з ліжка, аж збудив тим Машу, що глянула на чоловіка, зітхнула й перевернулась на другий бік: не первина їй таке.
Щоб не лізли дурні думки в голову, Корж більше не заглядав у камеру № 3 й не питав наглядачів про Пет-ренка-Черниша. Та дарма — не так легко було тепер Коржеві відчепитись од нього.
Ще навесні, майже одночасно звільнившись із табору, відкрили у висілку маленьку майстерню два недавні в'язні — колишній матрос-машиніст Саєнко й підстаркуватий татарин-годинникар Тагіров. Це були майстри на всяку всячину — лагодили годинники, арифмометри, велосипеди й друкарські машинки. Ще в таборі їх дуже цінувало начальство й було вельми задоволене, що Саєнко й Тагіров, боячись у такий непевний воєнний час пускатися додому, лишились тимчасово у висілку. Сам Корж звертався до них то полагодити наручного годинника, то приклепати одламану педаль у Петиному велосипедику.
І ось одного вечора вони прийшли до нього додому й поклали на стіл перед Коржем кишенькового срібного годинника й іграшкового пістолета для Коржевого сина.
Годинник був на вигляд хоч і старомодний, та особливий: натисни на кнопочку збоку — і він продзвонить годину й заграє веселеньку мелодію. Хитра штукенція! Кожного взяли б завидки, хто побачив би її в Коржа. Та чи не більше враження на Коржеве батьківське серце справив витончено зроблений — чисто як справжній — пістолетик. Ото радітиме Петя, взявши в руки таку цяцьку, якої тут немає навіть у синів начальника табору й головного інженера! Малий, наслідуючи батька, змайстрував собі з дерев'яного цурупалка "наган", і коли Корж супроводив з конвоїрами й собаками в'язнів до лазні, Петя йшов поруч батька, тримаючи в руці свою "зброю". Коли в'язні, помившись, виходили з лазні й конвоїри робили шмон Петя, виставляючи наперед свій "наган", метко зазирав у лазні під лави — чи не сховався де який зек.
Ні, таки вдовольнили Коржа Саєнко й Тагіров, і він, ледве одриваючи очі від таких рідкісних тут речей, радісно промовив:
— Ну, спасибі ж вам, хлопці, спасибі!.. А що вам за це дати?
— Нічого, — відповів Саєнко, усміхаючись, що взяв Коржа на гачок.
— Як то — нічого? — здивувався Корж, знаючи, що в житті нічого дурно не дається.
— Та так — нічого; просто даємо на пам'ять.
— Е, ні, я так не хочу. Кажіть, що вам треба.
Тут виступив наперед Тагіров і витягнув з пошарпаного портфеля маленький клунок.
— У нас невелике прохання до вас, громадянине начальнику, — сказав, масно всміхаючись зморшкуватим обличчям, Тагіров, котрий і досі не міг одвикнуги після табору називати всяке начальство "громадянином".
— Яке? — насторожився Корж, і тут знову заговорив Саєнко:
— Візьміть для мого земляка Петренка-Черниша (він же такий хохол, як я та й ви) маленьку передачу.
— Та що ви, хлопці, — подуріли, чи що? Хіба ж можна таке?
* Ш м о н (кримін. жаргон) — обшук.
Корж аж посунувся разом із стільцем назад.
— Та тут нічого особливого нема, — заспокоював Са-єнко: — Трохи сала, цибуля, кілька грудок цукру й самосад...
— І не кажіть мені про це! Чи мені моя голова на плечах не дорога? Самі ж знаєте, що над ним висить, а ви — передачу!
— Та ніхто ж про це не знатиме. Покладете її в свій портфель, а там — нишком у камеру. Дуже ж хороший чоловік цей Петренко-Черниш! — ревно просив Саєнко, і йому, за кожним словом киваючи головою, підтакував Тагіров. Але це не помогло.
— Знаю, що хороший чоловік, і я — з дорогою б душею, ну тільки не можу. Самі знаєте, яке тепер врем'я й які порядки. Не візьму!
Зажурені прохачі похнюпились і спроквола подались до виходу. Корж з жалем глянув востаннє на пістолетик і годинник, зітхнув і кинувся повертати незаслужений подарунок.
— Ет! Не нада, не нада, — закрутив головою Тагіров, а Саєнко махнув рукою: — Хай лишається вам...
Однак Корж всунув речі в кишеню Тагірового піджака й тяжко зітхнув, розводячи руками:
— Не можу! Повірте, що не можу...
Він таки справді не міг. Вказівка 3-ї частини категорично забороняла будь-який контакт в'язнів сізо з зовнішнім світом — ні листування, ні побачення, ні передачі. І лишається дивуватись, що Корж повернув прохачам годинника і пістолетика, не передав їх слідчому в справі Петренка-Черниша як речовий доказ спроби захабарити Коржа, що могло б завдати великих прикростей недавно звільненим колишнім таборовцям. Послаб-таки якийсь гвинтик у добре змонтованому службовому механізмі Коржа! І ще дивніше було, що Корж, явно оступившись цього разу, не почував своєї провини перед порядком і законом. Те, що він пожертвував радістю свого Петі й не взяв для нього пістолетика, було достатнє, щоб службова совість Коржа лишалася б чистою і не муляла докорами.
Але бідна ж ця совість! їй довелось зазнати ще одного випробування.
ЧУЖА ЛЮБОВ ЗДОЛАЛА КОРЖА
Минуло два дні, коли Корж пізно ввечері повернувся додому й застав літню жінку. Вона сиділа мовчки на стільці, терпляче дожидаючи його приходу. У хаті поралась по хазяйству Маша, але жінка не розмовляла з нею.
Корж одразу впізнав у запнутій старою хусткою жінці лікарку таборової лікарні. Йому ні разу не доводилось звертатись до неї, бо то була лікарка-гінеколог, засуджена на п'ять років чи не за якийсь нелегальний аборт. Коржа не здивувало, що вона, бувши ув'язненою, опинилась за таборовою зоною: лікарі з побутовим обвинуваченням мали перепустку, а мешканці з притаборового висілка воліли звертатись до лікарів-в'язнів, ніж до своїх вільнонайманих з місцевої поліклініки. (Серед них хтось пустив чутку, ніби в Букачачинському таборі перебувають висококваліфіковані кремлівські лікарі, засуджені за спробу отруїти Горького). Лікарку-гінеколога могла викликати додому, поминаючи Коржа, і його дебела Маша, але вона ніколи не скаржилась ні на які хвороби та й не видно було, що лікарка оглядала її. Не здивував Коржа і кошик, наповнений чимось до верху й абияк накритий дірявою ганчіркою. "Назбирала у висілку серед своїх пацієнтів подяк і тепер повертається в зону, але чого їй треба від мене?" — подумав Корж і запросив лікарку зайти до другої кімнати.
— І як воно? — спитав за своїм звичаєм Корж, коли лікарка сіла на стільця й поставила біля себе кошика.
Лікарка чогось здригнулась, прикусила нижню губу й хвилину помовчала.
— Я до вас, громадянине начальнику... — тихо сказала вона по паузі.
Корж кивнув головою, мовляв, видно, що до нього, але — чого, в якій справі?
Лікарка ще помовчала трохи, ніби збираючись на силах, а потім враз мов випалила:
— Візьміть передачу для Герасимова...
— Отакої! — аж підскочив Корж. Та хіба ж вона не знає, що це неможливо. Ніяк неможливо!
~" Я вас дуже прошу: візьміть... — з болем промовила вона.
— Ні, ні, про це не може бута й розговору! — замахав руками Корж і вже став сердитись на таку настирливу жінку. Але вона не піддавалась.
— Я дуже, дуже прошу... — благала вона, дивлячись великими, колись, видно, гарними очима на Коржа. Це трохи пом'якшило його роздратування, і він почав лагідно переконувати її:
— Ну навіщо вам зв'язуватися з тим Герасимовим? У вас легка стаття: — год-два — й на волю, а там...
— Я його люблю! — майже викрикнула ця підтоптана жінка, що не про її літа казати такі речі.
— Та яка там любов! — спробував перевести на жарт Корж. — Вийдете на волю, там сотні таких Герасимо-вих...
— У мене він один. На всьому світі — один.
— Та ну-бо! — хотів спинити її Корж, але лікарка підвелася з місця й тихо промовила:
— Моя остання любов... Остання на землі! — І підвищила голос: — Остання! Чуєш, начальнику!..
Вона випростала з-під хустки голову, і на скроні їй впали пасма посивілого волосся.
— Хіба мені думати ще про якусь любов? Отут, у таборі, я знайшла її пізно. Зрозумій це, начальнику!
(Продовження на наступній сторінці)