— Та як вам сказати...— відповів, не поспішаючись, поважно.— Щось коноплі не того... Добре, що "Просвіта" оце справила Тихонові чоботи та жупана, а то не знати б за що і вдягти парубка. Сутужно було б зовсім...
— Які це чоботи?
— Еге-е! Та не тільки чоботи, ще й сині штани та камилавку з пером! Тільки вже не знаю — на чорта йому та камилавка?..
— Та не може бути, що "Просвіта"! Це якась, Григорію Кондратовичу, брехня!
— Як брехня? — схопило його за самісіньке серце: — Кажу ж, що "Просвіта"! Дослужився, значить, хлопець, от і пошили на празники в киятри ходити.
— Ах, вони ж падлюки! Так це за наші копійки, що на книжки давали, вони чоботи та камилавки шиють! — спалахнула враз половина гурту.
— Моєму Іванові так не пошили!
— Та де там!—уплутався хтось свіжий.— Там уся рада на маніхестаціях буде в червоних чоботях. А камилавку — так то для голови пошили.
Стасів батько переконував, що й камилавка — синові, та його вже ніхто не слухав.
— От же сучі сини!
— Стерви, й більш нічого!
— Камилавки та жупани носити їм! Га?
— Так ото аж уся рада буде в червоних чоботях?
— Та, як тільки побачимо, з ногами зірвемо! Свіжа чутка дзигою облетіла базар і докотилась аж до "Просвіти". Становище зовсім несподівано стало досить напруженим і навіть загрозливим. На базарі стихійно розпочався мітинг.
Рада збилась у "Просвіті" в куток і обмірковувала. Семенченко стиха чогось хіхікав собі осторонь у руку, Карпо Хведорович одкидав далі назад чуба, розводив, озираючись на всі боки, руками й:
— Я не розумію!.. Я, панове, зовсім не розумію!.. Наша воля стоїть на трупах (він завжди це так казав у патетичних хвилинах і цим завжди брав гору над своїми опонентами). А це — просто провокація!..
Базилевський хитав головою і підтакував:
— Провокація, провокація! Безперечно, провокація!.. Нарешті, хотіли були послати втихомирювати Бази-
левського, але, як на те виявилось, що треба вже рушати на майдан. Поміркували ще, посперечались і пішли.
Юрко Брень позичив у земстві пару дебелих волів і ще звечора старанно причепурив фуру квітами.
Уранці — обмотав круті роги жовто-блакитними стрічками й за допомогою Павленка та Мурзинського приладнав посередині фури великого жовто-блакитного прапора з, намальованою на ньому дівчиною.
Це була Стасикова вигадка — молода Україна, значить.
Коли напоїли волів і наділи ярма — у фуру напхалось із півтора десятка дівчат та парубків, і фура, наче квітник, замиготіла різнокольоровими стрічками, червоними —плахтами та синіми штанами. Брень хвилювався, бо воли мали йти на чолі процесії. За українським звичаєм. Як колись у козаків іще.
Вареник позавчора перебалакав із соборним настоятелем; він, як людина практики,— дав трохи авансу, і настоятель розпорядився, щоб усі соборні панотці з чудотворною іконою та корогвами були на маніфестації також. Про це заздалегідь попередили всіх церковних дзвонарів. Але Павленко на всякий випадок послав Володьку Наумця (десятилітня надія і гордість Карпа Хведоровича) до Миколаївської церкви нагадати.
На Успенському майдані умовились збиратись і вже відти рушати всім походом до собору через увесь бульвар Шевченка.
Дівчатам із парубками дуже швидко обридло дожидати в земському дворі, і вони причвалали на майдан раніше від усіх. Цікавих назбиралось сила.
— Добрі волики!..— розглядав за допомогою кілка, яким штрикав у всі боки волів, присадкуватий дядько.
— Та чого ж це вони тільки на Зелені святки виїхали? Ярмаркувати, чи що? Так і ярмарку наче нема...
— Та це ж кумедії будуть показувати.
— Кумедії, кажете? Як же це так? Такий празник, люди до церкви, а вони кумедії!.. Це щось догори ногами пішло...
Скептицизм дядьків підкосив увесь початок.
Мурзинський, засапавшись, як загнане щеня, приніс із "Просвіти" новий наказ: воли мають зараз же рушати до собору. Там, у "Просвіті" вирішили, що якось воно справді незручно буде пускати волів разом із іконою й попами. Отже, хай воли — самі, а ікони й похід — окремо.
Оперезані юрбою цікавих, флегматичні воли ліньки рушили. Отут-то воно й почалось усе! Дзвонареві на Миколаї раптом мигнула в очах курява й потяглась за юрбою вздовж бульвару.
— О! Щось рано несуть...— поміркував якусь мить дзвонар, потім зміряв очима куряву; сумніву більше не було — ікону несуть. Тоді він перехрестився й ударив у дзвони. Спас підхопив і собі, а далі вже важкий соборний дзвін розгойдався, бевкнув,— одскочив, і кликав, і вітав процесію.
Фура поважно перевалювалась через великодній дзвін і байдуже тяглась до собору. Дівчата й парубки, що в фурі, жирували й сміялись; їм було не до дзвонів. Але дядькам це не подобалось.
— Це вже й волів завели дзвонами зустрічати! Все — догори ногами!..
Проте, хоч би там тепер що, а дзвонарів було вже пізно зупинити. Захоплені, натхненні, вони конкурували поміж собою: собор з Миколаєм, Миколай із Успінням... Здивовані батюшки зустріли волів на півдорозі... Щоб не поглиблювати непорозуміння, довелось повертати за волами. Збиті з пантелику рада та просвітяни наздогнали процесію й приставали по дорозі. Червоних чобіт не було ні в кого — навіть Стасик, щоб уникнути можливих ексцесів, одягнув "кльош" і лаковані черевички. Це внесло в маси заспокоєння.
Шикувались, як було сказано в програмі свята,—"під блакитним небом і золотим сонцем", по середині майдану, що перед собором.
Панахиду й молебень зіпсував сам пан отець настоятель. Проспівали "Вічну пам'ять", просвітянський хор затягнув "Заповіт", а далі гримнув "Ще не вмерла", і настоятель вийшов говорити казань. Та в саму щонайпатетичнішу хвилину він забув про агітацію Вареника. Збився з теми й почав не до речі:
— Во ім'я отця, і сина... От, люди добрі... говорят, что бога — нет. А я вам говорю, что это все — брехня, бог есть. Это одни только безнравственные, с темным прошлым люди, мерзкие хулители православной веры...
Вареник оддалік щосили моргав і показував пальцем на "Просвіту". Настоятель спам'ятався.
— Ви пригадуєте, люди добрі, що робили запорожці, коли хтось приходив до них у Січ? Що вони сначала в нього питали?..
Карпо Хведорович, що стояв біля аналою, благопристойно й рішуче, як учень у класі, відповів:
— "Отче наш" — знаєш?
— Істинно! А потому будем же й ми, як наші прадіди, почитать нашу матір православную церков...
Хтось, запізнившись, приніс із "Просвіти" великого Тарасового портрета в кожусі та шапці.
— О! Тут ікони, а він у шапці!-.
— Чи не можна було б якогось іншого, щоб, знаєте, без шапки, а то воно якось не теє...
Переконувати сполошених пустились Базилевський та Ксана Коротенко. А Ксана — та вміє!..
Панько Коськин виліз поза списком і чергою на трибуну й почав доводити, відкіля пішла Україна. Карпо Хведорович оповідав усім навколо себе про гетьмана Полуботка й плакав. Стасик підліз до Ксани й, стиснувши їй під запаскою гарячу руку, прошепотів на вухо:
— Значить, сьогодні — після концерту? Маніфестація розходилась.
Шумить-тріщить охтирський театр біля дерев'яного мосту під п'ятьма вербами. Прибрався по-святковому молодими кленами та сосною, мов стара дівка на вінчання, порозвішував на вогких стінах плакати та рушники й оперезався жовто-блакитними биндами. Національний концерт.
Карпо Хведорович із дружиною та наймичкою порається коло продажу пиріжків та пряників, якась пані в червоній керсетці та плахті сіла в кіоск і порозкладала пасіянсом перед себе "Хто ми й чого нам треба" Хоткевича, музики підстрибують на дзиґликах:
— Гей, нуте, хлопці, добрі молодці! (Мурзинський же там "провідця!").
Та не так потіє з пиріжками Карпо Хведорович, не так тремтять незліченні декларатори й запирає духа хоровим дівчатам, як за лаштунками готується до сьогоднішньої інсценівки Байронового "Мазепи" за Старицьким, Стасик Мірошниченко. Це буде ізюмина всього концерту. Це зробить, як того певний Стасик, у масах великий національний здвиг.
Стасик грає, розуміється, роль самого гетьмана, так би мовити, першого борця за самостійну Україну. Роль Мазепи.
Червоні чоботи, жупан та мазепинка — на ньому вже давно. Мурзинський приніс йому Павленкову двоцівку й позичив у міліціонера шаблю.
Павленко порозвішував на сцені електричні ліхтарики з повирізуваними зірками. Це буде зоряне небо. Правда, в пролозі поеми, якого прочитає перед початком Коськин, сказано, що ніч була темна, але Павленко приладнав збоку ще й вольтову дугу, щоб було місячно, воно так усе ж більше якоїсь поезії і нагадує "Тиха украинская ночь".
Хтось із друкарні приніс свіжі програми. Його зім'яли.
— Де я?., де?., де?..
— Ось, ось: "Лопунько продекламує"...
— А ось: "Інсценівка поеми Байрона "Мазепа". Роль гетьмана Мазепи виконує Т. Мірошниченко".
— Я не граю! — одрубав Семенченко, що мав бути Карлом XII. Його забули помістити в програмі. І даремно Стасик, покликуючись на національну свідомість та спільну справу, зо всіх сил переконував його не одмовлятись.
(Продовження на наступній сторінці)