Ніби спеціально, щоб нейтралізувати такі мовні протилежності, до нашого товариства пристав цього разу чех Франц, отой Франц, що про нього Семен Іванович якось сказав: "Я його й за чоловіка не щитаю", бо Франц ніколи не бере на полювання горілки, хоч і не відмовляється, коли хто запропонує йому чарку. Франц відбився від австрійської армії, що привела його на Україну, осів у Києві, тут одружився й мирно шевцює ось уже стільки років. Як і багато чехів, Франц, вивчивши російську мову, мало не кожному слову надає іншого наголосу й часто-густо не може втрапити на правильне граматичне закінчення. Через те Франца часом важко зрозуміти. Коли він пошив мені добрі мисливські чоботи й сказав на прощання: "Сапбги нэ протекают, надо только вижгіровать", я не одразу збагнув, що чоботи треба висмальцювати. Свого недоладного біло-жовтого пса Франц теж зве на свій манер — Телонек. Собака справді скидається своєю мастю більше на теля, ніж на гончака, й чи не тому він завжди біжить поперед інших собак, більше полохаючи зайців, ніж наганяючи на мисливця. Троша й Петро часто дорікають Францові за дурість Телонека, за що той ображається, сердиться, закидає їм якусь "свою лавочку", погрожуючи вивести їх на чисту воду. Якщо напівжартівливі кпини переходять у сварку, втручається наш четвертий компаньйон, врівноважений і мовчазний токар Аксьонов, що спокійно каже: "Ну, хватит бузить!" — і всі враз затихають. Навіть Семен Іванович з якихось невідомих причин шанується перед Аксьоновим, дарма що той теж "робочий з города", а до того ж і зайда, як висловлюється про таких Пальоха: він приїхав до Києва відкілясь аж з Уралу. Не інакше як тут щось важить чиста російська мова Аксьо-нова, яку Семен Іванович чув колись тільки з уст таких поважних мисливців, як Городецький та Барадулін. Це, підмовивши Аксьонова вчора ввечері, коли ми приїхали пароплавом на відкриття заячого сезону, Семен Іванович підбив і всіх нас іти сьогодні до Болтова, в далеку глибину лісу, що хтозна-куди тягається й де кінчається. На це не одразу пристали: початок листопада випав цього року теплий, снігу ще й не падало, але день однаково короткий, то чи варто ж забиватися в таку далечінь, де ніхто з нас ще ніколи не бував, та й на вечірній пароплав так можемо спізнитися.
— А може б, краще полями по врунах пройти зранку, а потім у Пожарський? — нерішуче запропонував Троша, та Семен Іванович стояв за Болшов, обіцяючи в ньому справжнє мисливське Ельдорадо:
— Там усякого звіра, як собачні в селі, а зайці так самі на тебе біжать!
Аксьонов, трохи подумавши, сказав:
— Як Болшов — то й Болшов. Подивимося, що там робиться.
Більше вже ніхто не перечив, і всі мирно полягали на долівці спати, де Дуня з Тодоською Микитівною щедро настелили сіна.
Сонце ще тільки викочувалося з-за Пожарського лісу, як ми вже перетинали поле, прямуючи до далекої лісової смуги на сході.
Франц, побоюючись, мабуть, чи не криється в бол-шовському плані теж якась "лавочка", спочатку відбився від товариства й збочив оглянута кущі понад болотом, і його Телонек, гавкаючи з дурної радості, таки сполохав там двох зайців. Зайці з переляку чкурнули нам навперейми, і Троша з Петром підбили їх. Після цього Франц уже не покладався на власну фортуну й поспішив приєднатися до товариства, і його Телонек зганяв тепер зайців далеко перед нами. Це знову могло б призвести до суперечки, але Троша й Петро вже несли по зайцю за спинами, Аксьонов лиш невдоволено позирав на блазня пса, сподіваючись компенсувати себе в Болтові, а я, наймолодший та ще й безсобачний мисливець, не мав вирішального голосу й мовчав. Усе йшло більш-менш гаразд, тільки на узліссі сталася прикра затримка, коли треба було зібрати собак. Як тільки Троша засурмив у ріжок, а Петро в розкриту цівку рушниці, всі три гончаки за хвилину були вже коло нас, а Францового Телоне-ка й близько не чути. Сурмили, сурмили на всі сторони, а дурний пес хоч би озвався!.. Нарешті їм осточортіло марно старатися, й вони кинулися лаяти Франца, а той, як ніде нічого, каже їм:
— Телбнек на труба не идет, он — только на хлЗба. І справді, тільки-но Франц, не так уже й гучно, крикнув до лісу: "Телбнек, хліба!", як телятоподібний собака де й узявся з-за дерев...
Вертатись би сьогодні Францові з таким дурним собакою додому без зайця, якби не сталося замішання зо мною. На самому кінці узлісся мені трапився під малою соснинкою молодий заєць. Він міцно спав, і я збудив його своїми кроками так близько, що не влучити в нього було неможливо. Пострілом я перебив йому хребта, і заєць, тягнучи видовжені задні лапи, силкувався дотягтися на передніх до лісової гущавини. Я скочив до нього й наступив на задню лапу, щоб спинити, але розпучливий дитячий вереск, як приском, обпік мені серце. Я вперше почув, як кричить заєць, і, здригаючись від жалю, од-смикнув назад ногу. В рушниці ще лишався один неви-стріляний патрон, але я не міг добивати другим пострілом нещасну тварину, що так по-дитячому заволала до мене. Франц, який крутився збоку, покінчив дуплетом і з його криком, і з його мукою... За мисливським правилом заєць дістався йому, що стріляв останнім.
Але з Болшовом, на який покладалося стільки надій, вийшов скандал. Місцина всіма сторонами була підхожа для доброго полювання: далека від людського житла, дика, з густими чагарями й старим мішаним лісом, а неподалеку було велике болото з непролазною драговиною. Сюди, край болота, й подався тихо Пальоха, щоб обходом зайти в ліс і наганяти на нас гучком звіра.
Минуло хвилин двадцять, коли ми, ставши номерами на маленькій галявинці й пильно вдивляючись у бар-наво-зелену стіну кущів і дерев, почули здалека Пальо-шине: "А ту-ту-ту-ту-у-у! Гоп-го-оп!"
Голос Семена Івановича лунав по лісу чимраз гучніше й азартніше, чувся стукіт ломаками по стовбурах і тріщання сухого гілля, наче на нас сунула десь рухлива молотарка, яку для чогось іще підганяли несамовитими вигуками.
Наше напружене чекання доходило краю. Ось-ось мали вискочити на галявинку перші хутряні втікачі від навіженого гамору, що вчинив у лісі Пальоха, та раптом збоку відкілясь з'явився незнайомий чоловік з бронзовими дубовими листками на петлицях і зажадав, щоб ми показали наші мисливські квитки. Це був лісник (чи не той, про якого Семен Іванович казав: "Хіба то чоловік? То — смесь!"). Він чемно повернув нам, перевіривши, наші квитки, але попередив, що ми зайшли в заказник, де полювати заборонено...
Нам нічого не лишалося, як тільки попросити пробачення за непорозуміння, і лісник, ледь посміхнувшись, спитав:
— Це вас, мабуть, Пальоха сюди привів?
Але питати не було чого, бо зовсім недалеко почувся крик Семена Івановича:
— Пильну-уй!..
А далі зчинилося таке, що навіть у спокійного завжди Аксьонова задвигтіли на щоці жовна. Там, де він нещодавно стояв на своєму номері, проскочив спочатку заєць, а потім, трохи далі, як з мішка сипонуло враз ще кілька довговухих, і на мить блиснув між кущами жовтим пломенем хвіст лисиці... Ми тільки мовчки зітхнули, бачачи, яка багатюща здобич, як уві сні, проскочила повз нас без жодного пострілу... Прив'язані до осикового стовбура гончаки аж ставали дибки, рвучися з натягнутих ремінців.
У лісі знову зайшла тиша, яку порушував тільки Фран-ців Телонек, жалісно дзявкаючи вслід зниклим тваринам.
— Ви на Пальоху чекаєте? — спитав здивовано лісник, бачачи, що ми не поспинаємося ЙТИ геть. — Надарма! В цього браконьєра добрий нюх не тільки на звіра, а й на лісників.
Обережний у лісі Семен Іванович, чуючи, що нема чогось пострілів, насторожився, прислухався й нишком подався вбік від халепи. Сьогодні він прихопив з собою стару берданку, й показуватися з нею лісникові було небезпечно: то тільки голого не обдереш!
Він надибав нас уже далеко від Болтова, коли ми, похнюплені й сердиті, спинилися край лісу перепочити й під'їсти.
— Я повсіда гавару, що Семена не нада слухати! — сперечався з Трошею Петро, і Семен Іванович, який саме нагодився відкілясь з-за кущів, здивовано спитав:
— Чого ж не стріляти? Я навіть вовка бачив!.. А лісникові треба було пику наварити, та й по тому: вас же п'ятеро, а він один, та й то дурний!
Але тут не стерпів уже й Аксьонов:
— Такой кандибобер не пойдет! Это не охота, а ша-бутиловка какая-то...
І присоромлений Семен Іванович враз замовк.
Аксьонов більше не сказав нічого ні тут, на привалі, ні дорогою до села, але він так розсердився сьогодні на Семена Івановича, що не зайшов навіть до його хати, а за ним і ми мовчки попростували одразу на пристань.
Вечірній пароплав з Чорнобиля прийшов сьогодні несподівано рано, і ми, як і багато хто з сваромців, спізнилися на нього; треба чекати на нічний гомельський, що прийде хтозна-коли.
І ось ми лежимо на горбочку, трохи далі від берега, де повіває холодом від води, і коло нас розташовуються сваромці та люди з інших сіл, скидають долу кошики й торби і зручніше вмощуються, бо дожидати доведеться, мабуть, довго. Хтось розпалив багаття, і від його полум'я швидко догорів короткий вечірній присмерк, і людей щільно облягла непроглядна тьма безмісячної ночі.
Потомлені собаки, ображені дивною поведінкою своїх господарів, що так і не спустили їх у Болшові погнатись за зайцями, нервово сплять. У нас теж гудуть від утоми ноги, клонить на сон, але думки вертаються до Болшова, і я, заплющивши на хвилину очі, знову бачу скулені до спини довгі вуха на смерть переляканого зайця і пломенистий хвіст лисиці за кущем.
(Продовження на наступній сторінці)