«Просвітяни» Борис Антоненко-Давидович — страница 3

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Просвітяни»

A

    — Грайте самі, а я не хочу. Мені що? Скажіть, будь ласка!..

    Задер голову, закопилив губи й пішов.

    "Ну й дрянь же!" — подумав досадно Стасик. (Він вважав себе за демократа й представника "народу" і через те не любив паничиків).

    — Студентський кашкет!..— кинув напівголоса зневажливо й мотнувся прохати Базилевського взяти роль. Базилевський образився, бо був уже під літами й до того ж — членом ради.

    Добровільно згодився тільки Писарчук із пошти.

    Час хутко біг. У партері не було вже місць, тиснулись у проходах. Ксана Коротенко моргнула Стасеві й полізла в суфльорську будку суфлірувати. Мазуринського і Карпа Хведоровича екстрено викликали на. сцену.

    — Панове товариство! — озвався до них, мов кошовий до курінних, натхненний Стасик: — Так дивіться ж: після прологу ви, Мурзинський, заграєте сигнал, а ви, Карпо Хведоровичу, отак (Стасик, щоб пояснити, зробив "антраша"), ніби це десь здалека,— стукніть у барабана. Це значить — Полтавська баталія скінчена й гармати вже збираються спочивати.

    — Добре, добре!.. Ми вже постараємось!' — запевнив щирий Карпо Хведорович.

    — Можна буде ще, розумієте, під час моєї промови разів тричі стукнути, але ж не більше, бо Полтавська баталія скінчена й хіба тільки козаки де-не-де ще одбиваються. Так прошу!

    Мурзинський і Карпо Хведорович метнулись за лаштунки. Карлові не було одягу. Якось забули про це подбати.

    — Та й на чорта! — заспокоював Стасик писарчука: — Полтавська баталія скінчена. Ніч. Карло з Мазепою спочивають. Значить, можна бути і в самій білизні. Вопрос исчерпан!

    Коськин пригадав, що ніч, здебільшого, буває прохолодна, до того ж незручно, як там собі не хочете, лежати Карлові перед Мазепою і публікою в спіднях: збігав у чепурню й приніс Карлові плахту. Це не буде суперечити цілості й гармонії інсценівки, додержує національний колорит і, головне, практично. Стасик щиро дякував Коськинові за вигадку. Хижим звіром за завісою, в залі ревіла публіка: "Время-а-а!.."

    Коськин метнувся за лаштунки читати пролога. Завіса, немов ужалена, одірвалась від підлоги, замислилась на середині мент, а далі вже флегматично полізла до стелі.

    За лаштунками Мурзинський ніс грамофонний рупор і стеаринову свічку. Електрики сюди чомусь не провели.

    На пюпітрі лежав скручений, мов древня грамота чи універсал, переписаний рукою Коськина пролог.

    Коськин кахикнув на всю сцену, підніс до рота грамофонного рупора й свічку.

    Зникла хмара нічна,
    Змовкла буча страшна,
    Буча славна,
    Полтавська, кривава...
    Замордована рать
    Полягла спочивать
    Між валами.
    Приспала...

    Мурзинському захотілося чхати, і він чхнув. Свічка заблимала, лукаво моргнула й згасла. Коськина охопив жах.

    — Дайте сірники!

    — Ей-богу —нет!

    Коськин кинувся до чепурні. У коридорі Карпо Хведорович тяг на пузі здоровенного барабана.

    — О! Запаліть, будь ласка!

    — Розумієте...— Карпо Хведорович лапав кишені.— Нема! От оказія!

    У чепурні ліпив собі вуса Радченко. Він грав вартового козака, якого статистом дожидав кіцець інсценівки, але до своєї ролі він готувався завзято.

    — Ой-ой-ой! Що ж його робити?.. Більше тут немає нікого? — Радченко в Коськиних очах давно вже —0. Але Коськинові хотілося плакати.

    — Радченко!..— Коськин благаюче простягнув до нього руки: — Збігайте, будь ласка, в залу за сірниками. Позичте в когось!.. Ви ж розумієте, там...— і Коськин безнадійно ткнув свічкою до сцени. Радченкові давно вже коіртіло показатись перед публікою в жупані, і він залюбки згодився.

    Павленкові уявлялась інсценівка не інакше, як:

    Гром пушек, топот, ржанье, стон,
    И крик, и ад со всех сторон...

    І він для більшого фурору дістав десь "пугача" й коробку пістонів. Покладені коло лаштунків пістони дожидали своєї черги. Коськина за лаштунками все ще не було. Карло від ніяковості глибше заліз під плахту, а Стасик почував себе гірше, аніж сам полтавський Мазепа. У партері росло здивування й неспокій, публіка не могла збагнути мовчазного сюжету. їй почало вже здаватись, що артисти забули свої ролі й партачать. Вона хвилювалась.

    Хтось крикнув: "Голосніше"! До Стасевого вуха полетіло навіть:

    — Єслі спектаклі — так, пожалуста, спектаклі, а не пантоміми викамарювати! Тоже "артисти"!

    Вох-пш-ш-ш-рясь-рясь-пш-ш-ш!!!

    Десятилітній Володька Наумець (надія й гордість Карпа Хведоровича) поночі необачно наступив на пістони.

    А Мазуринському цього тільки й треба. Підкинув по-кавалерійському корнета, зробив фізіономією "скобку" й — тта-та-та-та-та-а-а... тім-та-рата-там...

    Під сценою Карпа Хведоровича шпигнуло. Вже почали? Він мерщій розстебнув коміра, засукав, щоб зручніше було стукати, рукава й гахнув щодуху в барабана.

    Мурзинський, не стерпів і заграв знову.

    Здивування у вигляді Коськина з запаленою свічкою й роззявленим ротом застрягло від несподіванки в дверях. Його розбудив Павленко:

    — Да помогите же! Разве это артиллерийская стрельба... Нате ополоника — бегите скорее до Карпа Хведоровича!

    Коськин прихватив ще малого барабана й мигнув драними підошвами до драбини під сцену.

    А на сцені — Стасик, не дожидаючи продовження прологу, почав свій монолог. Ксана коротенько випиналась із суфльорської будки, підказуючи монолог, і шикала до лаштунків. Мурзинський збоку схопив її виточений у штрикалку гострий погляд і вирішив, що це вона йому — треба більше.

    Біля барабана порався вже й Павленко.

    — И крик, и ад со всех сторон. Бум-гах-бум! Бум! Бум!..

    Його захоплював хаос і боротьба. Володька Наумець щосили тупав об підлогу ногами. То десь мчала московська кіннота й утікали козаки із шведами.

    Базилевський у партері був стурбований. Незвичайний такий початок здивував і його, а, крім того, він боявся можливості провокації та обструкцій. А коли Мурзинський — ні сіло, ні впало — почав вигравати якогось фривольного марша, Базилевський шугнув до сцени:

    По обидва боки завіси двоє сторожів хапались за животи від небувалої комедії. Соколом кинувся до них Базилевський, щоб скоріш спускати завісу.

    ...Казка довга моя,
    А вже блідне зоря,
    Ми ж обидва тікаєм з Вкраїни...
    Небезпечний наш шлях по...

    Стасика ошпарило.

    — Як?! Завіса?.. Я ж тільки-но почав увіходити в роль!..— Йому пронизало мозок: — Це все навмисно! Це ніхто інший, як Коськин і Семенченко!.. Дряні! — випалив він спересердя і — зі сцени.

    Публіка ляскала. Вона подумала, що — кінець: їй все одно,— крім бою, не було чути нічого.

    Карпо Хведорович ліз драбиною на сцену.

    — Добре били? Прямо тобі баталія! Хе-хе-хе...

    Стасик кинув гамлетівський погляд і, страждаючи, поклав на груди руки:

    — Просив же: один тільки раз стукніть!.. Ех! Що ви тільки наробили!.. Що ви наробили!

    Стасик патетично стиснув скроні й одвернувся. З-за лаштунків виринув Коськин.

    — Ну?..— І зробив бровами й ротом запитання. Лясь! Кощава Стасикова рука прилипла на мить до червоної Коськиної щоки й одскочила, щоб дати вдруге.

    — Падлюко! Я тобі покажу, як "Мазепу" мені псувати!..

    — Що?!

    Коськина різало дати й собі. Базилевський і Брень за допомогою Павленка розвели їх. На сцену перся Стасів батько.

    — Ну, спасибі ж вам, спасибі! Добрі чобітки пошили, добрі!..

    Музики грали "Малоросійське попурі".

    Карпо Хведорович вискочив у фойє й, витираючи блакитною хусткою з чола піт, проковтнув пиріжка і сів за чай.

    Після концерту в жупані, червоних чоботях та з Павленковою двоцівкою за плечима Стасик стиснув Ксану під гарячі пахви й повів за місто в бір.

    Місяць, мов любастий безсилий дідок, сласно подивився Ксані під хустку і, застидавшись своєї старечої легковажності, шугнув на хвилину за хмарку, потім знову виринув і поцілував Стася в розбиту верхню губу, хитро посміхнувся на листі кущів і, зовсім уже знесилений, кволими, анемічними рухами розправляв бганки на грудях Ксаниної керсетки.

    — Дряні! І крихти немає в них мистецького чуття!

    Стасик подивився на небо, схилив на Ксанине плече свою голову й штучним, не своїм голосом декламував закоханий:

    А ти, всевидящее око!
    І ти дивилося глибоко
    І не осліпло? Око, око!..

    1922

    Другие произведения автора