Я подивився на Осадчого, що йшов поруч мене і жваво інструктував голову Просвіти, і заспокоював себе:
— Та ні, це зовсім не так воно все. У чому секрет успіху Осадчого? Він по-простому, може, правда, занадто вже вульгарно, але найголовніше по-простому підійшов до дядьків. Треба й мені так. Тоді я не буду їм видаватись "буржуєм", "паничем", тоді вони зрозуміють мене. І, насамперед, к чорту цю студентську тужурку й вишивану сорочку. Особливо — вишивану сорочку. То зовсім інша річ — піти в ній до Просвіти чи там по місту ввечері, але на село — ні, досить уже!
Голова Просвіти перший пройшов у двір, і за хвилину ми увійшли через галерею, де на вікнах вистигали червоні баклажани, до низенького будиночка під бляхою.
Зсередини через одчинені двері до нас долинуло заржавіле скрипіння старого грамофона.
Настя Федорівна встала з дерев'яної канапки й ударила мене по руці. — Ат, який же ви!..
Вона пройшлася по кімнаті і її довга, за пояс, коса тепло блиснула при світлі гасової лампи. Дивна річ, у цьому мені самому ніяково признатися, але це так: Настя Федорівна вабить мене більше ззаду, ніж спереду. Коли я дивлюсь на її обличчя, я помічаю, що в неї трохи завеликий рот, і коли б її губи, що пашать пристрастю, були трошечки тонші — це було б їй на краще; в неї до того занадто плескате чоло і на ньому тридцять років, що має Настя Федорівна, позначились двома продовженими зморшками. Але, коли я дивлюсь на її анфас, мене охоплює якесь тривожне і разом приємне хвилювання. І це не через те, що в Насті Федорівни буйно здимаються й ось-ось, здається, розірвуть тоненьку перкалеву сорочку пишні груди, за які я можу ручатися, що вони ще не знали справжніх обіймів кохання,— я хвилююсь і ладен кожної хвилини засвідчитись їй у шаленому коханні тільки через те, що там, позад цієї блузки, чола й губів ліньки спадає долу прекрасна, довга, чорна коса!
Ця коса така пухка, її так подразливо-недбало заплетено, що я ладен одмовитись вирушати відціля не тільки кудись на поїзд, щоб десь мітингувати з Осадчим, але й їхати через тиждень до Харкова торувати собі через університет мудрий шлях до станівких життєвих підпор. Аби тільки торкнутись губами цієї коси і аби ця коса... (ах, що я кажу!) аби ця коса зашморгнула налигачем мою шию.
Власне кажучи, як добре зміркувати, то всі ті мітинги, з'їзди, постанови та навіть і голодний, мерзлий університет — то суєта. Суєта суєт і всячеська суєта. А тут, у цій кімнаті, перед моїми очима — реальне, затишне і, головне, певне. Настя Федорівна —"не фантастичні думи, фантастичні мрії", а цілком конкретне: прийди і візьми. Вона — не маніжна й легковажна Нюся...
Тут я мимоволі порівнюю їх прізвища: Соломаха і Худолій, і мені стає ніби соромно за це блюзнірство.
Худолій — мені нагадує трохи Гамалію, Палія,— взагалі від нього одгонить чимось козацьким і капітальним минулим. Мені навіть шкода, що, коли Насті Федорівні судиться колись згодом стати Федоренковою, вона втратить своє прекрасне прізвище.
Але суть не в тому. Настя Федорівна вчителює. Отут під містечком її батько має з десять десятин. А за вікном їхнього затишного будиночку садок. У тому садку тихо й затишно. Це ніби про нього —"Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями..." У цьому садку мені солодко й відпочивалось. Я можу теж учителювати тут, у цьому ж містечку. Коли все заспокоїться, ми вдвох знову ходитимемо до Просвіти (оті промови треба облишити — 3 якої речі мене ввесь час посилають, хай попоїздять ще інші), наші діти, якщо вони будуть, говоритимуть змалку по-українському. Взагалі тут передо мною в перспективі стільки принадного, що то тільки здуру можна одмовитись від того щастя, що саме тобі лізе в руки.
Настя Федорівна знову пройшлась по кімнаті, гулко стукаючи по підлозі закаблуками без гумок. Ці стуки трохи прикрим відгуком озвались мені десь усередині — провінція! Невже не можна купити в місті в першого-ліпшого чистильника чи в базарній крамниці гумок? Настя Федорівна підійшла до вікна й томно схилилась скронею до шибки. Вона штучно закопилила губи й удає, що сердиться. Воно-то правда — який же я невихований: узяти й обійняти, не спитавшись, дівчину за талію. Це вже занадто вийшло по-парубоцькому. Я навіть (вайло!) незграбно торкнувся пучками її грудей.
Я підвівся з канапи, щоб перепросити Настю Федорівну. Вона стояла до мене боком і нервово сіпала рукою краєчок тюлевої завіски. її профіль обрамляло темною чадрою пишне, трохи розтріпане волосся. Я пильно глянув на неї, і зненацька мої очі знову впали на її косу, що чорним потоком виринала поміж білої блузки й пропадала десь у сутінках. Ноги мені затремтіли. Я рвонувся до неї і, замість того, щоб перепрошувати, схопив за скроні її лице, владно повернув його до себе й поцілував у самісінькі пухкі губи. Від несподіванки першу мить вона заніміла, потім уся подалась назад і боляче стукнулась головою об шибку, Я жахнувся й пустив її: невже шибку розбито? Ні, ні, шибка ціла! Настя Федорівна перелякано дивилась на мене й не могла вимовити слова. Я на всякий випадок помацав ще рукою шибку. Та ні, шибка зовсім цілісінька, навіть тріщини немає. Проте для обережності я мусив трохи змінити свою позицію: став сам спиною до вікна, а Настю Федорівну легесенько одсунув набік і, благаючи, простер до неї руки. її лице зайнялось таким полум'ям рум'янців, що аж мені стало парко, ніби я оце глянув у відчинену піч локомотива. Я ворухнувся до неї.
Вона скулилась, як перед ударом. Тоді знову щось підкололо мене. Я щосили охопив її гладкі плечі, притиснув до себе її торс і, не бачачи нічого, почав цілувати перед собою навмання, куди попало. Тепер вона пручалась у моїх обіймах, прудко одвертала на всі боки голову, вигиналась, і мої сліпі губи з розмаху впивались у її шию, підборіддя, краєчок вуха. її жар передався мені з подвійною силою, і це підсмажувало мене ще більше. Я шаленів. Захлинаючись поцілунками, я шипів божевільні слова.
— Настю!.: А, чорт!.. Я ж вас, Настю... Ти чуєш? Настю, мила... Я тебе так кохаю!..
Через неї ніби пробігла раптом блискавка. Руки втратили силу, голова стомлено схилилась на плече, густі вії покрили очі, вона вся обважніла й ніби поточилась на ногах. Я вперше відчув її не абияку вагу й серйозно подумав: "Ануж-бо й справді впаде, а я, гляди, ще й не вдержу її". Тоді я міцно вперся ногами в підлогу й сильніше обійняв її спину. Настя Федорівна, справді, трохи зсунулась долу в моїх руках. Вона стомлено прошепотіла:
— Пустіть... Ну, пусти мене... пусти...
Ага, "пусти"! "Пусти", а не "пустіть"! Мені закортіло звірити це "пусти" в її очах і я нахилився до її голови. її груди пружно вперлись у мої, і нараз моя долоня намацала, на її спині косу. Коса!
Втративши рештки чемності й тверезого розуму, як стеряний, я грубо повернув її потилицею до себе і дав собі волю цілувати її прекрасну косу. За хвилину вся коса розплелася і чорні пасма важким серпанком вкрили мені лице. Я ввесь поринув у те запашне волосся, мов одірвався від землі й полетів у чудовий, феєричний космос. Нараз Настя Федорівна зойкнула й шарпонулась убік. Потім, як підтята, поточилась на стілець у кутку. Я застиг із простертими руками...
Тепер тільки я почув настирливий і вперше — удаваний, а не справжній кашель Осадчого. Він стояв на порозі й лагідно посміхався.
— Чорт! — вилаявся я сам до себе й поправив на собі сорочку й розкуйовджене волосся. Настя Федорівна залишилась у кутку на стільці й закрила лице руками. Осадчий вийшов на середину кімнати й лукаво посварився мені:
— От за такі штуки вас на Січі киями б вибили! Мені хотілось окриситись: іди під три чорти з своїми Січами й киями! Дурня шматок! Але я, розуміється, і навзнаки не давав, що серджуся. Я тільки страшенно зашарівся й ніяково ступив назустріч Осадчому. Осадчий по-дружньому тріпонув мене за руку й тоді вже поважніше промовив:
— Ну, любощі любощами, а справа — справою! Збирайтеся. Через півгодини вже поїзд буде.
Я тоскно оглянувся по кімнаті, шукаючи свого кашкета й пальта, а в мислі лаяв Осадчого: і завжди його притарабанить чортяка невчасно!
А втім, я ж сам із Осадчим удень коло цукроварні умовився, що чекатиму його в Насті Федорівни аж до вечірнього поїзда й за цей час проінструктую її, як треба впорядкувати просвітянську бібліотеку.
Але я не міг, розуміється, дати це Осадчому на виправдання. Мені треба було конче хоч п'ять хвилин іще побути з Настею Федорівною, договоритись із нею до чогось певного, але Осадчий квапив мене:
— Скоріше, скоріше, а то ще поїзда, сто чортів йому за пуп, проґавимо.
А тут, як навмисне, я ніяк свого кашкета не знайду. Настя Федорівна сидить так само непорушно в кутку й важко дихає. Від сорому вона не може підвести голови.
Що за чортовина — кашкета ніде нема! Я мотаюсь по всій кімнаті, але мої шукання марні — нема. Та ні — це просто якась омана: де ж мій кашкет?
Осадчий починає хвилюватись. Він то витягає, то знову ховає свого одоробла-годинника й нетерпляче тупцяє по кімнаті.
— Двадцять хвилин залишилось, ай-ай-ай! А до станції ж іти принаймні п'ятнадцять, потім — квитки, по вагонах тіснота, не влізеш одразу... Ех, київ би на вас треба, київ!..
Я вже зовсім спантеличився — ну де ж, справді, може лежати кашкет?
Може він упав за дерев'яну канапку? Я підбіг до канапки, з гуркотом одсунув її геть і поліз накарачки до стінки. Нема. Тьфу!
Я зпересердя плюнув і вирішив спочатку одягнути пальто, а потім уже знову пошукати кашкета. Пальто вже на моїх плечах.
(Продовження на наступній сторінці)