— Ходять по хатах, зайдуть, мабуть, і до нас. Застели стола в світлиці, щоб можна було відтіля, як що до чого, надвір непомітно вийти, та самогону постав — залити чортам пельку. Тільки не перваку! — суворо наказав він жінці й важко зітхнув: — Знову почнуться реквізиції та конхвіскації з усякими развьорстками! І коли воно все це мине, щоб можна було по-людському жити? — запитливо перевів він очі на Куща, але той не встиг відповісти, бо у дворі загавкав пес, і господар мусив піти зустрічати непроханих гостей.
Ми, цебто увесь Кущів "штаб", сиділи, як ніде нічого, за столом і удавали, що вечеряємо.
До світлиці увійшло троє озброєних людей з червоними стрічками на грудях.
Побачивши незнайомих людей, хоч і без зброї, але явно військового типу, вони завагались, та тут озвався до них Мишинський:
— Чого ж ви? Сідайте до столу, якщо прийшли з добром!
Червоноармійці нерішуче підійшли ближче, але Мишинський не дав їм оговтатись:
— А гвинтівки й шаблюки чого тягнете до столу — вони ж їсти не просять? А ми, як бачите, з голими руками, — присоромив Мишинський і категорично наказав: — Поставте зброю в куток і сідайте до столу, як годиться.
Зніяковілі червоноармійці постягали свою амуніцію й, поглядаючи один на одного, тихенько поставили її в куток біля дверей.
— Отак би й одразу! — схвалив Мишинський і додав як господар:
— Ми люди такі — хто до нас іде з добром, до того й ми добрі. Пригощайтесь!
Червоноармійці посідали проти нас, ніяк не можучи добрати: хто тут господарює — чи той гладкий дядько, що пустив їх у двір, чи цей кремезний чолов’яга, що заправляє тут за столом зовсім по-хазяйсь-кому.
Тим часом Мишинський увійшов у роль господаря і поналивав гостям повні склянки, тоді як собі й нам тільки хлюпнув у синюваті чаркії, — А то чого ж — нам великі порції, а собі такі маленькі? — насторожено спитав середній червоноармієць, мабуть, старший між ними, але Мишинський заспокоїв його:
— А ви хіба людського звичаю не знаєте: гостям більше й найсмачніше?
Червоноармійці безтурботно хильнули по першій і по другій, а Мишинський, не даючи їм гаразд закусити, наглив пити далі.
— Так хто ж ви такі будете? — спитав Мишинський, бачачи, що червоноармійці починають чманіти.
— Ми — красноармейці, — відповів за всіх той же середній, а Кущ не втримався, щоб пошепки не покепкувати:
— Красноіндейці!
Здається, ніхто з червоноармійців не почув Кущевого глузування, бо мирно взялись за сало, користуючись тим, що Мишинський нарешті зробив невеликий антракт між склянками.
— А відкіля ж ви будете самі?
— Ми — з Таращанщини.
— Це відтіля, де кажуть: "У нашій Таращі люди найкращі"? — спитав, посміхаючись, Мишинський, і середній червоноармієць лагідно покивав головою:
— Та кажуть і таке…
— Значить, виходить, як таращанці, то начебто — українці?
— Та вроді того, — невиразно відповів гість, але Мишинському така відповідь не сподобалась:
— Українці, а служите жидам і кацапам! — докірливо закинув Мишинський, на що червоноармієць спокійно відповів:
— Ми служимо народу, а жидів ми й самі недолюблюємо.
— А хто ж вами командує, як не жид Лев Троцький, або по-насто-ящему Лейба Бронштейн?
Середній червоноармієць, який узявся відмагатись від усяких наших запитань, тоді як інші два тільки мовчанкою підтримували свого старшого, уникнув цього дражливого питання й незворушно казав далі:
— Ми й самі, як були в Києві торік, хотіли трохи поколошкати там жидів, ну тільки ж Щорс не дав нам…
— А хіба ваш "батько" Боженко дав би? — спитав Кущ.
Червоноармієць зітхнув:
— Батько думав, як і ми: хоч би як жид не прибіднювався, а — потруси його добре, і повсіда знайдеш у нього золото.
— А від чого ж помер ваш Боженко? — знову напосівся Кущ, вважаючи, що Мишинський не вміє дипломатично розмовляти.
— Казали нам, буцім петлюрівська медична сестра отруїла його…
— Брехня! Перебрав оцього зілля, — одрубав "дипломатично" Кущ, показуючи пальцем на сулію самогону.
— Може, й брехня, — погодився червоноармієць, якому, з усього було видно, не хотілося встрявати з нами в гостру дискусію, хоч він, мабуть, уже догадувався, куди хилять його опоненти. — Хто тепер не бреше? Усі брешуть — хто більше, хто менше, — закінчив він примирливо, але Кущ уже не чув його, бо встав з-за столу й вийшов з хати. За ним подався й Мишинський.
— А ви ж хто будете? — нарешті зважився спитати червоноармієць, не боячись уже порушити правила чемності.
— Ми проїжджі, не тутешні, — відповів невиразно Роман, але й така відповідь задовольнила червоноармійця:
— Тепер так розворушився народ, що йому не сидиться на місці: їдуть і ідуть кудись…
— Їсти ж треба! А в городі чортма, — порушив мовчанку і я, щоб не видаватись таращанцям підозрілим, і поволі перейшов у розмову. Мене цікавив явний антисемітський настрій цих вояків, з якими армія УНР, котру євреї звинувачували в антисемітизмі, мала запеклі бої навесні й улітку цього року. Кепсько ж налагоджена у вас, товаришу Троцький, політпросвітня робота! — саркастично подумав я. Дати б оцим потенціальним погромникам з червоними стрічками на грудях почитати "Про жидка Марчика, бідного кравчика", що написав Степан Васильченко на замовлення "антисеміта" Петлюри, — може б, трохи прояснішало в їхніх скаламучених головах!
Я й не помітив за розмовою, як вийшов із покоїв Роман і я залишився з таращанцями сам. Невдовзі через другі двері в світлицю ввійшов господар і за спиною червоноармійців ледь кивнув мені головою, даючи знак, що мене кличуть, а сам, тамуючи ворожість, заходився частувати гостей.
— Їжте ж яблучка, огірочки та, може б, іще трохи випили? — медовим удаваним голосом запрошував він, щоб одвернути їхню увагу й дати мені змогу вислизнути з хати.
При світлі пізнього місяця біля повітки радили раду Кущ, Мишинський і Роман.
— Та перестріляти їх, сучих синів, і не морочитись з ними далі! — гаряче пропонував, мало не криком, Мишинський, але так само гаряче, тільки тихіше, заперечував йому Роман і намагався довести безглуздя такого наміру:
— Їх уб’ете й стривожите всю околицю! Для чого? Кому це потрібно? А про хазяїна, в хаті якого вбито трьох червоноармійців, — ви подумали?..
— Ні, Пилипе, правда таки не на твоєму боці, — сказав після деякого роздуму Кущ. — Не можна хазяїна на слизьке ставити — він ще нам знадобиться. А ви — як думаєте? — звернувся Кущ до мене.
— Безперечно, не слід їх чіпати! До того ж вони — українці, — додав я ще один аргумент проти розправи з таращанцями, але Мишинського мої слова шпигонули мов шилом у бік:
— Та які вони українці? Перевертні, зрадники! Завтра їх пошлють развьорстку збирати, — обдеруть свого брата до останньої зернини!.. Та я проти всіх не піду: коли всі за те, щоб не чіпати цих падлюк, то й я не зачеплю їх.
На цьому й закінчилась ця таємна рада. Кущ і Мишинський пішли до хати, а мене й Романа повела хазяйська дівка, яку ми ще не бачили, на дальню садибу. Про всяк випадок…
Ранком наступного дня на хуторах не було ні таращанців, ні ще якихось військових — усі рушили на південь. Ми з Романом перечекали в нічев’ї ще день, а тоді Роман сказав Кущеві:
— Усе вже ніби втихомирилось — час і нам додому паняти.
— А може б, іще якийсь час побули з нами? — відповів Кущ, якому не хотілося руйнувати свій "штаб" і лишатися з не дуже кмітливим Мишинським. — Щось не лежить моя душа до червоних! Чую, що знову доведеться з ними цапатись…
Але наші ролі були вже остаточно зіграні, і ми не мали ніякої охоти переходити з водевілю на фарс, тому рішуче наполягли на Куща, щоб допоміг нам дістатись до Києва.
— Ну, як таке діло, то будемо питати, хто має їхати до Києва. Тепер люди повезуть туди всякий харч, бо ж наближається Різдво.
Звісно, ні Кущ, ні Мишинський не пішли по хуторах дізнаватись, а послали господаря й його старшу дівку.
Через день кілька хуторян налагодились їхати до Києва. По нас з Романом вони заїхали охоче, бо, хоч і тиша настала, але в такий ворохобний час веселіше й безпечніше їхати більшим гуртом.
Кущ і Мишинський розчулено попрощалися з нами, як з бойовими побратимами, дарма що нам не довелось узяти з ними участь у якійсь збройній сутичці, ані навіть, хоч краєм ока, побачити їхнє швидкомобільне військо — "банду". Тричі поцілувалися з кожним із нас, поляскали долонями по наших спинах, а господар подав Романові чималий клунок усяких наїдків на дорогу.
День був морозний і соняшний, коли ми вмостилися з Романом на задніх санях і в бадьорому настрої рушили в соняшну далечінь нашого майбутнього. Застояні коні легко несли навантажені сани по наїждженій дорозі, і плавний рух уперед до невідомої мети заколисував наші думки й тривоги.
З бічних доріг викочувались на широкий Васильківський шлях ще нові селянські сани, і незабаром попереду й позаду нас утворилась велика валка.
(Продовження на наступній сторінці)