Щоб перебути час нудного дожидання, люди коло багаття розповідають усякі бувальщини, й що далі заходить ніч і більше змагає сон, меншає жартів, стихає сміх, і розповідь переходить на страшне. Старий чолов'яга в приношеній свитині й одсунутій на потилицю шапці підгрібає до вогню гіллячки й веде далі якусь давню історію:
— ...Сам той Микита — шарпак з шарпаків, а коня такого доброго мав, що як на сьогоднішнє міряти, то й не знайдеш ніде такого... Поїхав він одного разу в Коза-ровичі на ярмарок. Розпріг коня, прив'язав до воза й пішов собі ярмаркувати. Коли це якогось злодія цигана люди впіймали. Народ коло нього з'юрмився, кожне наперед пнеться глянути, й Микита туди ж лізе. Ґвалт, тиск!.. Аж чує Микита, що хтось йому на вухо шепоче: "Пильнуй і ти коня, бо заберуть". Озирнувся — ніде нічого, ніхто на нього й не дивиться... Та вже Микиті не до ярмарку! Забув, що й жінка загадувала йому купити. Видерся мерщій з юрби, пропхався між людьми до свого воза: все, як і було — і віз стоїть, де стояв, і кінь хрумкає з шаньки овес, як і перше хрумкав... Та Микита вже не вважа на те. Запріг коня й подався додому, поки лиха нема. Іде він і думає: "Що це воно за проява така?" І вже здається йому, що й на друге вухо хтось шепонув йому на ярмарку, як протискувався назад: "Пильнуй і вдома, чоловіче, бо таки заберуть!"
І став з того дня стерегтися Микита. Приладнав у стайні зсередини засув, звечора полежить у хаті, а опівночі йде до стайні спати, ще й сокиру прихопить, бо вже, знаться, в чоловіка душа не на місці.
Отак чи не з тиждень ночував він у стайні. Аж ось глупої ночі, саме коли на дощ заходило й місяця на небі не було, чує Микита крізь сон, що хтось добирається до його стайні. Посмикало тихенько двері, бачить, що замкнуто зсередини, то воно й замовкло. Микита зліз помаленьку з сіна, взяв оброть і сокиру та навшпиньки до дверей підкрався. Це не штука налякати харцизяку, — треба злодія піймати, щоб не кортіло йому більше до чужих коней. Став біля дверей і не дихає... Чує, що не один стоїть за дверима, бо пошепки радяться між собою, як їм двері відчинити. Пошепотілися та й стали в дверях дірку свердлити, а далі просувають у дірку пилку й ну пиляти, щоб, знаться, можна було до засува руку просунути. Микита мовчить, тільки взяв у обидві руки оброть і — як прикипів до місця. А злодії надворі теж шануються: підпиляли з трьох боків помаленьку напроти засува, одломили обережно скіпку, а далі бачить Микита, що чиясь рука у випиляний отвір просувається... Тут Микита, не будь плохий, — хап! та й залигав ту руку оброттю. Накрутив кінці її собі на руку й сокиру підняв. "Ну, тепер держись, воздержуйся!" — каже він сам собі й жде, що воно далі буде.
А надворі стихло все, як повиздихало, от тільки що злодійська рука, за п'ясть прип'ята, стирчить перед Микитою в дверях... Минула ще якась часинка, коли чує Микита, вони знову щось там шепочуться. А далі наче зойкнуло за дверима, і п'ясть під оброттю затіпалася, й пальці на ній тремтять. Микита ще дужче нап'яв оброть, а надворі вже й стогони чути, тільки наче затуляють комусь рота й біля самих дверей шамотня якась... Зойкнуло ще раз та й по всьому.
Тихо стало, ніщо й не шеберхне. Не второпа нічого Микита, прислухається тільки, а в самого жижки трусяться: яку ж то вони ще на нього практику придумають? Діло не шугейне: він один, а їх хтозна-скільки там надворі... Кінь позаду Микити чогось занепокоївся, копитами тупає, хропе, знаться, лякається чогось, а чого саме — не скаже...
Отак Микита й стояв, як дурний, аж поки на світ стало благословлятися. Ну, тепер, звісно, посмілішав він, передихнув та й дивиться в дірку понад злодійською п'ястю — що воно там на дворі діється. Що за мана? Бачить хату свою, верх старої вишні за хатою видно, а злодіїв у дворі нема, тільки оце чиїсь пальці розчепірені перед очима в Микита звисають... "Та що таке? Чи не ввижається мені все це?" — подумав Микита й, сам собі не ймучи віри, торкнувся пучками тих чужих пальців, а вони холодні, як у мертвяка. Розмотав тоді Микита оброть, одсунув засув, розчинив двері й ступив надвір. А там — звисає з дверей цурупалок руки по лікоть, і на землі калюжа крові ще не висохла...
— Як же то — самі злодії одрізали своєму руку? — питає хлопчина, що досі, затаївши дух, ковтав кожне слово оповідача.
— А ти ж як думав? Кинуть злодії свого, щоб він потім виказав їх, як люди зачнуть бити? Та й йому краще тікати з одною рукою, бо як піймають, — порішать. Кінь у хазяйстві — все! Без коня мужикові капець!
— Чи не з їхньої, сказать, шайки лежав, кажуть, у Тарасовичах у лікарні безрукий, що по нього міліція приходила? — питає хтось із гурту, але я не чую, що йому відповіли...
В лице мені пашить тепло від багаття, де хтось підкинув соснову гіллячку й від неї зразу ж знявся вгору жовтогарячий пломінь. Такий, як хвіст у тої лисиці, що промайнула на мить у Болшові. Тільки спині моїй так мерзкло, що я аж скулився, але то мало допомагає. Треба наддати ходу — тоді зігріюся. І я витягаю натомлені ноги з глибокого снігу й поспішаю схильці далі. Навколо зачарована срібна казка. Стоять і не шелехнуться сумирні сосни та ялини, всипані густо пухнастим снігом, під ними на білій пелені мигтять зірочками блискітки, й серед застиглої тиші тільки дятел цокає десь дзьобом по корі: одстукує примерзлий зимовий час... Так гарно тут, що шкода ступати по непорочній сніговій білині й, ненароком зачепившись за сук, струшувати тендітне мереживо. Та вже небагато лишилося йти. Он там, за кущем глоду, має бути капкан, що його поставив дядько Семен на лисицю. Мабуть, та болшовська лисиця з жовтогарячим хвостом не минула його. Та ось і слід її: овальні печатки лисячих лап ведуть вихлястим ланцюжком просто до глодового куща. Витягаю ноги з глибокого замету, що його намело перед кущем, і — спиняюся вражений... Капкан під кущем є, його навіть не запорошило. Але
сніг коло капкана витупано, й по ньому розкидано такі червоні брусниці, аж очі вбирає... Але стривай, що тут скоїлося? Лисиці в капкані нема, дарма що він защекну-вся, лиш стирчить цурупалок закривавленої лисячої лапи, і овальні печатки, мішма з розсипаними брусницями, глибоко тепер відбилися на снігу й потяглися в бік до лісової гущавини...
Невже впійманий у капкан лис сам собі одгриз за-щекнугу залізом лапу?.. Від здогаду мене проймає морозом так, що...
Я прокидаюся. Я таки справді змерз, бо багаття пригасло вже, а листопадова ніч холодна. Сидить Аксьонов і, мовчки покурюючи, журно дивиться, як дотлівають у багатті жарини. Щуляться, щільно притулившись один до одного, Троша з Петром, лиш Франц подався кудись з своїм Телонеком. Незабаром він вертається, тягнучи з якимось парубком кілька сухих гілляк. Багаття знову розгорається, а з ним оживає і перервана розмова. Тепер розповідає запнута в теплу хустку моторна жіночка, і її слухають не тільки люди навколо, а й зв'язаний гусак, що випнув з кошика довгасту білу шию і сторожко дивиться на вогонь.
— ...Хоч його забрали на війну аж тільки в шістнадцятому годі, бо одинак у сім'ї був, та додому Дмитро вже не повернувся з фронту. Хто тільки не вертався в село з війни — і сліпі, і безрукі, й такі, кого куля німецька обминула, а за Дмитром і слід запався. Вже батько з матір'ю панахиду замовляли, попові гроші дали, щоб у граматку убієнного Дмитра записав. А далі й забули про нього на селі... Коли це позаторік, якось улітку ввечері, під'їхав до хати Панаса Кикотя віз. Отого Панаса, що його хата край нашого села на відстороні стоїть. Злазить з воза якийсь нетутешній чоловік — та до Панаса, що саме в дворі порався: "Здорові були, дядьку Панасе!"
Дивиться на нього Панас і очима тільки кліпає: не по знаку йому цей чоловік. Не бачив він такого з підче-криженими вусами й маленькою підстриженою борідкою. І костюмчик на ньому з доброго не нашого сукна, галстук на шиї, на голові капелюх панський, а на возі ще й два чамайдани лежать. Ну, чисто тобі пан якийсь заявився! "Драстуйге, — одвіча йому Панас і все не може
— дива зійти. — А хто ж ви, звиняйтс, будете?" — "Чи й не познали? — сміється чоловік і ну Панаса обіймати. — Та я ж Дмитро! Племінник ват... Як там батьки? Живі ще?" — "Де ж ти взявся, Дмитре? — отетерів Панас і очі на нього вилупив. — Вже ж твоя мати очі виплакала, видивляючись тебе, Дмитре, вже й батько посивів геть, дожидаючи тебе, підмоги своєї!" — "Значить, зрадіють, що повернувся?" — сміється приїжджий чоловік, а Панас плечі та руки його мацає, бо не йметься йому віри, що цей пан і є той самий безусий парубок, котрий з родом прощався, як на війну його шали... "Та скажи ж хоч, де тебе носило так довго?.." — питає Панас. "Був я, дядьку Панасе, в пліну спочатку. Саме перед революцією попався. Потім приставили мене до одної німкені-солдатки, вроді як, сказати б, за наймита. Чоловіка в неї французи десь на фронті вбили, дітей у них не було, а хазяйство велике: коні, корови, свині й усякої птиці повен двір. Оклигав я в німкені після тої голодухи в лагері, навчився помалу й ґерґотіти по-їхньому, а там і замирення вийшло. Воно, сказати б, і тягло мене попервах додому, ну вп'ять же й до Марти звик — така вона білява й хупава, і все в неї до ладу. Та й вроді, сказать би, за жінку вона мені стала... Подумав я, подумав — воно ж і хазяйство в неї добре, такого я ще не бачив у наших людей... Узяв та й оженився на ній".
— Ти диви — оженився в Німеччині! — скрикнув хтось захоплено в гурті, й жінка тут же пояснила:
(Продовження на наступній сторінці)