Полковник Петро Болбачан зовсім не скидався на авантурника, як ті численні отамани, що рясно наплодились під час протигетьманського повстання; не був він і звичайним офіцером колишньої російської армії, що пристав до українських формувань, бо не було куди податись під час розпаду старої армії на фронті й зв’язаної з цим анархії. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії, він мав, певно, в своїх жилах домішок молдаванської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця, проте, ще бувши юнкером Чугуївської піхотної школи перед Першою світовою війною, він зарекомендував себе свідомим українцем. За розповсюдження між юнкерами Шевченкового "Кобзаря" та "сепаратистські" розмови з товаришами начальник Чугуївської школи загрозив Болбачанові шибеницею, але, зважаючи нашого успіхи у військовій науці, залишив у школі.
Улітку 1917 року, коли на фронтах почалось стихійне національне пробудження вояків, Болбачана вже примітили в усяких фронтових Українських громадах та радах, але проявив він себе як талановитий організатор і полководець лиш у Києві в скрутні січневі дні 1918 року. Серед загального розгардіяшу й безладдя в столиці молодої Української Народної Республіки, коли так бракувало старшинських кадрів з доброю військовою освітою, недавній капітан російської служби Болбачан зумів утворити боєздатний, дисциплінований Республіканський полк, згодом переіменований у 2-й Запорізький, котрий у складі дивізії генерала Натієва, з національності осетина, пройшов переможним походом через усю Україну й, випереджаючи німецьку армію, вдерся в Крим.
Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбачан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка.
Болбачан був не тільки кваліфікований військовий фахівець, пройнятий ідеєю самостійності України, а й політик правих поглядів. Його цілком улаштовувала система гетьманату, але — органічно Українського, а не тої монархічно-російсько-української сумішки, якою була скоропадщина, що спиралась на німецьку мілітарну силу й була до душі тільки російським або зросійщеним політикам і промисловцям. Через це, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбачанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, Болбачан охоче погодився.
Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця в Білій Церкві Болбачан зняв повстання в Харкові й Полтаві. Його Дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус і проводила успішні воєнні операції на Лівобережжі, розпросторившись на заході до станції Гребінки й на сході до міста Сум.
Ці операції проходили в складних і несприятливих умовах, коли на півдні активно виступив не тільки проти гетьманату, а й проти утвореної вже Директорії УНР Махно й самочинно діяли різні загони з невиразним політичним спрямованням, а водночас перейшла демаркаційну лінію Червона армія, розпочавши наступ на Чернігів, Суми й Харків. Головний отаман військ УНР Петлюра, не бажаючи розпочинати війну з радянською Росією, наказав телеграфно Болбачанові вступити в мирні переговори з командуванням червоних частин, що наступали на Суми й Харків, на що Болбачан відповів: "З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".
Важко сказати, хто в тій ситуації мав рацію, але, безперечно, за непослухом Болбачана крилась не тільки ненависть людини правих поглядів до більшовиків взагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста без усякої військової освіти, якого хвилі революції винесли на пост Головного отамана військ УНР.
Під тиском переважних ворожих сил Запорізький корпус Болбачана мусив з боями уступатись із Лівобережжя. Під час перебування корпусу в Кременчуці Болбачана знято з командування корпусом і полишено без нового призначення. Неслухняний полковник опинився в Станіславі на Західній Україні і змушений був байдикувати в станіславських кав’ярнях, коли на фронтах точилась запекла війна з червоними й поляками і так потрібні були досвідчені бойові командири…
Хтось із командного оточення Петлюри вказав на таку ненормальність становища Болбачана, коли почався літній наступ армії УНР, і Петлюра запропонував Болбачанові їхати до Італії приймати там українських вояків-полонених з часів Першої світової війни. Це дивне призначення з багатьма нерозв’язаними проблемами Болбачан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутись його на Україні, одначе погодився на нього, лиш попросив дозволу попрощатися з своїм Запорізьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.
Козаки й старшини Запорізького корпусу з ентузіазмом зустріли свого улюбленого командира, але Болбачана раптом арештувала спеціально послана частина, і його віддано під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома правими політиками, котрі, спираючись на Запорізький корпус, мали вчинити державний переворот, скинути соціалістичний уряд УНР, що складався тоді з українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, і створити тверду владу правої орієнтації. Слідство й суд відбулись навдивовижу вельми швидко, і засудженого Болбачана без зайвих зволікань розстріляно на станції Балин неподалеку від Кам’янця.
Не берусь вирішувати, наскільки серйозна була змова Болбачана та й чи була вона взагалі. Безперечно, Болбачана, людину правих поглядів, не могла задовольняти безпорадна діяльність тодіщрього уряду УНР, "соціалістичність" якого не раз підкреслював у своїх виступах Петлюра; нема сумніву й у тому, що Болбачан таїв глибоку образу на Петлюру за свою вимушену бездіяльність у Станіславі, а нове ефемерне призначення тільки підсипало солі на незагоєну душевну рану, проте мені здається, що Болбачан був досить розумний, щоб не бачити в усякій спробі державного перевороту серед тодішнього безголів’я страшну небезпеку для української державності, яка зовсім недавно мало не зазнала цілковитого краху.
Так чи так, а розстріл Болбачана свідчив про великий брак державного розуму в тодішніх діячів УНР і воднораз продемонстрував нашу кляту національну рису — прагнення до самознищення, котра так дошкульно проявилась через багато років у боротьбі бандерівців з мельниківцями.
Ходили чутки, що дружина члена Директорії Макаренка намагалась урятувати Болбачана й кинулась просити про це Петлюру, але той саме в цей час спішно виїхав на фронт, що дало підстави припускати, ніби Петлюра, подібно до Пилата, вмиває руки в ганебній судовій розправі з Болбачаном. Подейкували також, що й судді, котрі поквапно ухвалили Болбачанові смертний вирок, складалися з полтавських судових фахівців "малоросів", для яких український патріотизм Болбачана був украй антипатичний.
Оповідали, що розстріляли Болбачана вже в божевільному стані: бідолаха не міг сприйняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи…
Пархоменко вже міцно спав, а я ще довго не міг склепити очі, вражений його розповіддю про фатальний кінець Болбачана. Переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду…
Вранці Пархоменко спитав мене:
— Так що — може, влаштуєшся знову в нашому міністерстві? Я поговорю з Тимошенком, який тепер керує фінансовим департаментом замість Чирка, і він охоче візьме тебе.
Чи ж я пройшов через стільки небезпек із Києва до Кам’янця тільки для того, щоб знову, як торік, підшивати канцелярські папери у фінансовому департаменті й спати не в своїй кімнаті на Кузнечній, а на горішній полиці третьокласного пасажирського вагона міністерства шляхів? Але торік я служив у фінансовому департаменті, щоб заробляти на прожиття й учитись; тепер же вчитись далі неможливо через часте перекочовування міністерств УНР з місця на місце, і я відповів Пархоменкові:
— Та ні, я таки, мабуть, знову вступлю до війська.
Козаче, позір май, коли ти любиш рідний край!
Ці слова я взяв із вірша Миколи Вороного, написаного в урочисті дні вступу війська Директорії до Києва після перемоги над білими офіцерами — останніми оборонцями Скоропадського. Слово "позір" узято з галицької військової термінології, що означає в команді української армії слово "струнко!". Мабуть, Микола Вороний узяв це галицьке слово, широко вживане в січовому стрілецтві, як поняття дисциплінованості й відданості своєму військовому обов’язку, чим так визначились саме січові стрільці.
Якщо мені не бракувало любові до рідного краю, зате бракувало охоти до військової служби та муштри, котру я незлюбив ще з часів "воєнного строя" в двох останніх класах гімназії. Але — позір май, коли ти любиш рідний край! Це спонукало мене торік кинути університетське навчання й піти самоохотою до війська; це ж саме підказало мені й тепер зголоситись до кам’янецького коменданта міста, тим більше, що мій вік був саме призовний і не до лиця було мені, прикриваючись посадою в міністерстві, уникати свого військового обов’язку.
(Продовження на наступній сторінці)