Корж і сам не гаразд усвідомлював, чому цей Петренко-Черниш так цікавить його. Від начальника 3-ї частини Сонова Корж дістав вказівку особливо пильнувати цього в'язня. Це — колишній письменник, написав кілька книжок, отже, мабуть, не дурний: жив на волі добре, а опинившись у таборі, він, безперечно, невдоволений з свого теперішнього становища й, мабуть, про це висловлюється: крім того, він український націоналіст: отож треба дізнатись, що він каже в камері сізо.
Корж доручив Пальчикову й Сєнотрусову підслуховувати через двері його розмови, але це нічого не дало: Петренко-Черниш був відлюдкуватий, і якщо й розмовляв, то тільки з Герасимовим, але так тихо, що не можна було нічого розібрати. Навіть блатні шанувались перед ним і не мали охоти заробити махорчаної цигарки на Петренкові-Чернишу. Тут важило реноме письменника, що поза його волею ходило в таборі за Петренком-Чер-нишем. Навіть коли Чмир надумав по-земляцькому підсипатись до нього й дещо вивідати, потрібне 3-й частині, Іван Різаний спинив:
— Це фраєр особливий — він письменник. Ти знаєш, що він може написати, коли вийде на волю, про всіх підерів-піратів? Розкриє всі їхні понти*!
Цього було досить, щоб Петренко-Черниш користувався в камері своєрідною екстериторіальністю.
У Коржа не було бажання збирати на Петренка-Черниша обвинувальний матеріал, але зазирнути в нутро цього загадкового в'язня кортіло.
Справді, незвичайний цей в'язень. Коржеві відповідав він чистою українською мовою, яку Корж хтозна-коли чув, нічого не просив у Коржа й, відповідаючи на запитання, тримався незалежно, мовби говорив не з начальником, а з таким же в'язнем, як і сам. Дивно, але це викликало пошану до нього, і, мабуть, через те Корж казав йому "ви", а не тикав, як усім іншим в'язням.
* П о н т (кримін. жаргон) — хитрий спосіб, підступ.
Невтямки були Коржеві й слова начальника 3-ї частини, що це український націоналіст. Корж знав тільки про петлюрівців, гетьманців, усяких бандитських отаманів, що їх давно вже ліквідовано на Україні, а от про українських націоналістів почув уперше. Щоб ближче розпізнати в'язня, Корж одного разу взявся сам повести Петренка-Черниша на допит і дорогою спитав:
— А за що ж перший раз судили вас?
— За Україну, — коротко відповів Петренко-Черниш.
— Ну, а все ж за що? — хотів уточнити Корж, але Петренко-Черниш знову відповів коротко:
— Багато казати, та мало слухати.
На цьому й урвалась розмова. Не розводитись же Петренкові-Чернишу, що його, як і багатьох українських письменників у тридцятих роках, засуджено з фантастичним обвинуваченням, ніби він належав до якоїсь УВО, котра шляхом терору й повстання хотіла створити буржуазну українську державу! Навряд чи Корж щось би зрозумів з того, але відповідь Петренка-Черниша "за Україну" заінтригувала Коржа .ще більше, і він залишився в 3-й частині, де був за свого чоловіка, чекати кінця допиту.
Сидячи в коридорі біля кабінету, де допитувано Петренка-Черниша, Корж, прислухаючись, чув, як слідчий сказав:
— У нас є відомості, що ви казали в таборі про одного з членів ЦК партії й уряду: "Він підступний, лицемірний і боягуз". Це правда?
— А про кого ж саме я це казав? — спитав спокійно Петренко-Черниш.
— Ви знаєте про кого.
— Ні, не знаю. Може, про Молотова?
— Ні.
— Про Ворошилова?
— Ні.
"Та що він — справді, не догадується чи тільки прикидається дурником? Ясно ж, що про Сталіна його питають", — подумав Корж, але Петренко-Черниш лишався й далі недотепою.
— У ЦК й уряді багато людей, я всіх і назвати не можу. Назвіть конкретно, кого маєте на увазі, й тоді я спробую пригадати, чи казав коли-небудь щось подібне. Закон вимагає точного й ясного обвинувачення.
"Дивись, який метикований! І на законах знається", —подумав Корж, дивуючись у той же час, чому слідчий не каже прямо, про кого питає, а все торочить одне й те ж:
— Ну про одного з членів ЦК партії й уряду. Слідчий і обвинувачений ще довго воловодились,
коли Петренко-Черниш називав то Маленкова, то Калі-ніна, то Кагановича, ніяк не втрапляючи на потрібне прізвище. Нарешті він сказав:
— Я більше не можу вгадувати, я не ворожбит!
Не витримав кінець кінцем і слідчий. Пошепки він промовив, перевівши дух:
— Це ніби ви сказали про...
Корж не розчув далі, але йому неважко було збагнути, кого названо.
— Та що ви! ~ 3 голосу було чути, як посміхнувся допитуваний. — Про нього в таборі може голосно говорити хіба що тільки божевільний.
— Як це — божевільний? — здивувався слідчий, а за ним і Корж, що в'язень сам на себе дає обвинувальний матеріал.
— А дуже просто, — пояснив Петренко-Черниш: — Скажи про нього добре — ви не повірите й почнете тягати людей і допитувати — чи не сказано це іронічно, з насмішкою, глумом; а сказати погано — кому ж охота накладати собі на шию петлю!..
— Значить, у такому розумінні слід ваші слова сприймати? — спитав слідчий і став мовчки писати. За кілька хвилин він прочитав написане:
— "Таких слів про одного з членів ЦК партії і уряду я не казав".
На цьому й скінчився сьогоднішній допит Петренка-Черниша, і Корж повів його назад у сізо.
~ Так, кажеш, за Україну сидиш? — спитав дорогою Корж, переходячи на "ти", але цього разу це не означало, що він прирівняв Петренка-Черниша до інших в'язнів: у голосі Коржа прозвучала інтонація, схожа на приязнь.
~ За Україну, — ніби навіть з гордістю, як здалося Коржеві, повторив Петренко-Черниш.
— Слухай, — раптом ні сіло ні впало спитав Корж, — А ти знаєш таку пісню — "Та вже років з двісті"?..
— "Як козак в неволі", — додав, ледь усміхнувшись, Петренко-Черниш.
— Вона, вона! — зрадів не знати чого Корж.
— А чого це ви про неї питаєте мене? — підозріло повертаючи до Коржа голову, спитав Петренко-Черниш.
— Та пригадалось: колись на нашій вулиці парубки її співали...
На обличчі Коржа справді промайнуло щось схоже на згадку, й у голосі не чулося каверзи.
— Тепер уже не співають, бо за це дають строк по п'ятдесят восьмій, — саркастично зауважив Петренко-Черниш.
— За пісню? — щиро здивувався Корж.
— Еге ж, за пісню, — чітко вимовляючи кожне слово, проказав Петренко-Черниш. — А у вироку пишеться, що за український націоналізм.
Від останніх малозрозумілих слів Коржа пересмикнуло всередині, й він похопився, що далеко зайшов у розмові з в'язнем. Щоб змінити тему, Корж спитав:
— А тебе урки не зобижають у камері?
— Ні, — відповів Петренко-Черниш, і вони мовчки підійшли до сізо.
І з того дня Петренко-Черниш прикував до себе думки Коржа. Хоч би що робив — чи писав рапорт, чи газету читав, чи сідав удома їсти, а думка все завертала до того дивного в'язня та його не менш дивного обвинувачення. На Коржа не справило враження те, що закидав Петренкові-Чернишу слідчий під час останнього допиту: в цьому обвинувачували тепер майже всіх, хто попадав у сізо: інша річ оте перше обвинувачення — "за Україну", як його визначив сам Петренко-Черниш. Досі Україна була тільки краєм, де народився Корж. Правда, гарним краєм ~ з вербами понад шляхом, білими хатками під стріхою, тихими гаями, між якими бігла маленька річечка... Інколи згадувався той край, де гасав колись малим по садках і левадах, але з тим усім давно покінчено. І женився Корж не там, а туг, у Сибіру, і взяв собі за жінку не котру з тих дівчат, що на них почав був заглядатись підлітком, а тутешню, чалдонку, як звуть у Сибіру старожитніх росіянок; і син-одинак Петя не перебрав од батька жодного слова про той далекий край...
Але тепер, коли почув це слово "Україна" з уст незвичайного в'язня, воно стало набирати якогось нового, незбагненного змісту і звучати стало так ніжно, що Корж аж сам промовив його пошепки кілька разів:
— У к р а ї н а...
Навіть давно забуті пісні з цим зачарованим словом стали зринати в пам'яті:
Ой поїхав козак на чужину
Та там і загинув,
Свою рідну Україну
Навіки покинув...
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій...
Таки розворушив, сам того не відаючи, Петренко-Черниш у Коржевій душі таке, що, може, заснуло давно або й не було його зовсім там. І Корж ловив себе на тому, що Петренко-Черниш навіть подобається йому, чимось вабить Коржа до себе.
Якось, коли Корж прийшов у сізо, його враз потягло підійти до камери № 3, тихенько відсунути металевий кружечок і крізь вічко подивитись на Петренка-Черниша. Он він, під стіною, сцдить на клунку. Не сказати б, що сумний, але й не веселий...
"Невже, — подумав Корж, — він не знає, що його жде, як приїде суд? Навіть тим підсудним, котрі вже раз були засуджені за п'ятдесят восьмою статтею, дають тепер розстріл, а він аж двічі доскочив тої проклятої статті — перший раз з волі, а вдруге в попередньому таборі. Тут — тільки розстріл!"
(Продовження на наступній сторінці)