— Хоть я, канєшно, тьомний, як пивная бутилка, но впрочім тоже завсігда могу ізобразіть понятіе. Ми, братці, товариші дорогії, ще не вбили, сказать ведмедя, германець на фронті стоїть, оп'ять же война не скончена, а шкуру вже дєлім...
Кілька голосів, стверджуючи, загуло:
— Правильно!
А солдат пристукнув на потилиці кашкета, щоб той був не впав, розмахнувся правицею і казав далі:
— К прімєру сказать — Україна і малоросійський язик. Воно, канєшно, да і, як по-простому виражайсь, то, сказать би, ми вроді, як хахли. Но тут буржуазея діло портить, вона понімає, що Україна — це значить — край усьому, кінець, і більше нікакіх гвоздей, оп'ять же: ні землі і нікакой воопче свободи. Буржуазєя ця, гавару, понімає і потому агітирує, щоб писались в українці. Потому— щоб без землі, а котрий, пролетарія тьомная, ету контрреволюцію не розбере, то й поступа в Просвіти всякі та ради...
Дядьки аж подались головами наперед і жадібно ковтали кожне солдатське слово. Наше і без того скрутне становище вже цілком виразно погрожувало небезпекою. Нас могли просто-напросто побити. Я запитливо й нетерпляче подивився на Осадчого: мусимо ж ми колись забратися відціля!
Але Осадчий і на думці того не мав. Він цілком спокійно слухав солдатську белькотню й тільки іноді, видимо, і йому уривався терпець; тоді він смикався наперед і намагався спростувати солдата. Та куди там! Солдат не звертав на нього жодної уваги, що далі він говорив, голос йому все більше й більше ставав крикливіший. Ніби не ми, вдвох з Осадчим, були його єдиними опонентами, а тут, у волосному дворі зійшлася вся всеросійська контрреволюція, яку він мусить розтрощити на друзки.
Я вже перестав покладатись навіть на Осадчого. Я гаразд знав, що все це скінчиться недобре, і мене вже не цікавили деталі цього кінця. Я навіть звикся за ці кілька хвилин солдатської промови з неминучістю небезпеки, і вся гострота відчуття її — для мене вже минула.
З височини нашого воза було видно далеко за волосне подвір'я. Сонце спускалось до обрію, і в багряному океані бовваніли за слободою далекі вітряки й байрак. Мов із в'язниці, я задивився на ті неосяжні простори, де нема ні натовпу, ні Осадчого, і не чути солдата, і ту ж мить згадав чомусь за кавуни, що я їх купив був на базарі перед сходкою і залишив у сторожевій комірчині волосної хати. Я сумно подумав, що кавунів тепер нам, без сумніву, не їсти, й мене опанувала досада. Щоб якось розрадити себе, я почав гадати, що б оце я робив удома. Я міг би піти до Просвіти, там я побачив би Нюсю і ми пішли б із нею за місто — в поле або на соборний цвинтар. Для цієї Нюсі я потай від матері замовив одній черниці вишити українську сорочку і на іменини, що будуть через півтора місяця, я подарую їй цю сорочку. Якщо мої справи з репетиторством будуть і в Харкові нічого, куди я переїду восени до університету, я, певно, поберусь із Нюсею. Мені трохи прикро, що вона "Нюся", а не "Ганна", бо Ганна попри всі мої старання ніяк до неї не прищеплюється: я давно вже помітив, що Нюся взагалі ще не гаразд усвідомилась, а з другого боку, вона боїться, що її ім'я будуть плутати з Гапкою. А Гапка —— це ж!.. Це-то так, але я хотів би спитати Нюсю, чим ім'я Гапка гірше від її прізвища — Соломаха? А свого ж прізвища вона не соромиться, хоч, правда, її батько на вивісці своєї залізо-бляшаної крамниці написав — Соломахов, Я розумію, власне, чого Нюся так часто натякає швидше нам побратись, і це дратує мене вкрай. Я прекрасно бачу, що вона й за чорта ладна б піти, аби тільки мерщій позбутись свого жахливого прізвища...
Леле, я не знайшов утіхи в своїх міркуваннях про Нюсю. Мене навіть розсердили вони. Тепер я міг би вже, не зважаючи ані на що, байдуже злізти з воза й проштовхати собі дорогу на вулицю, щоб найняти першого стрічного дядька одвезти мене до міста. Та саме в цей час солдат кінчив свою балаканину і під співчутливий і заохотливий гамір зліз із воза. Тут саме б і мені з Осадчим злізти та піти собі далі, хоч і переможеними, але все ж таки не зганьбленими й цілими,— мовчки вислизнути від небезпеки під загальний гамір. Але не з таких був Осадчий! Він почекав, поки навколо біль-менш утихомирилось, і тоді вже, не зважаючи на глузливі, а то й просто ненависні погляди дядьків, він виступив. Він почав свою промову зовсім спокійно і незалежно, ніби нічого й не трапилось допіру.
— Люди добрі, братці, товариші! Я, розуміється, не вмію так балакати, як оцей товариш, що тут говорив, я буду просто, по-мужицькому, без математик... Хто ми такі? Я вас питаю, хто ми такі?..— Він стукнув себе у сухотні увігнуті всередину груди, і від того кінець останнього його слова одломився й трагічно забринів камертоном. Щось незвичайне дмухнуло з тих Осадчиних грудей на дядьків, вони затихли, як і перед цим, коли слухали солдата, і тільки моя постать у вишиваній сорочці під студентською тужуркою муляла їм очі. А Осадчий запалювався далі. Все нутро йому клекотіло, голос дедалі гучнішав, йому бракувало іноді потрібних слів, тоді він допомагав собі мигами й усякими вихилясами.
— Ми українці! — гордовито відповів він сам собі й переможно подивився навкруги. Я гадав, що сама тільки ця згадка за навісних "українців", після солдатської промови, збурить сходку, але Осадчий не дав їм оговтатись. Він перейшов у контрнаступ і сміливо кинувся назустріч супротивній хвилі:
— А хто такі українці, я вас питаю! — і знову ж сам собі відповів: — Та це ті, що їх гнітила цариця Катерина та цар Петро ще двісті років тому! А хто така була цариця Катерина, я вас питаю! Та це, не вам кажучи, була така курва, що...
Тут Осадчий знизив свій голос і по-домашньому почав розповідати соромітські подробиці з любовних царициних пригод. Його неабияка фантазія допомагала йому в належний спосіб змалювати розпутний образ легковажної цариці, гнобительки славних запорожців. Він оповідав про неї такі, бувальці й пригоди, що, певен, найпедантичніший й найсумлінніший історик, який би присвятив усе своє життя Катерининській добі, не знав би все ж таки й сотої частки з того всього,, що тут так образно й щедро подав Осадчий дядькам у своїй промові. І — хочете вірте мені, хочете не вірте,— але цим він переміг їх. Скоро зайшла мова про ті любовні авантюри, як лиця дядькам пояснішали, стали приязно посміхатись і, з кінцем, дружній регіт на ввесь двір покривав нові дотепи Осадчого. Навіть солдат, що недавно тут розносив нас на всі заставки, тепер, забувшись, роззявив рота і уважно слухав Осадчого, щиро посміхаючись разом із іншими. А Осадчий гатив, далі й далі. Слухаючи його, я мимоволі подумав, що, коли б йому ще освіти трохи, з нього, далебі, вийшов би непоганий порнографічний белетрист. Скінчивши свої філіппіки, Осадчий зітхнув і підбив підсумки:
— Оці полюбовники Катеринині, оці блюдолизи прокляті (дядькам чогось подобалось це "блюдолизи" і вони знову зареготали) і порозбирали запорізькі землі, а нас, українців, обернули в московську, кріпацьку неволю!..
Дядьки тепер жадібно слухали кожне його слово. Але що я кажу —"слухали"! Вони ковтали, всмоктували, вбирали ці слова, що їх, не запинаючись, кидав на всі боки Осадчий. Сталась метаморфоза, яку я не годен був зрозуміти. Цей Осадчий не тільки привернув їх до себе, ні — владно поодмикав їм душі й вільно походжав там, як у себе в господі.
Хіба треба після цього казати, що він переміг! Коли взяти на увагу все те, що могло з нами скоїтись, після моєї невдачі й солдатської агітації і цей фінал, що ми його тепер мали,— це буде більше за перемогу.
Осадчий провів постанову про добровільний податок із десятини на користь Центральної ради, сходка ухвалила визнавати за єдиний свій уряд тільки Центральну раду, вітала всі її універсали, протестувала проти вислання Богданівського полку на фронт і, я запевняю вас, що коли б Осадчому заманулось, він міг би тоді запропонувати й не такі ще резолюції, і вони, без сумніву, пройшли б. їх також би ухвалили одностайно, як і ці, але думки про самостійність і сепаратний мир із німцями ще не вкладались тоді Осадчому в голові.
Назад із воза Осадчий злазив тріумфатором, а за ним і я, хоч і не такий урочистий, як він, але, так би мовити, "при своїх".
З пропозиції Осадчого секретар місцевої Просвіти розпочав тут же записувати нових членів і навербував їх під гарячу руку щось близько п’ятидесяти. Серед привітних, веселих селянських очей ми йшли з Осадчим обідати кудись до голови Просвіти, але мені, признатись, було сумно. Я просто-напросто заздрив Осадчому. Мене пекла досада: ось я скінчив мало не з медаллю гімназію, і вся моя, старанно придбана наука, як виявляється, для України, отут серед селян, на сході, зовсім непотрібна, вона завалящий, нікудишній крам...
А ось цей невіглас, Осадчий, що здатний тільки плести теревені про Катерину й запорожців, може зробити з дядьками чортзна-що. Він може з цією єдиною тільки сміховиною об'їхати ввесь повіт і я тепер певен, що його успіх буде скрізь такий самий, як і тут сьогодні.
Деякі сумніви й розчарування стали мені входити в душу, коли ми йшли вузенькою вуличкою, одбиваючись від собачні, до голови Просвіти. Життя завертає останніми часами зовсім не туди, як я планував це собі, ставши свідомим українцем і вступивши до Просвіти. Я міркував собі так: я скінчив оце гімназію, досі гімназія була російська, тепер вона буде згодом українською, коли я скінчу університет, я буду за вчителя в цій гімназії, але щоб гімназії не треба, щоб уся її наука була так-таки ні до чого — я зовсім не думав, та й не хочу так думати! Треба, щоб у нас усе було, як у кожного культурного народу. Це добре діло, нема чого казати, анекдотами привертати дядьків до своєї нації!..
(Продовження на наступній сторінці)