Минув десь тиждень, коли ми з Романом навіть погладшали в нових для нас умовах достатку й безжурності. Так погладшали, що той Марусин батько, який хотів був стати моїм тестем, побачивши здалека мене на возі поруч Куща, аж рота роззявив і не йняв віри своїм очам — чи це я, котрого дожидає дівчина в Києві, чи хтось інший, схожий на мене.
Тепер уже стало остаточно відомо, що генерал Бредов покинув Київ і широким фронтом відступає з своїми поколошканими білими частинами на південь. Одного дня пополудні до Кущевої резиденції поквапно увійшов Мишинський і повідомив, що велика частина денікінців підступає до Узина.
— Треба мерщій на хутори, але на хвилину заїдьмо до моєї хати — треба попрощатися з жінкою та малим! — коротко сказав Кущ до Мишинського, і той кинувся надвір запрягати коні.
Ми спинились коло чепурненького будиночка Куща в центрі містечка. На вулиці стали збиратися люди, здаля поглядаючи, куди це Кущ виряджається з своїм "штабом". Щоб не справляти враження панічної втечі, Кущ передав Мишинському віжки і спокійно, але сягнистими кроками пішов до господи. Невдовзі він повернувся з клунком у руці, а за ним вийшла на ганок із закутаною дитиною на руках вродлива, поважна Кущева дружина. Мені вона видалась чимось схожою на Палієву дружину з старовинної гравюри, і я довго не міг одвести очей, думаючи про ту постійну небезпеку, яка чигає на її бентежного чоловіка, й той зовнішній спокій, який зберігає на людях ця сумовита жінка, що немовби вийшла з історії У країни й іде в наші дні своїм приреченим тернистим шляхом….
Наостанку вона кивнула головою й тихо промовила:
— Щасливо!
Кінські копита зацокотіли по бруківці узинського центру, й незабаром ми виїхали в степ.
Сонце, що проглянуло було зранку, заховалось за густі сірі хмари, і з неба почав сіятись сніжок.
Ми проїхали засніженим степом верстов вісімнадцять, якщо не всі двадцять. Сніг дужчав, і Кущ був задоволений:
— Замітає колії від коліс нашого воза! Ніякий чорт не винюхає, куди ми поїхали.
Я з тугою подумав, що кінчилось наше безжурне існування, й ми з Романом знову переходимо на становище польованих звірів.
Та ось і хутори. Крізь густий сніг замаячіли окремі садиби з добротними хатами, високими клунями й гінкими журавлями біля криниць та лютими псами, що здалека привітали нас несамовитим гавкотом. Це були колишні столипінські "одруби", де розжились на степовому просторі міцні, запопадливі селяни, Кущеві приятелі. Тут у кожній хаті для Куща, кажучи словами Крилова, "был готов и стол, "дом".
— До Кіндрата заїдемо? — порадився Кущ з Мишинським.
— Та можна й до Кіндрата, а там видно буде.
Нас зустрів у третьому подвір’ї худорлявий дядько, що вийшов із хати на скажене гавкання свого ланцюгового пса подивитись, кого це принесло до нього в таку несприятливу для поїздок погоду.
— Заходьте, заходьте, дорогі гості! Просю! — приязно промовив він, упізнавши Куща й Мишинського. Видати, Кущ не раз гостював тут.
У хаті господар заметушився, не знаючи, де посадити нас найкраще й чим пригостити.
— Жінко! Готуй смаження та печи млинці — бачиш, які дорогі гості завітали до нас…
Передчасно постаріла господиня взялась жваво поратись біля припічка, господар приніс цілу сулію жовтуватого самогону й солоних огірків та мочених яблук, припасених, мабуть, на якусь урочисту нагоду, нарізав великими куснями хліб, дістав з полиці синюваті місткі чарки й нарешті, оглянувши, чи всього на столі в достатку, присів до столу сам.
Почалось із звичайних запитувань — що чувати нового? чи є в Узині сіль і гас?
— Денікінці тікають, ось-ось і в Узині їх буде повнісінько, — відповів Кущ, закусюючи огірком першу чарку.
— Тікають? — перепитав господар. — А ми це з жінкою й потерпаємо, щоб не залигали нашого хлопця в солдати в Узині — пішов ранком туди по гас. Кіньми він швидко б звинувся, та тільки ж боязко за коней: гляди, заберуть у дорозі й спасибі не скажуть. А що в світі чути ще?
— В Узині відозви з’явились: пишуть якісь нескорені українці, що скоро прийдуть сюди.
— А яка ж у них програма? — трохи насторожився дядько.
— Та, якщо називають себе українцями, то, мабуть, і програма в них підходяща, — не впустив нагоди Кущ трохи поагітувати господаря.
— Дай Боже! — зітхнув полегшено господар. — А то, як кажуть, до нашого берега що не припливе: якщо не… — господар утримався при столі вимовляти негоже слово, — то тріска, а ми раді тепер і з тріски, аби чого гіршого не принесла лиха година.
Наївшись млинців, Мишинський, після кількох чарок гіркуватого самогону, пройшовся по хаті й, як удома, заспівав своєї улюбленої пісні:
Даром, дівко, квіти сієш —
Вони тобі не зійдуть,
Даром батька-неньку просиш,
Бо за мене не дадуть…
За вікном мете сніг, а в хаті тепло, затишно, в голові крізь серпанок сп’яніння не проривається жодної тривожної думки, навіть Мишинському пощастило до кінця проспівати свою пісню, і я наостанку почув її несподіване завершення, що мало в’язалося з попереднім змістом:
А тепер в нас верховодять
Скрізь московськії пани,
Із нас шкури поздирали
Та й пошили жупани.
Не знаю, чи це була імпровізація самого Мишинського, чи хтось із палких патріотів пристебнув такий кінець, а може, й, справді, наші прадіди за козацьких часів дивились на події яснішими, ніж ми, очима.
— Може, прилягли б трохи відпочити? — дбайливо спитав господар, але ми відмовились лягати, лиш посхиляли голови на стіл і почали куняти.
У хаті стало тихо, бо господарі ходили навшпиньки, а якщо й перемовлялись між собою, то пошепки. Мене поволі долав сон, але ще довго мені здавалось, ніби я чую, як співає Мишинський:
А я — бідний сиротина,
Степ широкий — то ж мій сват,
Шабля, люлька — вся родина,
Сивий коник — то ж мій брат…
За час перебування в своїй новій ролі якогось "політпросвіту" Кущевого штабу мені врізалися в пам’ять не тільки слова, а й мотив цієї пісні, і вона весь час звучала в моїй голові. "Бідний сиротина", сніг надворі, гостинні, приязні господарі теплої хати, яких я, напевне, більше ніколи не побачу в житті… І куди тебе носить, Борисе, а головне, — куди ще занесе?.. — питав я самого себе, відчуваючи, що мене, мов безвільну тріску після катастрофи, несе кудись на гребені скаламучених хвиль сліпа фортуна.
Хтозна, скільки ми спали в незручних позах, схиливши голови на покладені на стіл руки, але прокинулись усі враз, коли різко рипнули. двері й у хату вскочив хазяйський син-парубок.
— Тату! Мене погнали додому Бондарі, щоб я сказав вам: хтось із цукроварні направив до нас аж троє санок з денікінцями, буцім петлюрівців їдуть ловити…
— Мишинський! — коротко наказав Кущ, і Мишинський стрімголов вискочив надвір запрягати коні.
— А гас? — не втерпіла спитати парубка мати.
— Який там гас, коли Бондарі дали мені коня, і я наохляп кинувся додому! Це ж не шутейне діло — аж троє санок!.. Завтра візьму гас, я в Бондарів і пляшки лишив…
Ми нашвидку вбралися в шинелі, Роман витягнув нагана, я взяв у руки штуцера й спустив запобіжника, а господар радив Кущеві, що кінчав застібати кожушка:
— Воно добре було б проскочити вам до верби, а там завернути на дорогу вправо, та тільки ж чи встигнете?..
— Ні, ми одразу ріллею. А ви ж як?
— Я і в сусідів пересиджу, а в жінки що питати! Скаже: були якісь і поїхали, а що вони за люди й куди саме подались — не знаю, не відаю…
Ми похапцем скочили на воза, де Мишинський витягнув уже Льюїса й тримав віжки, я вмостився за ним, а з другого боку Кущ приліг біля ручного кулемета на задку воза, і за ним, як неприкаяний, сидів Роман з наганом у руці.
Відпочилі коні винесли воза на шлях і одразу ж завернули праворуч на ріллю. Сніг уже давно не сипався, з-за хмари викотився місяць уповні і освітив зеленавим світлом засніжені степові простори.
— Знаєш — куди? До Микити. Тільки зараз жени просто в степ, Щоб подалі від цих хуторів, — кинув до Мишинського Кущ, і той ніби аж образився:
— Та не інакше ж, як до Микити. Не первина!
Коні бігли добре, але пряли вухами, мабуть, дивуючись, чого це їх погнали по такій незручній дорозі. Рілля, хоч і присипана снігом, була вибоїста, і коні раз у раз оступалися ногами на її замерзлих брилах. Віз перехняблювався то в один, то в другий бік, і я мусив часто хапатись за полудрабок, щоб не випасти геть. Мені, як кажуть, аж печінки поодбивало, поки Кущ не сказав Мишинському:
— Тепер завертай ліворуч — чорта з два побачать вони нас із хуторів.
Чи ж скоро кінчиться цей недотепний водевіль, куди нас затяг
Кущ, як аматорів, грати невластиві вже нам ролі? Але що вдієш: на чиєму возі ідеш — того й пісню співай!
Я вже не почував ні свого натрудженого нутра, ні затерплих ніг, коли ми, зробивши гака верст з тридцять, виїхали на якийсь путівець, що привів нас до гаю, серед якого, на мій подив, виявилось кілька хуторів.
(Продовження на наступній сторінці)