Я розглядаю військових. Одяг на них строкатий: старі, злинялі гімнастерки, приношені френчі, а одного, мабуть, старшину я бачу в білій полотняній сорочці з пришитим синім тризубом на лівому рукаві. Така ж строкатість і на головах: шапки з шликами, захисного кольору старі кашкети з жовто-блакитними кокардами — цією єдиною ознакою, що це вояки української армії, а в одного — металевий французький шолом з намальованим жовтою й синьою фарбами тризубом. Видати, кепські справи в українського інтендантства, де нового вбрання чортма, а старе слід би вже викинути на смітник. Далебі, частини робітничо-селянської Червоної армії, які я не раз бачив у Києві, далеко краще екіпіровані, ніж вояки "дрібнобуржуазної" Української Народної Республіки!
У вагон увіходить усатий, статечний кондуктор з компостером у руці.
— Ваші квитки, панове добродії! — каже він густим басом, що знає собі ціну. Пасажири дістають квитки й подають поважному представникові української залізниці. У мене й Галі квитків нема, але нас це не турбує: їдемо ж бо українською залізницею, та ще й в українських справах.
— Ваші квитки, панове? Як це так — не маєте квитків? Це вам не совдепія, щоб на дурничку їздити державною залізницею!
— Розумієте, товаришу… — хоче пояснити наше становище Галя, але кондуктора аж пересмикнуло від слова "товариш".
— Який я "товариш"?! "Товариші" були та повтікали й більше сюди не вернуться! — гримає він на весь вагон і, обернувшись до попереднього відділка, гукає: — Ей, хто там є з військових, щоб спровадити цих "товаришів" до коменданта в Проскурові?
Відтіля виходить дебелий козарлюга з рушницею й питає кондуктора:
— Оцих?
— Цих, цих! — киває головою кондуктор і йде далі, задоволений, що виконав своє призначення й піймав двох "червоних зайців".
— Ідіть на моє місце, а я тут сяду, — каже до молодиці козак і вмощується поруч мене, ставлячи між колінами рушницю й недобрим поглядом спідлоба позираючи на нас.
Я починаю пояснювати козакові, що слово "товариш" — давнє українське слово, яким користувались ще запорожці, котрі казали "пане товаришу", "панове товариство", і ми, студенти, так звертаємось один до одного, але мої докази мало впливають на нього, бо слово "товариш" викликає в нього таку ж підозру, як у Києві звернення "пан добродій". Зайшов такий час, коли звичайні людські слова стають матеріалом для обвинувачення.
— У комендатурі розберуться, що й до чого, — уриває він мою красномовність і замовкає до самого Проскурова.
Я й Галя привернули до себе увагу всього вагона: всі з цікавістю дивляться на нас, дехто підходить аж з дальнього кінця вагона, щоб глянути на тих, котрих "спіймали". І я ні в кого не бачу співчуття до нас.
Напружені Галині нерви, що попустили були всі гальма, не витримують: очі зволожились, на них виступають сльози, а далі Галя голосно плаче, і її плач переходить у розпачливе ридання. Ще б пак: перейти вдало всі небезпечні рубікони і опинитись на своїй території під вартою! Таки — під вартою, бо суворий козак не спускає з нас очей на всіх станціях, де поїзд спиняється. Цьому бувалому в бувальцях воякові незрозумілий плач від образи, навпаки, він сприймає рясні Галині сльози як пізнє каяття запроданої більшовикам душі, шЬ чекає тепер на заслужену тяжку розплату, і через те, коли поїзд спинився в Проскурові, він наказує нам іти з ним та не тікати, бо "пристрелить як собак".
Кондуктор стоїть на пероні біля виходу з вагона і, коли козак, виставивши наперед рушницю, веде нас повз нього, він переможно дивиться, певний, що в комендатурі нам воздадуть за правилом — "катюзі по заслузі".
У вокзальній комендатурі козак здає нас молоденькому комендантові у білій полотняній гімнастерці з синім тризубом на лівому рукаві й каже:
— Ці двоє щось дуже товаришкували у вагоні і їхали без квитків…
Комендант киває головою і відпускає козака. Це, видати, справжній комендант — старшина, а не просто національно свідомий студент, як я торік у Мелітополі. Біля нього стоїть другий страшина у вицвілому френчі й читає наші студентські посвідчення та мою посвідку з Укрцентрагу, яку я теж зважив за потрібне показати. Прочитавши напис на печатці "Украинская Социалистическая Советская Республика", він морщиться і з огидою промовляє:
— Сифилистическая советская республика!
Галя показала на дні своєї торби нелегальну кореспонденцію, на яку молоденький комендант тільки глянув і схвально кивнув головою: мабуть, йому не первина спроваджувати й приймати дівчат з таким небезпечним багажем.
— Ну, тепер ми вже вільні? — питає Галя, усміхнувшись крізь сльози від недавньої образи.
— Розуміється, вільні! — усміхається комендант. — Я випишу вам перепустки й дам квитки до самого Кам’янця, щоб знову часом не трапилась така прикрість… Не дивуйтесь, панно: людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціалістів-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом "соціалізм" — так його спаплюжили більшовики!.. До речі, чи ви знаєте, що сталось у Жмеринці тиждень тому з Женею Клепачівською?
— Що? Кажіть! Це моя подруга, — враз похопилась Галя.
І комендант оповідає, як тиждень тому загинула Женя в Жмеринці. Її затримали чекісти на пероні вокзалу. Простецький, такий же, як і в Галі, зовнішній вигляд, з такою ж торбинкою в руці, спочатку ніби розвіяв у чекістів підозру, і вони пустили Женю. Але, пройшовши кілька кроків, Женя обернулась назад, і це вирішило її сумну долю. Женю взяли в ЧК, відкіля вона вже не вийшла…
— Це розповіла наша людина, яка бачила здалека цю трагедію, пробралась манівцями, як і ви, з Жмеринки до нас і принесла цю сумну звістку… — важко зітхнув комендант.
— Уявляю, що з нею робили в ЧК!.. — зажурено промовила Галя, низько схиливши голову.
— Це навіть важко уявити, бо більшовики перевершили своєю жорстокістю всіх своїх попередників. Це вони показали ще в Кругах, — сказав категорично комендант, з вигляду, видати, не жорстока людина, але не без бравади додав: — Ну, та й ми тепер з ними не панькаємось! За Женю вони ще заплатять нам не один раз!
Безперечно, мені жаль Женю Клепачівську, хоч я ніколи не бачив її в житті, але подібних до неї знаю. Такою ж є і Галя, з якою мене зв’язала триденна небезпечна мандрівка, але мені стає ніяково від останніх слів коменданта, і я мимоволі думаю: невже демократичній українській владі треба бути такою ж жорстокою, як її вороги? Ні, мені не хотілось би, щоб симпатичний проскурівський молоденький комендант обернувся на ката, ставив би зловлених більшовицьких агентів до стінки й з насолодою помсти розстрілював би їх впритул…
Сучасні читачі цих рядків подумають про мене по-різному: одні скажуть — "м’якотілий інтелігент і безхребетник, через яких ми в ті вирішальні роки не здобули незалежності"; інші, поміркованіші, скажуть — він (цебто я) в той жорстокий час не пройнявся жорстокістю і лишився таким, яким пустила його природа у великий життєвий тираж…
Не беруся тепер судити, на чиєму боці правда, — може, мали рацію ті й ті, знаю лише, що жорстокість і непримиренність були, є і будуть до кінця мого життя чужі мені і далекі. Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротись і важити своїм життям? Адже зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…
Не берусь писати рецептів чи радити якісь інші шляхи — хай це роблять майбутні борці за наше національне місце під сонцем, але хочу вірити, що те місце не буде залите кров’ю і сонцю не буде соромно кидати своє ясне проміння на нашу оновлену землю. Мене ж особисті сьогодні задовольнить і те, що пишу правдиво, не оглядаючись ні направо, ні наліво, описую події тих буремних літ так, як я їх бачив і розумів, а висновки з прочитаного хай зробить читач, хай сперечається з іншими читачами, гудить або хвалить написане, бо ж, як кажуть, у суперечці народжується істина.
Прощаючись з нами, комендант похопився:
— А чи є ж у вас гроші на перший час?
— Та є, тільки ж це — більшовицькі "метелики", які не ходять тут… — відповіла Галя, і комендант одразу запропонував:
— Давайте сюди ці "метелики", — і обміняв наші радянські рублі на українські гривні. — Ці "метелики" нам ще знадобляться в роботі! —1 хитро підморгнув.
Через годину ми сіли в поїзд Проскурів — Кам’янець-Подільський.
І знову Кам’янець-Подільський
(Продовження на наступній сторінці)